Треба якнайскоріше повернутися до нашого намету. Що сталося з іншими?
— Ми їх загубили в темряві, — пояснив Рон. — Тату, а чого той череп усіх так налякав?
— Усе поясню в наметі, — напружено відповів містер Візлі.
Та на узліссі довелося сповільнити ходу — там зібралася велика юрба переляканих чаклунів і чаклунок. Побачивши містера Візлі, вони кинулися до нього. — Що там відбувається? Хто її вичаклував? Артуре... це ж не... він?
— Авжеж, не він, — нетерпляче відгукнувся містер Візлі. — Ми не знаємо, хто саме, бо схоже на те, що винуватець роз'явився. А зараз, даруйте, я мушу знайти свій намет. — І він повів Гаррі, Рона й Герміону крізь юрбу до наметового містечка.
Там уже все стихло. Не лишилося й сліду від замаскованих чаклунів, хоч деякі спалені намети ще й досі диміли. З їхнього намету висунулася голова Чарлі.
— Тату, що сталося? — гукнув він з темряви. — Фред, Джордж і Джіні повернулися живі й здорові, а більше нікого нема...
— Усі зі мною, — повідомив містер Візлі, а тоді нахилився й заліз у намет. Гаррі, Рон і Герміона полізли за ним.
Білл сидів за кухонним столиком, притискаючи простирадло до закривавленої руки. У Чарлі була подерта сорочка, а Персі тримався за розпухлого носа. Фред, Джордж і Джіні були неушкоджені, але не відійшли від шоку.
— Тату, ти впіймав? — поцікавився відразу Білл. — Того, хто вичаклував Мітку?
— Ні, — зізнався містер Візлі. — Ми знайшли ельфиню Барті Кравча з Гарріною чарівною паличкою, але навіть гадки не маємо, хто саме вичаклував Мітку.
— Що? — вигукнули одночасно Білл, Чарлі і Персі.
— З Гарріною паличкою? — перепитав Фред.
— Ельфиню містера Кравча? — приголомшено вимовив Персі.
Містер Візлі з допомогою Гаррі, Рона й Герміони пояснив, що сталося в лісі. Дослухавши розповідь, Персі переповнився обуренням.
— Містер Кравч правильно робить, що виганяє таку ельфиню! — вигукнув він. — Як можна тікати, якщо він категорично їй заборонив... Зганьбила його перед усім міністерством... Добре було б, якби її викликали у відділ контролю за...
— Вона ж нічого не зробила... просто опинилася не в той час у не тому місці! — накинулася Герміона на Персі, і той отетерів. Адже Герміона завжди доволі приязно ставилася до Персі — набагато краще, ніж усі інші.
— Герміоно, чаклун такого рівня, як містер Кравч, не може допустити, щоб його ельфиня гасала скрізь із чарівною паличкою, мов дурна! — бундючно мовив Персі, опанувавши себе.
— Вона не гасала, мов дурна! — вигукнула Герміона. — Вона знайшла паличку на землі!
— Слухайте, хто небудь може пояснити, що означає той череп? — нетерпляче поцікавився Рон. — Він нікому не робив шкоди... чого всі так розхвилювалися?
— Я ж тобі казала, що це символ Відомо Кого, — перша відповіла Герміона. — Я про це читала в "Злеті й занепаді темних мистецтв".
— І він не з'являвся ось уже тринадцять років, — додав неголосно містер Візлі. — Зрозуміло, що люди перелякалися... їм здалося, що знову повернувся Відомо Хто.
— Нічого не розумію, — насупився Рон. — Тобто... це ж лише видиво в небі та й годі...
— Роне, Відомо Хто зі своїми посіпаками позначав Чорною міткою чергове вбивство, — пояснив містер Візлі. — Це викликало такий жах... тобі цього не збагнути, ти ще молодий. Уяви, що ти приходиш додому і бачиш над своєю хатою Чорну мітку, і знаєш, про що вона свідчить... — Містер Візлі здригнувся. — Що може бути гірше... це просто жах...
На мить запала тиша.
