Коротко кажучи, мусить перейти в істинну віру. Це значить — у нашу віру. Отже, primo: Європа повинна погодитися і прийняти причастя з Чаші. Secundo: повинна присягтися чотирма празькими статтями. Tertio...
Я схильний сумніватися, — Рачинський не чекав на tertio, — що Європа на це пристане. Про папу вже й не згадую.
— А от побачимо! — напиндючився Прокупек. — Скільки звідси до Рима? Миль двісті? Доїдемо щонайдовше за місяць! А тоді поговоримо! Побачить римський антихрист наші вози на Затибрі, то йому тут-таки рура зм'якне!
— Спокійно, спокійно, брате, — Прокоп Голий сперся кулаками об стіл. — Ми за мир, хіба ти забув? Наш учений брат, Петер Чельчіцький, повчає, що нічим не можна виправдати порушення п'ятої заповіді. "Не вбивай" — заповідь свята і непорушна. Ми не хочемо війни і готові до переговорів.
— Польського короля, — сказав Рачинський, — втішить ця готовність.
— Я собі так думаю. Але Рим нехай занадто голову не піднімає, на п'єдестал не пхається, про два мечі не просторікує. Бо нам, правовірним чехам, важко, брате, Вишеку, прийняти те, що папи, які останнім часом множаться як кролики, чи то римського, чи якого іншого священноначальства, — це компетентні намісники Бога на Землі, і що ці два мечі — в добрих і праведних руках. Бо останнім часом що не папа, то гіршою виявлявся потолоччю. Як не кретин, то злодій, як не злодій, то пройдисвіт, як не пройдисвіт, то п'яниця і розпусник. А часом усе нараз. При всій моїй добрій волі, хоч я смиренний, як та овечка, таким пастирям я слухняний не буду, таких головами Церкви не визнаю, з такою всевладністю не погоджуся, хоч би мені хто й сто Костянтинових донацій перед очі показав. Повчав учитель Ян Гус, що не може бути справжнім наступником апостола Петра папа, який живе за звичаями, Петрові противними. Такий папа є вікарієм не Бога, а Юди Іскаріота. Тому, замість підкорятися такому, треба брати його за шкірку і з амвона скидати, привілеїв позбавляти і маєтності відбирати! І так від Ватикану до кожної сільської плебанії. Ти, Брате Вишеку, говориш, що curia Romana рада була б чехів як марнотратних синів привітати з пробаченням, знову прийняти до грона європейської християнської спільноти? Т ми були б цьому раді. Але спочатку хай вони змінять звичаї і віру. На істинну. На таку, якої Христос учив. Яку Петро сповідував. Якої вчитель Вікліф і вчитель Гус навчали. Бо істинна віра, віра апостольська, що відповідає букві Біблії, — це та, яку сповідуємо ми, правовірні чехи. Хоче нас європейська christianitas до свого лона? Хай спершу це лоно очистить. Є такі люди, як Петер Чельчіцький, як Мікулаш з Пельгржимова. Як твій великий земляк, Павел Влодковіц, що захищає свободу совісті. Дасть Бог, звернеться римська Церква, зрозумівши свої помилки, саме до цих людей. Дасть Бог, послухається їхніх повчань.
— А як не послухається повчань, — докінчив з холодною усмішкою Прокупек, — то послухається наших ціпів.
Довго тривало мовчання. Перервав його Вишек Рачинський.
— Це все, — ствердив він, а не запитав, — я маю повторити Шафранцеві? Ви цього бажаєте?
— Якби не бажав, — підкрутив вуса Прокоп, — хіба я говорив би про це?
* * *
Перед гамазеєю на Рачинського чекав Ян Рогач з Дубе, славетний гейтман Чаславський. З кінним ескортом.
Поляк скочив у сідло поданого йому румака, взяв від пахолка плащ із вовчих шкур. Тоді до нього підійшов Прокоп.
