Сонце, що сходило, блищало на мокрих дахах, золотило калюжі.
Відьми́н сплюнув, у роті йому було недобре, ґуля на голові нила тупим болем. На огорожі перед стайнею сидів худий чорний кіт, зосереджено вилизуючи лапу.
— Киць, киць, котику, — сказав відьми́н. Кіт завмер, неприязно глянув на нього, поклав вуха по собі і засичав, показуючи іколка.
— Знаю, — Геральт кивнув головою. — Я теж тебе не люблю. Я просто жартував.
Неквапливими рухами сильно потягнув ослаблені застібки та пряжки куртки, вирівняв на собі складки одежі, перевірив, чи ніде не обмежують свободи рухів. Перекинув меча через спину, поправив положення руків'я над правим плечем. Перев'язав чоло шкіряною опаскою, відгортаючи волосся назад, за вуха. Натягнув довгі бойові рукавиці, наїжачені короткими голками срібних колючок.
Ще раз глянув на сонце, звужуючи зіниці у вертикальні щілини. Гарний день, подумав. Гарний день для бою.
Зітхнув, плюнув і поволі пішов вуличкою вниз, вздовж мурів, що гостро пахли мокрим тиньком, вапняною заправою.
— Гей, чудасію!
Оглянувся. Цикада в товаристві трьох озброєних чолов'яг підозрілого вигляду сидів на стосі колод, складених уздовж валу. Встав, потягнувся, вийшов на середину вулиці, старанно оминаючи калюжі.
— Куди це? — спитав, опираючи вузькі долоні об обтяжений зброєю пояс.
— Не твоя справа.
— Щоби пояснити, староста, чарівник і все це засране місто так мене обходять, як торішній сніг, — сказав Цикада, повільно вимовляючи слова. — Але мова про тебе, відьмаче. Ти до кінця цієї вулички не дійдеш. Чуєш? Я хочу перевірити, який ти в бою. Мені це спокою не дає. Кажу, стій.
— Забирайся мені з дороги.
— Стій! — вереснув Цикада, кладучи долоню на руків'ї меча. — Ти не зрозумів, про що я? Будемо битися! Я тебе викликаю! Зараз побачимо, хто ліпший!
Геральт знизав плечима, не сповільнюючи ходи.
— Викликаю тебе до бою! Чуєш, відміно? — крикнув Цикада, знову заступаючи йому дорогу. — Чого чекаєш? Витягай залізо з ящера! Що, попіснів зі страху? Чи, може, ти стаєш тільки проти тих, що, як Істредд, грали ту твою відьму?
Геральт йшов далі, змушуючи Цикаду відступати, незручно йти задки. Чолов'яги, що супроводжували Цикаду, встали з купи колод, рушили за ними, тримаючись, однак, ззаду, на відстані. Геральт чув, як болото квацяє їм під черевиками.
— Я тебе викликаю! — повторив Цикада, бліднучи й червоніючи навпереміну. — Чуєш, відьмацька заразо? Чого тобі ще? Плюнути в пику?
— Плюй собі.
Цикада затримався і справді набрав духу в груди, складаючи губи до плювка. Дивився відьми́нові в очі, а не на руки. І це було помилкою. Геральт, все ще не сповільнюючи ходи, блискавично вдарив його, не замахуючись, лише зігнувши коліна, кулаком у голчастій рукавиці. Вдарив у самі вуста, просто у викривлені губи. Губи Цикади луснули, вибухнули, як розчавлені вишні. Відьми́н згорбився і вдарив ще раз, у те саме місце, цього разу з короткого замаху, почуваючи, як разом із силою та розгоном удару з нього виходить лють. Цикада, обертаючись, з однією ногою в болоті, а іншою вгорі, вирвав кров'ю і плюснув у калюжу, долілиць. Відьми́н, чуючи за собою сичання клинка у піхвах, зупинився і плавно обернувся, з долонею на руків'ї меча.
— Ну, — сказав тремтячим від злості голосом. — Ну, прошу.
Той, хто добув зброю, дивися йому в очі. Якусь мить. Потім відвів погляд. Інші почали відступати. Повільно, тоді все швидше. Почувши це, чолов'яга з мечем теж відступив, безшумно рухаючи губами. Той, що був найдальше, відвернувся і побіг, розбризкуючи болото. Інші завмерли на місці, не намагалися підходити.