Тоді Білл зняв з руки простирадло, щоб оглянути рану і сказав: — Не знаю, хто її вичаклував, але сьогодні вона стала нам на заваді. Смертежери побачили її й перелякалися. Роз'явилися, перш ніж ми встигли здерти з них хоч одну маску. Добре, що Робертсів ми встигли вчасно впіймати. Вони не розбилися, і ми вже видозмінили їм пам'ять.
— Смертежери? — перепитав Гаррі. — Хто такі смертежери?
— Так себе називали прибічники Відомо Кого, — пояснив Білл. — Сьогодні ми, здається, бачили рештки їхньої зграї — принаймні тих, хто врятувався від Азкабану.
— Білл, нема доказів, що це були саме вони, — засумнівався містер Візлі. — Хоча й дуже ймовірно, — додав він непевно.
— Я в цьому переконаний! — зненацька вигукнув Рон. — Тату, ми зустріли в лісі Драко Мелфоя, і він фактично зізнався, що серед тих психів у масках був його батько! А ми знаємо, що Мелфої були спільниками Відомо Кого!
— Але навіщо Волдемортові спільники... — почав було Гаррі, і всі здригнулися. Як і більшість чарівників, Візлі уникали називати ім'я Волдеморта. — Вибачте... — миттю виправився Гаррі. — Навіщо спільники Відомо Кого піднімали маґлів у повітря? Тобто, який у цьому сенс?
— Сенс? — перепитав містер Візлі і силувано всміхнувся. — Гаррі, вони вважають, що це кумедно. Коли Відомо Хто був при владі, маґлів убивали просто так, для розваги. Сьогодні вони, мабуть, перепили й вирішили нагадати нам усім, скільки їх ще лишилося на волі. Така собі невинна зустріч давніх друзів, — скривився він з відразою.
— Але ж, якщо це були смертежери, то чому вони роз'явилися, коли побачили Чорну мітку? — здивувався Рон. — Хіба вона їх не втішила?
— Треба ж кумекати, Роне, — озвався Білл. — Смертежери, якщо це справді були вони, доклали чимало зусиль, щоб уникнути Азкабану після того, як Відомо Хто втратив силу. Вони розповідали всілякі побрехеньки про те, як він силував їх убивати людей і піддавати їх тортурам. Я впевнений, що вони бояться його повернення більше, ніж ми. Коли він зазнав краху, вони заперечили будь які зв'язки з ним і повернулися до буденного життя... Сумніваюся, що він дуже цьому зрадів...
— Але тоді виходить, що... хоч би хто вичаклував Чорну мітку... — поволі вимовила Герміона, — він це зробив, щоб підтримати смертежерів, чи щоб їх залякати?
— Ми самі не знаємо, Герміоно, — відповів містер Візлі. — Але скажу тобі таке... ніхто, окрім смертежерів, не зміг би її вичаклувати. Я дуже здивуюся, якщо виявиться, що це зробив не смертежер... Принаймні колишній. Слухайте, вже пізно, а якщо мама почує, що сталося, то занедужає від хвилювання. Години зо дві поспимо, а тоді ранесенько пошукаємо якийсь летиключ звідси.
Гаррі виліз на своє ліжко, а в голові у нього аж гуло. Від виснаження він ніяк не міг заснути, хоч була вже третя ночі.
Три дні тому — хоч здавалося, що минула вічність — він прокинувся, бо йому болів шрам. А сьогодні вперше за тринадцять років у небі з'явилася Мітка Лорда Волдеморта. Що це все означало?
Він згадав про листа, якого написав Сіріусові перед тим, як покинути Прівіт драйв. Чи Сіріус його вже отримав? Коли він відповість?.. Гаррі лежав, дивлячись на брезентову стелю намету, але цього разу йому не уявлялося нічого приємного. І лиш тоді, коли шатро заповнилося хропінням Чарлі, Гаррі нарешті задрімав.
— РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ —
Хаос у міністерстві
Містер Візлі розбудив їх, не давши поспати й кількох годин. Чарами він склав намети, й вони мерщій покинули табір, проминувши містера Робертса, що стояв у дверях своєї хати. Містер Робертс мав доволі дивний, якийсь відсутній, вигляд, і на прощання побажав їм "Веселого Різдва".
