Учта весело минула в частуваннях та в розмові,-
Час уже і спочивати, пишні ложа вже готові.
Вранці виклав він товари, розв'язавши їх без спіху;
Оцінив, одклав найкраще, що царю було б на втіху,
І пустив купців, додавши їм таку пораду тиху:
"Скрізь торгуйте, та не зрадьте ви мене, піддавшись лиху".
За купця вдягався витязь, щоб сховать шляхетні риси.
Часом йшла Фатьма до нього, часом він, вхідні завіси
Відгорнувши, вів до неї річ статечну, не гульвіси;
Він ішов — Фатьма тужила, мов Рамін ішов од Віси.
ФАТЬМА ЗАКОХУЄТЬСЯ В АВТАНДІЛА, ПИШЕ Й НАДСИЛАЄ ЙОМУ ЛИСТА
Ліпше тим, хто тільки може, від жінок найдалі бути,
Бо вона тебе привабить, щоб довіру їй здобути,-
Потім зрадить і відкине, приведе лише до скрути.
Таємниць ніколи жінка не повинна навіть чути.
Автанділ Фатьмі у серце вкинув почуття гаряче,
І зростала та й зростала в ній любов, огонь неначе.
Не стаїти вже кохання! Слізним градом, бідна, плаче,
В тузі каже: "Що робити? Вб'є мене лице юначе!
Якщо я признаюсь — в гніві він покине цю країну;
Не признаюсь, то сконаю, бо вогню не буде впину.
Ні, скажу-таки, а потім житиму або загину!
Як, не знаючи недуги, лікар вигоїть людину?"
І вона до Автанділа склала лист, що повен суму,
Написала про кохання, про свою любовну стуму.
Лист такий потряс би кожне людське серце, людську думу!
Лист такий ховати треба, а не дерти марно з глуму.
"Сонце! З божого веління сонцем сяєш ти в просторі!
Хто з тобою розлучився, той страждає тяжко в горі.
Палиш ти близьких до себе, сиплеш промені прозорі;
Зачаровані тобою, гімн тобі співають зорі.
Всі закохуються в тебе, тільки раз на тебе глянуть.
Ти — троянда, для якої солов'ї співати стануть,
Цвіт ти в'ялиш красотою,— квіти і мої пов'януть,
Тільки промінь твій врятує,— я згораю, сльози кануть.
Та не маю сил, терплячість втративши в журбі тяжкій,-
Сили в серця відбирає кожен постріл чорних вій.
Я шалію,— якщо можеш, поможи ти, пожалій!
Доки ждатиму одвіту, доки час оцей мине,
Доки відповідь від тебе не зміцнить чи вб'є мене,-
Доти житиму, хоч серце і пригнічене, й сумне.
Чи життя, чи смерть? О доле, дай же рішення одне!"
Витязю Фатьма послала лист з мольбою оцією.
Він читав, мов лист писався чи сестрою, чи ріднею,
Мовив: "Жінки не такої прагну серцем і душею,-
Чи вона зрівнятись може із коханою моєю?
Не принадити троянди ґаві отакій негідній,
Хоч і соловейко досі не співав троянді бідній.
Недостойні справи завше — справи марні та безплідні;
Нащо здумала признатись в пристрасті, мені огидній?"
Раптом він одчув у серці сумніви й пересторогу.
Він гадав: "На кого спертись в справах цих я маю змогу?
Сам на розшуки красуні рушив у тяжку дорогу,-
Мушу брати все, що може появити допомогу.
Жінка ця живе у місті, де в її гостиннім домі
Мандрівці бувають всякі, подорожні незнайомі;
Я, скорившись жінці, можу знать всі речі, їй відомі,-
Може, стане на пригоді, дасть полегшення судомі.
О прокляття! Навіть сором жінка губить од любови,
Припадає до коханця, мов піткання до основи,
Все розказує, що знає, відкриває тайні схови!
їй піддавшись, щось прознати зможу я з її розмови.
Робим те ми, що нам з неба в течії планет відкрите.
Світ дає дарунки марні, бо навіщо все мені те?
Сутінь землю сповиває. Ти — лиш присмерк тьмяний, світе!
Тільки те із глека ллється, що було до глека влите".
ЛИСТ АВТАНДІЛА ДО ФАТЬМИ НА ВІДПОВІДЬ
Пише він: "В листі твойому я читав хвалу безкраю,-
Попередила мене ти, бо так само я палаю.