— Бувай, брате Вишеку, — простягнув руку для потиску. — Нехай тебе Бог провадить. І передай, будь ласка, через Шафранця королеві Владиславові від мене побажання здоров'я. Щоб йому щастило...
-...в подружжі з Сонькою, — вишкірив зуби Прокупек, але Голий втихомирив його гострим поглядом.
— Щоб йому щастило в ловах, — доказав він. — Знаю, що лови він любить. Нехай, однак, буде обережний. Сімдесят і сім літ має. У такому віці простудитися легко і переставитися від цього можна.
Рачинський схилився, прицмокнув на коня. Невдовзі вони вже їхали клусом до переправи на Лабі, він і Ян Рогач з Дубе. Двоє друзів, соратників, приятелів, товаришів по зброї. Було перед ними, Рогачем і Вишеком, ще багато битв, сутичок і боїв, під час яких вони мали битися разом, бік при боці, кінь біля коня, нога коло ноги, пліч-о-пліч. Разом мали й померти — одного дня, на одному ешафоті, спочатку страшно скатовані, а потім повішені. Але тоді ніхто не міг цього передбачити.
* * *
Велика бомбарда вистигла до ранку, а сповнений ентузіазму гармаш не забарився гримнути з неї рівно зі сходом сонця. Гуркіт і струс землі при цьому був такий, що Рейневан впав з вузької лежанки, на якій спав. А дрібна солома і пил сипалися з брусованої стелі ще три отченаші.
За великою, наче за паніматкою, пішли менші бомбарди, що метали центнерові та півцентнерові ядра.
Гриміло. Земля дрижала. Розбуджений Рейневан згадував сон, а було що згадувати: йому знову снилася Ніколетта, Катажина фон Біберштайн. З подробицями.
Гармати гриміли. Облога тривала.
* * *
Третю і найважливішу причину своєї згоди дати Шарлеєві відпустку Прокоп відкрив їм близько полудня. У них одразу ж зіпсувався настрій.
— Ви будете мені потрібні в Шльонську. Обидва. Я хочу, щоб ви повернулися до Шльонська.
— У серпні, — продовжив Прокоп, не зважаючи на їхні міни та не чекаючи на відповідь. У серпні, коли ми відбивали хрестовий похід з-під Стршибора, вроцлавський єпископ черговий раз встромив нам ножа у спину. Військо єпископа і шльонських князів за традиційної підтримки Альбрехта Колдіца і Пути з Частоловиць знову вдарило на Находсько. Знову рікою лилася там чеська кров, знову пожежі пожирали садиби. Знову з безборонними людьми чинили звірства, які неможливо описати. Вже щонайменше рік Шльонськом прокочується хвиля страшного терору. Усюди палають багаття. Страшно знущається німота з наших братів-слов'ян. Ми не будемо бездіяльно дивитися на це. Вирушимо на Шльонськ з братньою допомогою. З місією миру і стабілізації.
— Але таку місію, — Прокоп і далі не давав їм рота розкрити, — треба підготувати. І це й буде вашим завданням. Коли вирішите ваші приватні справи, ті, на які я великодушно дав згоду, вирушите під Білу Гору, до брата Неплаха. Брат Неплах підготує вас до завдання. Яке ви виконаєте, не сумніваюся, з великою відданістю, заради Бога, релігії і вітчизни. Як і годиться Божим воїнам... Ти, Шарлею, бачу, хочеш щось сказати... Говори.
-У Шльонську, — прокашлявся Шарлей, — нас знають. Нас упізнають.
— Я знаю.
— Багато людей нас там знають. Багато хто на нас лютий. Багато хотіли би бачити нас мертвими.
— Це добре. Це гарантія, що ви будете обережними і розважливими.
— Інквізиція...
— І що не зрадите. Кінець дискусії, Шарлею. Кінець балачці! Ви отримали наказ. Повинні виконати завдання. А тепер ідіть собі вирішувати ваші приватні відпусткові справи. Раджу вирішити їх усі та ретельно. Ваше завдання, мушу визнати, ризиковане і небезпечне. Перед таким завданням варто врегулювати особисті справи. Повернути борги друзям і тим, кого ви любите. Взяти в борг в інших...
