Виступу можна було досягти тільки по одному, та й то стаючи на плечі свого товариша. Одним списом можна було тримати ворогів на відстані... Люди Вогню зрозуміли це. Вони почали оглядати базальт, сподіваючись знайти якийсь інший виступ, але скрізь була гладенька стрімка стіна.
Ну, що ж, їм це байдуже, можна почекати. Голод і спрага видадуть обложених. Там, у міжгір'ї, вони змогли втекти і переплисти річку. А тут день їхнього виходу з печери стане днем смерті. Чого варті одинадцять жінок і два чоловіки проти двадцяти повних сил воїнів?
Коли жінок було врятовано, Аун залишив двох вартувати на карнизі і наказав, щоб ніхто за ним не йшов. Потім, запаливши факел, він спустився у глибоку печеру. Неспокій стискав йому груди. Він не припускав, щоб лев-велетень не впізнав Зура, і все ж якийсь сумнів гриз його серце.
Напівдорозі рик прискорив його ходу. Ось щілина, крізь яку він так часто розглядав звіра... Аун полегшено зітхнув: він побачив Зура перед хижаком, велетенські очі звіра палали дружнім огнем, і глибоке сопіння зустріло уламра.
— Печерний лев назавжди спільник сина Землі і сина Тура! — радісно вигукнув Зур.
Це була хвилина стриманої радості і великих сподівань.
— Люди-Собаки не пішли слідом Зура?
— Вони не помітили, як він відокремився від інших: Зур сховався серед валунів.
Уважно обнюхавши Ауна, лев-велетень ліг і знову почав дрімати. Аун продовжував:
— Зур виходитиме тільки вночі, з кзамівським тигром... Він нічого не буде робити проти Людей-Собак, доки Аун не одужає...
— Вдень Зур буде виходити з печери тільки до озерця... Озерце близько... Ауну і жінкам потрібна вода.
Аун зітхнув. Перед його очима повстали калюжі, річка, джерельця. Пораненого нестерпно мучила спрага. Він не міг утриматись, щоб не сказати:
— Спрага пече Ауна... але він почекає до вечора.
— Калюжа близької — повторив Зур. — Аунові треба напитись, щоб він одужав і міг битись. Я піду до калюжі.
І він рушив до виходу з печери. Хижак розплющив очі, але не виявив занепокоєння. Зур прослизнув до калюжі. Нерівна місцевість допомогла йому непомітно дістатися до води. Спочатку він напився сам, а потім набрав води в мішок з оленячої шкури, зшитий терновими колючками. Води в ньому було досить, щоб заспокоїти спрагу багатьох людей. З мішком на плечах Зур повернувся до лігва. Аун жадібно пив цілющу воду, що повертала силу, здоров'я і віру.
— Ухр теж поранена! — сказав він. — Інші ж нап'ються вночі.
Він поніс мішок у верхню печеру, а коли напилася Ухр, дав води і Джесі.
Аун спав до вечора, сон відновлював його сили. Гарячка зменшилась; завдяки відпочинку рани почали загоюватись. Коли у джунглях зовсім смерклось, він вийшов подивитись на ворогів. Ті розпалили велике вогнище. Товсті і потворні пики раз по раз обертались до печери; вони виражали вперте бажання перемогти і знищити втікачів.
Важкий неспокій охопив жінок. Змучені тривалим переслідуванням, вони теж полягали спати, але скоро їх розбудила спрага. Всі кидали сумні погляди на уламра, а самі думали про воду, яку він приніс в оленячій шкурі і дав напитись тільки Ухр та Джесі. Довір'я слабосилих до дужого тепер поступалося місцем перед страхом.
Ухр запитала:
— Де Зур?
— Зур дасть нам м'яса й води перед кінцем ночі, — відповів син Тура.
— Чому він не з нами?
— Ухр довідається про це згодом!
