Без жодних амбіцій. Без жодних комплексів. Розкішна жінка!
Я взяв шматок торту "Фризлендер". На той час "Варвіка" вже давно віднесли в безпечне місце. "Фризлендер" був просто неймовірний — гіркий шоколад, прикрашений мигдалем, можливо, теж щось символізував. Я міг зрозуміти, чому Кан так захоплювався Кармен. Природа подарувала їй незворушність і зневагу до смерті, що Кан виховував їх у собі роками. Саме це його і вабило.
— Я вас розумію, але скільки можна таке витерпіти?
— Та хоч усе життя! Це була б найбільша пригода з усіх можливих, — замріяно відповів Кан.
— Що?
— Найбільша, — повторив він.
— Така дурість? Чистісінька глупота? А не знудьгуєтеся?
— Ніколи. — Кан теж вирішив скуштувати "Фризлендера". Він відрізав шматок з написом "Фриз". — І чому б йому було не назвати себе просто "Лендером"?
— Він хотів почати спочатку все, — відповів я. — Навряд чи його влаштував хвостик старого прізвища. Це цілком зрозуміло.
— А як ви назвете себе, коли отримаєте громадянство?
— Я вчиню геть несерйозно, взявши за псевдонім своє попереднє ім'я. Справжнє ім'я. Це було б щось новеньке.
— У Франції я познайомився з одним старим лікарем. За день до виїзду з Німеччини, коли він уже отримав усі дозволи, його ще раз терміново викликали до гестапо. Він попрощався з ріднею. Усі думали, що старого кинуть у концтабір. Натомість йому вчинили допит тільки щодо імені. Сказали, що оскільки він — єврей, то з таким іменем йому не можна виїжджати за межі країни. А звали його Адольф Дойчлянд. І відпустили його тільки тоді, коли він погодився виїхати під іменем Лянд. А у французькому таборі для інтернованих він запевняв, що міг би виїхати і з геть іншим прізвищем.
Нарешті подали каву. Ми почувалися, мов ненажери на картині Брейгеля Старшого.
— Як думаєте, Фризлендерові принципи поширюються і на французький коньяк?
— У нього є бренді "Фундадор". Португальське чи іспанське. Трохи солодкаве, але непогане.
До кімнати ввійшла фрау Фризлендер.
— Шановні, почалися танці. Через війну це не зовсім доречно, але таке свято буває тільки раз у житті. Нікому не зашкодить трохи потанцювати на честь такої. А ось і наші солдати вже прийшли.
Ми побачили кілька американських солдатів. Нові знайомі Фризлендерів. У вітальні скрутили килим, і фройляйн Фризлендер у яскраво-червоній сукні обрала собі за жертву молодого лейтенанта. Той неохоче покинув приятелів, які й далі їли морозиво. Але і тих відразу запросили дівчата, схожі, мов дві краплі води. Обидві вродливі та жваві.
— Це двійнята Коллер, — пояснив Кан. — Угорки. Одна з них прибула сюди два роки тому і просто з пароплава поїхала на таксі до знаменитого пластичного хірурга. Через півтора місяці вона з'явилася знову: пофарбована, з прямим, удвічі меншим носом і з розкішним бюстом. Адресу лікаря вона довідалася в дорозі й відразу почала діяти. Згодом приїхала її сестра, яку теж просто з пароплава відправили до того ж лікаря. Злі язики кажуть: під вуаллю. Хай там як, вона теж з'явилася аж за два місяці з покращеною зовнішністю. Тоді почалася її кар'єра. Подейкують, щойно приїхала ще й третя сестра, але вона відмовляється від операції. Ті ж таки злі язики рознесли, що двійнята замкнули сестру на ключ і чекають, коли вона нарешті погодиться.
— А ці винахідливі двійнята прооперували ще й свої імена? — поцікавився я.
— Ні. Вони стверджують, що в Будапешті були кінозірками. А тут вони маленькі зірочки для маленьких ролей. Але підуть вони далеко. Дотепні і розумні. Крім того, ще й угорки — з перцем у крові.