Бути вкупі ти бажаєш — я також цього бажаю.
Спільний в нас любовний потяг, тож ідім, зазнаймо раю".
Не сказати, як втішалась звісткою Фатьма отою!
Написала: "Ні, немарно сльози лляла за тобою.
Я одна сьогодні буду, залишуся самотою,-
Ти приходь цієї ж ночі до жіночого покою".
Тої ж ночі рушив з дому витязь, раб свойого слова,
Та зустрів слугу, що з вістю йшов до нього. Вість раптова:
"Не приходь — тебе сьогодні я прийняти не готова".
Він назад не повернувся, гнівно мовив: "Що це — змова?"
Гість запрошення не кинув, нею зміненого знов.
Ляк пройняв Фатьму, як вдерся Автанділ в її альков,-
Він стурбованість помітив зразу, тільки увійшов,
Хоч свій острах приховати жінку змусила любов.
Сівши поруч, розважались з поцілунків і забав,
Та якийся юний красень на порозі раптом став,
Раб за ним ішов, принісши щит і меч, що в пітьмі сяв;
Мов під ним розверзлась прірва — витязь так його злякав.
Глянула Фатьма на гостя — вчула смертний переляк.
Вдвох їх, сплетених в обіймах, гість побачив і закляк.
"Не заважу вам я, жінко, завтра ж,— вимовив юнак,-
Ти за це мені відплатиш. Я кажу, і буде так!
Ти мені ганьби й образи, о розпутна, завдаєш,
Ти за злочин свій ганебний взавтра відповідь
складеш; Схочу — й власними зубами всіх дітей своїх зжереш.
Плюнеш в бороду мені ти, як цього не вдію теж!"
Це сказав він і, торкнувшись бороди, пішов з кімнати;
Дряпає Фатьма обличчя, роздирає тіло й шати,-
Чуть, як сльози в неї ринуть, мов потік, що рве загати;
Стогне: "Йдіть, камінням бийте! Засудіть мене до страти!"
Лементує: "Через мене гине муж, маленькі діти!
Я добро своє згубила, незрівнянні самоцвіти!
На спокуту за мій вчинок мусять рідні всиротіти!
Я свій дім руйную! Доле, завдаєш ганьби мені ти!"
Автанділа це дивує — плач її, одчай тяжкий,
Каже він: "Та що з тобою? Таємниць своїх не крий!
Чим загрожує той витязь, в люті мстивий і палкий?
Розкажи ти, вгамувавшись, звідки він і хто такий?"
Жінка мовить: "Я, о леве, з божевілля сльози ллю,
Не скажу тобі нічого,— не питай мене, молю!
Я дітей своїх, нещасна, власноручно погублю,
Я себе вже тим забила, що тебе тепер люблю.
Так і треба всім, що зблуді верховодити дають,
Всім, що тайни не ховають, що безумними стають!
Люди, глянувши на мене, хай невпинні сльози ллють!
Лікарі тих не лікують, котрі кров із себе п'ють.
Два є виходи для тебе, два рятунки, два ключі:
Якщо можеш ти людину вбити — вбий його вночі,-
Цим одвернеш ти від мене наглу смерть, страшні мечі.
Оповім тоді по правді, чом я в горі та в плачі.
А як ні — цієї ж ночі склич, не гаючись, людей,
Всіх ослів понавантажуй, щоб лишити край оцей,-
Від моїх нещасть великих засмутишся й ти ачей;
Прийде він і скаже люто: "З'їж сама своїх дітей!"
Автанділ, оце почувши, звівся, гордий і рішучий,
Булаву схопив рукою — о, який він був сліпучий! —
І сказав: "Цих справ уникнуть — був би злочин нестерпучий".
Ще на світі не родився інший муж, такий могучий!
Він Фатьмі сказав: "Людину дай, щоб знала вірний шлях,
Як пройти мені до нього, не блукаючи в полях,-
Не вважаю я, що рівен красень той мені в ділах.
Скоро знатимеш, що вдію,— прожени від себе жах".
Із рабів комусь звелівши провести його туди,
Жінка скрикнула: "Щоб згасли в серці полум'я й сліди,
То, забивши ту людину, зовсім визволи з біди:
Перстень мій на пальці в нього,— з ним до мене ти прийди".