І додав, бачачи, що жінка-ватажок йде в темряву печери:
— В глиб печери може йти тільки Аун... Інакше ми не матимемо ні їжі, ні питва.
Таємниця збудила цікавість у темній свідомості жінок, але вони заспокоїлись: досить того, що Аун дав їм надію. Всі Вовчиці, навіть діти, не раз зазнавали голоду і спраги, і всі звикли терпляче й довго чекати.
У нічному небі блимали зорі. Люди-Собаки спали. Більшість жінок поснула, Аун теж відпочивав.
Біля півночі уламра розбудив поклик з глибини печери. Він запалив факел і зійшов униз. Лев-велетень і Зур закінчили своє полювання: у барлозі лежав тулуб велетенського оленя. Зур уже відтяв одне стегно і передав його для жінок, після чого пішов по воду...
Коли Аун повернувся з м'ясом і водою, жінки пройнялись до нього почуттям сліпого обожнювання. В печері залишилось трохи гілля, зібраного Ауном і Зуром перед початком мандрів. Сходивши ще раз до Зура по воду, Аун розклав на карнизі багаття і наказав жінкам пекти оленяче м'ясо. Це був нерозсудливий виклик і необережність. Вартові Людей Вогню одразу доповіли своєму ватажкові, і той аж підхопився від здивування. Подія була не такою простою. Ватажок здогадався, що паливо було приготовлене заздалегідь, а м'ясо, мабуть, з тварини, убитої під час втечі. Якби в печері був другий вихід, обложені втекли б через нього... Проте він послав про всяк випадок декількох своїх людей по той бік пасма базальтових скель.
Вони обійшли південний ріг пасма, силкуючись при світлі місяця знайти в ньому западини печери, але не побачили нічого, крім вузьких щілин, складок та притулків під навислими скелями. Їх увагу привернув прохід, яким Зур утік від чорного лева. Проминувши його, вони побачили печеру... Важкий запах линув звідти в нічну темряву. Воїни зрозуміли, що десь поблизу знаходиться хижак, і зупинились... Зачувши їх, з печери вийшов велетенський звір, страшний рик струснув місцевість, і налякані до смерті люди, мов божевільні, побігли геть, впізнавши найстрашнішого з хижаків.
Ватажок Людей Вогню переконався, що іншого виходу з печери у втікачів не було. Всі сумніви зникли у наступні дні, бо Аун і жінки часто з'являлись на карнизі перед печерою; отже тікати їм було нікуди. Залишалось чекати й вартувати. І ватажок чекав, щоб винищити всіх утікачів.
Уламр швидко видужував; гаряча кров гоїла рану, пропасниця минула, і на дозвіллі Аун навчав жінок краще обробляти кам'яну зброю. Зур увесь час постачав утікачів м'ясом і водою. Він привчив лева-велетня ходити разом з ним у джунглі, і звір, несвідомо відчуваючи користь від хитрощів людини, дозволяв, щоб його водили на полювання. Відповідно до обставин Зур передбачав його бажання і вчинки, відчував найменші зміни настрою і так спритно пристосовувався до них, що звір, у якого не було прихильності до істоти його породи, все більше звикав до Зура.
Якось Аун на восьмий день зійшов вниз по здобич і сказав Зуру:
— Рана загоїлась. Син Тура вже може битися з Людьми-Собаками. Найближчої ночі Зур приведе кзамівського тигра на другий бік скель...
Син Зура хвилину постояв мовчки, а потім відповів:
— Сьогодні вранці Зур помітив, що один камінь у щілині хитається. Якби ми змогли його виламати, то щілина стала б досить широкою для проходу людини і все ще вузькою для печерного лева.
Зур взявся за найнижчий виступ і почав сіпати. Камінь захитався, спочатку ледь помітно, потім більше. Вражений Аун приєднався до товариша. Його мускулясті руки розхитали камінь. Тоді Аун з усіх сил потяг його до себе, тимчасом як Зур наліг з іншого боку. Відірвався один камінь, а потім і два сусідніх. Уламр відкинув їх назад, щільно припав до землі і так переліз до барлога.