Цикада повернувся в болоті, підвівся, опираючись на лікті, забелькотів, кашлянув, виплюнув щось біле з чималою кількістю червоного. Проходячи повз нього, Геральт знічев'я копнув його в щоку, розбиваючи кістку вилиці, знову заштовхуючи в калюжу.
Пішов далі, не оглядаючись.
Істредд був уже біля криниці, стояв там, спершись об цембриння, об дерев'яну, зелену від моху обудову коловороту. При поясі мав меча. Гарного легкого терганського меча з напівзакритою гардою. Обкованим кінцем піхов меч опирався об блискучу халяву верхового чобота. На плечі чародія сидів нашорошений чорний птах.
Боривітер.
— Ти тут, відьми́не, — Істредд підставив боривітрові руку в рукавиці, легко й обережно посадив птаха на дашку над криницею.
— Я тут, Істредде.
— Не гадав, що ти прийдеш. Думав — ти виїхав.
— Я не виїхав.
Чародій невимушено й голосно засміявся, відкидаючи голову назад.
— Вона хотіла… хотіла нас урятувати, — сказав. — Обох. Геральте, це марно. Схрестімо клинки. Мусить зостатися один.
— Ти збираєшся битися мечем?
— І тебе це дивує? Адже ти теж збираєшся битися мечем. Нумо, ставай.
— Чому, Істредде? Чому мечем, а не магією?
Чародій поблід, його уста нервово здригнулися.
— Кажу, ставай! — крикнув. — Не час на питання, час питань проминув. Настав час дій!
— Я хочу знати, — повільно промовив Геральт. — Хочу знати, чому меч. Хочу знати, чому й звідки взявся у тебе цей чорний боривітер. Я маю право це знати. Маю право на правду, Істредде.
— На правду? — гірко повторив чародій. — Що ж, може й маєш. Так, може й маєш. Наші права рівні. Боривітер, питаєш? Прилетів на світанку, мокрий від дощу. Приніс листа. Коротенького, я його напам'ять знаю. "Прощавай, Валю. Вибач. Є дарунки, яких не можна приймати, а в мені немає нічого, чим я могла б тобі віддячитись. І це правда, Валю. Правда — це друзка криги". Ну, Геральте? Я тебе задовольнив? Ти скористався зі свого права?
Відьми́н повільно кивнув головою.
— Добре, — сказав Істредд. — А тепер я скористаюсь зі свого. Бо я не беру цього листа до відома. Я не можу без неї… Вже волію… Ставай, до дідька!
Згорбився й витяг меча, — швидким спритним рухом, що свідчив про вправність. Боривітер заклекотів.
Відьми́н стояв нерухомо, опустивши руки.
— Чого ти чекаєш? — гаркнув чародій. Геральт повільно підняв голову, якусь мить дивився на нього, потім відвернувся.
— Ні, Істредде, — тихо сказав. — Прощавай.
— Що це має означати, до холери?
Геральт зупинився.
— Істредде, — кинув через плече. — Не втягуй у це інших. Коли вже мусиш, то повісься у стайні на віжках.
— Геральте! — крикнув чародій, а голос його раптом заламався, вдарив у вухо фальшивою недоброю нотою. — Я не зречуся! Вона від мене не втече! Я поїду за нею до Венгербергу, поїду за нею на край світу, знайду її! Ніколи не відмовлюся від неї! Знай про це!
— Прощавай, Істредде.
Він зайшов у провулок, жодного разу не озирнувшись. Йшов, не зважаючи на людей, які швидко сходили йому з дороги, на двері та віконниці, які поспішно зачиняли. Не звертав уваги ні на кого й ні на що.
Думав про листа, який чекав на нього у корчмі.
Прискорив ходу. Знав, що в узголів'ї ліжка на нього чекає мокрий від дощу чорний боривітер із листом у закривленому дзьобі. Хотів якнайшвидше прочитати того листа.
Хоча знав його зміст.
ВІЧНИЙ ВОГОНЬ
I
— Ти свинюко! Ти проклятий горлодере! Ти баламуте!