— Це — прекрасно. Прекрасно, що кожен може все почати спочатку, змінити все, що колись здобув без власної згоди: обличчя, груди і родовід, як це називає Сильверс. Навіть ім'я. Здається, тут воєдино злилися маскарад і фонтан молодості. Гидке каченя заходить у воду і виходить з неї красунею. Я — за Коллерів, Варвіків і пригоди в паралельній реальності.
До нас підійшов Фризлендер.
— Пізніше буде гуляш, Розі зараз готує. Приблизно об одинадцятій. А чому ви не танцюєте?
— Замість танго та імператорського вальсу ми віддали перевагу смачнезній їжі.
— Вам смакувало?
— Неймовірно.
— Я дуже радий. — Фризлендер нахилив до нас спітніле червоне обличчя. — Нині важко радіти бодай чомусь. Розумієте?
— Але ж, містере Фризлендер!
— На жаль, так і є. Завжди залишається якесь темне відчуття тривоги, що його неможливо позбутися. Ніколи. Містере Кан, думаєте, я правильно вчинив, взявши чуже ім'я? Деколи переживаю навіть через це.
— Але ж це стосується лише вас, містере Фризлендер, — щиро відповів Кан. Він ненавидів чванливих людей і, щойно зауважував бодай натяк на пиху, відразу ж перетворювався на циніка. Та якщо співрозмовник почувався невпевнено і чогось боявся, його відразу охоплювали жалість і співчуття. — Крім того, якщо ім'я вам не подобається, можете змінити його ще раз.
— А хіба так можна?
— У цій благословенній країні це легше, ніж будь-де. Тут ставляться до цього майже так, як на острові Ява. Якщо там комусь обридне чи спротивиться власне ім'я, він просто обирає інше. Всі вважають, що це правильно, і змінюють імена по кілька разів за життя. Нащо носитися з минулим, як із писаною торбою, якщо ти вже давно його переріс? Лікарі й так вважають, що людина має оновлюватися що сім років.
Фризлендер уже спокійно всміхнувся:
— Містере Кан, ви просто скарб!
І пошкандибав далі.
— Там танцює Кармен, — промовив Кан.
Я поглянув на неї. Вона майже не рухалася. Спокійно, як справжній символ усіх мрій, з меланхолійно-тужливим виразом обличчя танцювала в обіймах високого рудоволосого сержанта. Всі невідривно й захоплено дивилися на Кармен, а вона, якщо вірити Канові, думала про рецепт яблучного пирога.
— Обожнюю цю телицю, — хрипло промовив Кан.
Я промовчав. Дивився на Кармен, на фрау Фризлендер, на двійнят Коллерів з їхніми новими бюстами, на Фризлендера-Варвіка в куцих штанях, і мені було так легко, як я вже давно не почувався. "Можливо, це й справді земля обітована, — думав я, — можливо, Кан правду каже і тут таки можна народитися знову і не тільки змінити ім'я та обличчя, а й здійснити те, що здавалося неможливим: нічого не забувши, все почати знову, сублімувати минуле, аж поки не вщухне біль, усе переплавити, без жодних втрат, зрад чи дезертирства".
11
Наступного вечора я отримав лист від адвоката: мій дозвіл на перебування продовжено на півроку. Здавалося, наче я гойдаюся на гойдалці: то мене підносило вгору, то знову опускало донизу. Я вже навіть звик. Адвокат написав мені, щоб наступного ранку я йому зателефонував. Я навіть здогадувався чому.
Коли я повернувся у свій убогий готель, то побачив там Наташу Петровну.
— Чекаєте на Мелікова? — запитав я трохи розгублено.
— Ні, я чекаю на вас. — Вона розсміялася. — Ми знайомі зовсім трохи, а пробачити одне одному треба вже так багато. Аж не віриться. Які у нас стосунки?
— Чудові, — відповів я. — Принаймні нам разом не нудно.