— Нічого, він отямиться, — тихо сказав містер Візлі, коли вони вже вийшли на пустище. — Інколи після видозміни пам'яті люди на якийсь час втрачають орієнтацію... а його примусили викинути з голови доволі серйозні речі.
Підійшовши до галявини з летиключами, вони почули галас, а тоді побачили безліч чаклунів і чарівниць, що оточили ключника Безіла, вимагаючи, щоб їх якнайскоріше випустили з наметового містечка. Містер Візлі поспіхом переговорив з Безілом. Вони стали в чергу і ще до сходу сонця завдяки старій гумовій шині опинилися на горі Горностаєва Голова. Рушили через Отері Сент Кечпол назад до "Барлога", майже не розмовляючи через утому і думаючи лише про сніданок. Завернули за ріг останньої сільської вулички, побачили "Барліг" — і почули вдалині крик.
— Ой, слава Богу, слава Богу!
Місіс Візлі, що чекала їх на подвір'ї, побігла їм назустріч у домашніх капцях. Обличчя її було бліде й стурбоване, а в руці вона стискала зіжмаканий примірник "Щоденного віщуна". — Артуре... я так хвилювалася... так хвилювалася...
Вона обвила руками шию містера Візлі, і "Щоденний віщун" упав на землю. Гаррі побачив там заголовок: "ЖАХЛИВІ ПОДІЇ НА КУБКУ СВІТУ З КВІДИЧУ", а нижче — мерехтливу чорно білу фотографію Чорної мітки високо над деревами.
— Ви живі й здорові, — збентежено бурмотіла місіс Візлі, відірвавшись від містера Візлі й оглядаючи всіх почервонілими очима, — ви живі... ой, дітки мої...
Вона схопила Фреда й Джорджа і так різко притисла їх до себе, що вони аж лобами стукнулися.
— Ой! Мамо... ти нас задушиш...
— Я на вас перед від'їздом накричала! — заридала місіс Візлі. — Я ніяк не могла про це забути! Що, якби на вас напав Відомо Хто? Вийшло б, що я, бачачи вас востаннє, дорікала вам, що ви отримали мало СОВ? Ой, Фредику... Джорджику...
— Та годі, Молі, ми всі живі й здорові, — заспокоював її містер Візлі, а тоді відірвав від близнюків і повів до хати. — Білл, — додав він упівголоса, — візьми газету, я хочу глянути, що там написали...
Коли всі втислися в малесеньку кухню, Герміона налила місіс Візлі міцного чаю, а містер Візлі додав до нього кілька крапель старого вогневіскі "Оґден". Білл подав батькові газету. Містер Візлі глянув на першу сторінку, а Персі зазирнув йому через плече.
— Я так і знав, — тяжко зітхнув містер Візлі. — "Помилки міністерства... злочинці впали, мов сніг на голову... слабкі заходи безпеки... ніхто не перешкоджав чорним чаклунам... національна ганьба..." І хто це написав? А... звичайно... Ріта Скітер.
— Ця жінка має зуб на Міністерство магії! — розлючено крикнув Персі. — Тиждень тому вона написала, що ми марнуємо час на з'ясування товщини казанів, замість того, щоб винищувати упирів! Таж у дванадцятому параграфі "Директив щодо трактування немагічних недолюдей" дуже конкретно роз'яснюється, що...
— Персі, будь ласкавий, — позіхнув Білл, — заткнися.
— І мене згадують, — повідомив містер Візлі, з широко розплющеними очима дочитуючи статтю в "Щоденному віщунові".
— Де? — мало не захлинулася чаєм з віскі місіс Візлі. — Якби я це помітила, то знала б, що ви живі!
— Прізвища не назвали, — додав містер Візлі. — Ось послухай: "Перелякані чаклуни й чаклунки, затамувавши подих, чекали на узліссі нових повідомлень і сподівалися почути слова втіхи з боку Міністерства магії, але їх спіткало гірке розчарування.