Зацікавлений Геральт потяг кобилу за ріг вулички. Не встиг ще виявити джерело криків, як до них додався глибокий і липко-скляний брязкіт. Слоїк вишневого варення, подумав відьми́н. Це такий звук видає слоїк вишневого варення, якщо кинути ним у когось з великої висоти або зі значною силою. Він добре це пам'ятав: Єнніфер, коли вони ще мешкали разом, розгнівавшись, бувало, кидала в нього слоїками варення. Одержаними від клієнтів. Єнніфер нічого не тямила у приготуванні варення, а магія в цьому сенсі не була надійною.
За рогом вулички, під вузьким, пофарбованим на рожево дахом, зібрався чималий гурток роззяв. На маленькому заквітчаному балконі, одразу ж під спадистим навісом даху, стояла молода ясноволоса жінка у нічній льолі. Вигинаючи пухкеньке та кругленьке плічко, помітне з-під шлярок, жінка з розмахом жбурнула вниз щербатий квітковий горщик.
Худорлявий чоловік у сливової барви капелюшку з білим пірцем відстрибнув, немов ошпарений, горщик лупнув на землю одразу ж перед ним, розбившись на черепки.
— Веспулю, прошу тебе! — крикнув чоловік у капелюшку з пірцем. — Не вір наклепам! Я тебе не зраджував, хай земля піді мною западеться, якщо брешу!
— Прескурвий вражий сину! Ланцю! Приблудо! — заверещала пухкенька блондинка і сховалася у глибині дому, видно, шукаючи ще інших метальних снарядів.
— Гей, Горицвіте! — закричав відьми́н, тягнучи на поле бою кобилу, яка опиралася і форкала. — Як ся маєш? Як живеш?
— Нормально, — відповів трубадур, щирячи зуби. — Як звичайно. Вітай, Геральте. Що поробляєш? Дідько, бережись!
Олив'яний кубок свиснув у повітрі та з брязкотом відбився від бруку. Геральт підняв його, оглянув і кинув до рівчака.
— Забирай те лахміття! — вереснула ясноволоса, звабливо хвилюючи шлярками на пухкеньких грудях. — І геть мені з очей! Щоб ноги твоєї тут більше не було, ти, лабуху!
— Це не моє, — здивувався Горицвіт, піднімаючи з землі чоловічі штани з холошами різного кольору. — Я ніколи в житті не мав таких штанів.
— Марш! Бачити тебе не хочу! Ти… ти… Знаєш, який ти в ліжку? До нічого! До нічого, чуєш? Чуєте, люди?
Наступний горщик свиснув, зафуркотів виступаючим із нього сухим бадиллям. За горщиком, вируючи, полетів донизу мідний казан місткістю щонайменше двох із половиною галонів. Зібрані в натовп роззяви, що трималися за межами обстрілу, качалися зі сміху. Найдотепніші аплодували, кричали браво і підступно заохочували блондинку до дальших подвигів.
— У неї вдома пращі нема? — занепокоївся відьми́н.
— Не виключено, — відповів поет, задираючи голову в бік балкону. — В неї там удома звалище всілякого мотлоху. Ти бачив ті штани?
— Може, краще б нам звідси піти? Повернешся, коли вона заспокоїться.
— Дідька лисого, — скривився Горицвіт. — Не повернуся до дому, де на мене зводять наклепи і кидають мідними казанами. Цей нетривкий зв'язок я вважаю розірваним. Тільки почекаймо, доки вона викине мою… Ой, матусю, ні! Веспулю! Моя лютня!
Кинувся, витягаючи руки, спотикнувся, упав, піймав інструмент в останню мить, якраз над бруком. Лютня жалібно і співуче обізвалася.
— Фууу, — зітхнув бард, зриваючись із землі. — Вона в мене. Добре, Геральте, вже можемо йти. Ще там, правда, зостався плащ з куничим коміром, але що ж, де наше не пропадало… Наскільки її знаю, плащем вона не кине.
— Ти нікчемний брехуне! — завелася блондинка — Ти шелихвосте! Ти захриплий папуго!
— За що вона тебе так? Що ти накоїв, Горицвіте?
— Нормально, — знизав плечима трубадур.