— Ви вже вечеряли?
Я подумки швидко порахував гроші:
— Ні, ще ні. Підемо в ресторан "Лонґчемпс"?
Вона оглянула мене з ніг до голови. На мені був новий костюм:
— Новенький!
А я, простеживши за її поглядом, ще й підняв ногу, показуючи черевики:
— Теж нові. Вважаєте, я вже можу йти в ресторан "Лонґчемпс"?
— Я була там учора ввечері, у самому павільйоні. Там досить нудно. Влітку треба сидіти просто неба. Але в Америці про таке ще взагалі не знають. Тут і немає справжніх кав'ярень.
— Тільки кондитерські.
— Так, для старих бабів, від яких уже пахне зів'ялим листям.
— У мене в номері є казанок гуляшу по-сеґедському — сказав я. — Його б вистачило для шести здорових череванів. Той гуляш приготувала угорська кухарка, і він іще вчора мені смакував, а сьогодні ще кращий. Гуляш по-сегедському з кмином і зеленню підігрітий смакує ще краще, ніж свіжий.
— А звідки у вас узявся гуляш по-сегедському?
— Я вчора ввечері де в кого гостював.
— Я ще ніколи не бачила, щоб з гостини додому приносили гуляш на шістьох осіб. Де ж ви були? У?..
Я кинув на неї застережний погляд.
— Ні, я не був у жодній німецькій пивниці. Гуляш — це угорська страва, а не німецька. Мене запросили в гості в один особняк. З танцями! — додав я, щоб помститися за її підозри.
— Нічого собі, навіть з танцями! Хороші у вас знайомі!
Я геть не хотів, щоб мене і далі допитували.
— У них такий звичай, — пояснив я. — Самотні парубки, які мешкають у похмурих готельних норах, отримують від гуманної господині казанок гуляшу. Там би вистачило і на роту солдат. Крім того, моєму приятелеві і мені дали ще й маринованих огірків та струдель із вишнями. Їжа богів. На жаль, усе вже вистигло.
— А підігріти те все можна?
— Де? — запитав я. — У моєму номері є тільки маленька електрична кавоварка. Більше нічого.
Наташа Петровна розсміялася:
— Сподіваюся, у вашому номері є ще й кілька офортів, які ви показуєте своїм відвідувачкам!
— Ні, я про це ще не подбав. То ми йдемо в "Лонґчемпс" чи ні?
— Ні. Ви дуже привабливо описали свій гуляш… Незабаром має прийти Меліков, — додала Наташа Петровна. — Він нам точно допоможе. А тепер ходімо півгодини прогуляємося. Я ще сьогодні взагалі нікуди не виходила. А для вашого гуляшу треба нагуляти добрячий апетит.
— Добре.
Ми йшли разом вулицями міста. Будинки пливли в червоному сяєві. У магазинах блимали лампочки. Наташа Петровна пояснила, що в неї "комплекс взуття". Вона не могла просто так пройти повз жоден взуттєвий магазин. Навіть якщо годину тому вона вже там побувала, повертаючись, знову заходила: перевірити, чи нічого не змінилося.
— Божевілля? Правда?
— Чому?
— Бо там за такий короткий час нічого не могло змінитися. Я ж зовсім недавно там була.
— Ви могли щось недобачити. Крім того, у власника могла виникнути ідея оформити все по-новому.
— Після закриття магазину?
— А коли ж іще? Поки він відчинений, продавець мусить продавати.
Вона швидко глянула на мене.
— Ви трохи… — Вона постукала себе по скроні. — Стривайте. Декілька разів я і справді бачила, як заново декорували вітрину. Ви ж знаєте, як це буває: усі беззвучно шастають за склом у колготах і поводяться так, наче не бачать перехожих, які стовбичать надворі. — Вона зіграла всю сценку.
— А як щодо магазинів із модним одягом? — запитав я.
— Це мій фах. До вечора вони мені у печінках сидять.
Ми вже були поблизу Канового магазину.