Стривожений цими рухами, лев-велетень облишив свою здобич і погрозливо схопився. Однак, ласка Зура зразу ж заспокоїла його, і він по-приятельськи обнюхав Ауна.
— Ми зможемо захопити Людей-Собак несподівано! — вигукнув уламр.
Зур показав на оберемок дротиків біля входу, які він робив протягом довгих днів:
— Ми будемо битись на відстані!
Наступного дня Аун і Зур наготували дротики. Тепер їх було чотирнадцять. Коли смерклось, уламр попередив Ухр та її подруг:
— Цю ніч Аун і Зур битимуться з Людьми-Собаками! Хай Жінки-Вовчиці будуть готові.
Здивована Ухр запитала:
— А як же Аун і Зур з'єднаються?
Аун засміявся:
— Ми розширили прохід між двома печерами... Ми зайдемо з другого боку гори і нападемо на Людей-Собак з нашим спільником.
— Хіба Аун і Зур мають спільника?
— Вони уклали спілку з тигром кзамів!
Ухр слухала приголомшено. Поскільки душа у неї була наївна і проста, вона не довго силкувалась зрозуміти. Її довір'я до високого мисливця було дужчим за всяку несподіванку.
Воїн продовжував:
— Жінки не повинні сходити вниз, доки Аун не покличе їх. Тигр кзамів їх пошматує.
Вражена більше, ніж інші жінки, Джеха звела повні подиву очі на Ауна:
— А тигр не може перейти з одної печери в другу?
— Прохід надто вузький для нього.
Місяць почав бліднути, на сході з'явилась яскрава зірка. Годі Аун зійшов до нижньої печери.
Вогонь ворогів ледве блимав. Три чоловіки ще вартували, решта ж спала за скелястим прикриттям, що могло захистити в разі якоїсь небезпеки. Двоє вартових куняли, третій же, згідно наказу ватажка, кружляв навколо вогнища, часто поглядаючи на печеру.
Вартовий кинув у вогонь кілька тонких гілочок, підвівся і побачив на виступі постать. Це була жінка. Вона перехилилась через край виступу і роздивлялась навколо. Воїн простяг до неї свою озброєну списом руку і глузливо вишкірив зуби... Але посмішка зразу ж зникла з його обличчя. Біля підніжжя пасма скелястих горбів з'явилась інша людина, дуже добре знайома ворогам своїм могутнім тілом. Вартовий втупився в неї очима, дивуючись, як вона могла і як посміла зійти в долину. Він покликав інших вартових, і всі троє, вимахуючи зброєю, зчинили гвалт.
Тимчасом Аун сміливо наблизився до вогню і кинув гострий камінь, що влучив у голову одного з вартових, але поранив легко, бо кинув з великої віддалі. Другий камінь розбив плече іншого воїна... Знялось дике верещання, і зразу ж з-за скелястого прикриття виринула ціла зграя ворогів... Тоді, випроставшись на весь свій зріст, Аун вигукнув бойовий клич.
Люди Вогню оглядали уламра і місцевість. Вгорі, на карнизі, до першої жінки приєднались ще дві; на рівнині не видно було нікого, крім Ауна, озброєного тільки дрюком та кількома каменями. Отетерівши, ватажок Людей-Собак силкувався зрозуміти, в чому річ; невиразні побоювання спліталися з впевненістю, що уламр один. Войовничий запал переміг його вагання; гортанним голосом він звелів наступати, і двадцять воїнів купою посунули на Ауна.
Він кинув останній камінь і побіг, проте не дуже швидко. Найбільш прудконогі наздоганяли його, а інші, підбадьорені неминучістю перемоги, теж бігли щодуху. Інколи здавалось, що уламр от-от поточиться, але незабаром він ніби напружував останні сили і знову вигравав втрачену відстань.