Раптом він урвав себе.
— Рейнмаре з Беляви, — озвався за мить і глянув, та так, що Рейневанові аж мороз пішов попід шкірою. — А чи не мають часом твої приватні справи чогось спільного з помстою за смерть брата?
Рейневан заперечно покрутив головою, бо в горлі йому раптом пересохло так, що він не зміг би видушити ні слова.
— О-о-о, — склав руки Прокоп Голий. — Це добре. Це чудово. І так тримати.
— Рече Біблія: покладися на Господа, — продовжив він після паузи. — А щодо твого брата, ти можеш додатково покластися на мене, Прокопа. Справою займуся я, особисто. Уже зайнявся. Твій брат, пам'ять якого я шаную, був тільки одним із багатьох наших союзників, убитих у Шльонську. Злочинна рука досягла багатьох людей, які нам симпатизували, багатьох, які нам допомагали. Ці злочини не залишаться безкарними. На терор ми відповімо терором, згідно з Божою заповіддю: око за око, зуб за зуб, рука за руку, нога за ногу, рана за рану. Твій брат буде відімщений, можеш в цьому не сумніватися. Але приватну помсту я тобі забороняю. Я розумію твої почуття, але ти повинен стриматися. Зрозуміти, що тут існує ієрархія, черга на реванш, а ти в цій ієрархії далеко від переду. А знаєш, хто на самому переді? Я тобі скажу: я! Прокоп, званий Голим. Шльонські злочинці включили мене до свого списку — ти думаєш, я дозволю, щоб їм це минулося безкарно? Що я не покажу їм, що таке страх? Клянуся Отцем і Сином, що ті, хто кров пролив, заплатять власною кров'ю. Як сказано в Писанні: зітру, як той порох на вітрі, як болото на вулицях їх потопчу . Пошлю вслід за ними меч, поки не винищу їх остаточно. Ті, хто уклав угоду з дияволом, хто потайки задумував злочини, хто в темряві завдавав підступних ударів, уже тепер озираються у тривозі, уже тепер відчувають на шиї чийсь погляд. Уже зараз ці креатури темряви лякаються того, що в темряві чатує на них самих. Бачили себе вовками, що сіють жах серед безборонних овець. А тепер самі затремтять, почувши виття вовка, який іде їхнім слідом. А висновок звідси такий: підготовка нашого нападу на Шльонськ зараз має ключове значення для всієї нашої справи. Це операція так само важлива, як от хоч би і теперішня облога Коліна або ж запланований на кінець року удар на Угорщину. Повторюю: якщо внаслідок твоїх спроб приватної помсти операція зазнає фіаско, я зроблю висновки. Суворі. Буду безжальним. Пам'ятай про це. Пам'ятатимеш?
— Пам'ятатиму.
— Прекрасно. А тепер... Рейнмаре, брат Неплах доніс мені, що ти спец у... гм... нетрадиційній медицині. А мені кості страшенно ломить... Ти можеш це заговорити? Вилікувати якимось закляттям?
— Брате Прокопе... Магія заборонена... Чарівництво — це peccatum mortalium ... Четверта празька стаття...
— Перестань триндіти, добре? Я питав, чи ти можеш вилікувати.
— Можу. Прошу показати, де болить.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ,
у якому ми ненадовго полишаємо наших
героїв і переносимося з Чехії у Шльонськ, щоб
подивитися, що у приблизно цей самий час
поробляють деякі старі — і нові — знайомі.
"Чи я вже його десь бачив? — думав, дивлячись на свого гостя, Вендель Домараск, magister scholarum колегіатської школи Святого Хреста в Ополі. — Чи я його десь бачив? І якщо так, то де? У Кракові? У Дрездені? В Опаві?"
З-за вікна долинали голоси учнів, які хором декламували строфи "Фіваїди" Стація.