Автанділ, минувши місто, став на березі морському,-
З брил червоних і зелених там звелися мури дому;
Унизу — палати сяйні, а вгорі на домі тому
Йшли тераси ряд за рядом в ладі гарному й стрункому.
Раб, привівши Автанділа, показав на ці хороми,
Мовив: "Тут перебуває той, шукаємо кого ми.
Нагорі терасу бачиш, де стримлять колон огроми?
На терасі тій він завше спочиває від утоми".
Два воротарі при вході вартували. Не вдалося
Обминути їх тихенько,— шум порушив безголосся;
Витязь на рабів накинувсь, борюкання почалося,-
Він ударив їх лобами, помішав мозки й волосся.
ТУТ — УБИВСТВО АВТАНДІЛОМ ЧАШНАГІРА ТА ЙОГО ДВОХ ВАРТОВИХ
Спав господар, не збудившись. Автанділ в палац ввійшов,
Міцнотілий, стрункостанний, руки вимастивши в кров.
Він не дав йому підвестись, враз нечутно поборов;
Поваливши на підлогу, ніж схопив і заколов.
Сонце — він прихильним людям, ворогам — він звір і жах.
З перснем палець одрубавши, набік мертвого відтяг
І з вікна у море вкинув, щоб валявся на пісках,-
Там знайшов собі могилу той понівечений прах.
Не стривожило нікого вбивство, вчинене у тиші.
Я дивуюсь, що троянди дух солодкий гнівом дише,
Що він зміг ту кров украсти, вдіять вчинки найлютіші!
Як ввійшов він, так і вийшов з цього дому на узвишші.
Лев сказав, коли, мов сяйво, до Фатьми у дім вступив:
"Сонце більше не побачить той юнак,— його я вбив.
Раб твій може присягтися — бачив він, що там зробив:
Відрубав із перснем палець, ніж свій кров'ю окропив.
Розкажи ж, від чого в тебе ті плачі несамовиті?
Чим загрожував нам красень? Хочу знать цієї ж миті".
І Фатьма, до ніг схилившись, так промовила: "На світі
Ти єдиний міг зцілити рани серця, кров'ю вмиті.
Я, й Усен, і наші діти — живемо життям новим.
Як хвалу достойну скласти, леве, подвигам твоїм?
Кров його проливши, радість повертаєш нам у дім!
Розкажу я все докладно,— ти послухай, що повім".
ФАТЬМА ОПОВІДАЄ АВТАНДІЛУ ПРО ПРИГОДИ НЕСТАН-ДАРЕДЖАН
"В день Навроза в нашім місті, за звичаєм, як то й слід,
І купецтво не торгує, і ніхто не йде в похід;
Гарні одяги й прикраси одягає весь нарід.
І впоряджується пишний при царськім дворі обід.
Ми, купці, в цей день приносим нашому царю дари,
Цар оддячує нас гідно тої слушної пори:
Десять день кімвали й арфи співом сповнюють двори,
На арені — кінські гони, гра в м'яча і гомін гри.
Тут Усен, мій муж, є здавна всім купцям за верховоду,
Я ж правую над жінками, із значного бувши роду.
Несемо, багаті й бідні, ми цариці на догоду
Подарунки, знак пошани від тубільного народу.
Ось надходить день Навроза. Ми прийшли в царські світлиці,
Принесли дари й дістали подарунки від цариці.
Там побувши, повернулись, всі веселі, милолиці,-
Жартували, розважались і заміжні, і дівиці.
В сад свій вийшла я надвечір. На уквітчаному галі
Із жінками сіла вкупі, щоб гуляти без печалі,
Привела співців — їх голос розбудив вечірні далі,
Грала, коси розплітала, розвивала я вуалі.
Прикрашали сад альтанки, так збудовані на схилі,
Щоб було з їх вікон видно наоколо моря хвилі.
Там і я, і все жіноцтво, молоді жінки й похилі,
Зібрались на дружню учту, на розваги, жарти милі.
Мов сестра, жінок купецьких частувала я приємно,
Та зненацька затужила, безпричинно і таємно,-
Це помітивши, всі гості порозходилися чемно.
Я лишилась,— серце туга, наче сажа, вкрила темно.
Розчинивши вікна, хтіла бачить обрії просторі,
Щоб розважитися трохи в дивно виниклому горі.
Раптом бачу: щось маленьке віддаля пливе на морі.
Звір чи птиця? — не збагну я, сил нема в мойому зорі.
Підпливає ближче.