Вона сиділа й говорила, захоплена своїм почуттям і сама собою, а йому здавалося, ніби від неї віє теплим вітром, від якого розтає тоненька крига, що намерзла за день, щезає дивний холодок самозахисту в його душі.
— Цілий день навколо мене вирувало, наче всюди били джерела, в потилицю, в груди, ніби я от-от мала зазеленіти й зацвісти… Той вир крутив мене й не відпускав… І ось тепер я тут… І ти…
Равік глянув на неї. Нахилившись уперед, вона сиділа на брудному сидінні, і в проймах чорної вечірньої сукні біліли її плечі. Вона була відверта, бездумна, не соромлячись говорила все, що відчувала, і проти неї він здався собі нікчемним і сухим.
Я робив операцію, думав він. Забув про тебе. Потім був у Люсьєни. Був десь у минулому. Без тебе. Тоді настав вечір, і поволі настало тепло. Я не був із тобою. Я думав про Кет Гегстрем.
— Джоан, — сказав він, кладучи долоні на її руки, якими вона впиралася в сидіння. — Ми не можемо зразу поїхати до мене. Я повинен ще раз заглянути до клініки. На кілька хвилин.
— Повинен глянути на ту жінку, яку сьогодні оперував?
— Ні, не на ту, що сьогодні. На іншу. Почекаєш мене десь кілька хвилин?
— Тобі зараз треба їхати?
— Краще зараз. Не хочу, щоб мене потім викликали.
— Я можу почекати в тебе. Ти встигнеш відвезти мене до готелю?
— Встигну.
— То їдьмо. А ти потім вернешся. Я почекаю на тебе.
— Добре.
Равік дав водієві адресу. Він відхилився назад і поклав голову на спинку сидіння. Його долоні й далі прикривали руки Джоан. Він відчував, що вона хоче щось почути від нього. Про себе й про нього. Але він не міг нічого сказати. Вона сама вже надто багато сказала, подумав він. Більше, ніж було що казати.
Таксі зупинилося.
— Їдь, — мовила Джоан. — Я все сама зроблю. Я не боюся. Давай ключа.
— Ключ у портьє.
— Добре, візьму в портьє. Треба навчитися. — Вона зібрала з днища квітки. — 3 чоловіком, який залишає мене, коли я ще сплю, й повертається, коли я його не сподіваюся, треба багато чого навчитись. От я зразу й почну.
— Я тебе проведу нагору. Не треба перебирати міру. Шкода, що я мушу тебе відразу залишити.
Джоан засміялася. Вона здавалася зовсім молодою.
— Почекайте на мене хвилину, — сказав Равік водієві.
Той поволі примружив одне око.
— Можна й довше.
— Дай мені ключа, — мовила Джоан, коли вони рушили сходами нагору.
— Навіщо?
— Дай. — Вона відчинила двері й зупинилася. — Чудово, — проказала вона в темну кімнату, до якої крізь вікно заглядав повний місяць, що саме вигулькнув із-за хмар.
— Чудово? В цьому барлозі?
— Так, чудово. Все чудове.
— Може, воно ще й здається таким, поки темно. Але… — Равік сягнув рукою до вимикача.
— Не треба. Я сама. А тепер іди. Тільки не повернися аж завтра опівдні.
Вона стояла в темному отворі відчинених дверей. За її плечима й головою з вікна лилося срібне світло. Все в ній було невиразне й загадкове, все хвилювало. Манто зсунулося в неї з плечей і чорною піною постелилось біля ніг. Вона прихилилася до одвірка, і тільки на одну її руку падала смужка світла з коридора.
— Іди і повертайся, — сказала вона й зачинила двері.
Гарячка в Кет Гегстрем спала.
— Вона прокидалася? — спитав Равік у заспаної сестри.
— Так. Об одинадцятій. Хотіла вас бачити. Я передала їй усе, що ви звеліли.
— Про бинти щось питала?
— Питала. Я їй сказала, що вам довелося робити розтин. Легка операція. І що завтра ви їй усе поясните.
— Більше нічого?
— Нічого. Вона сказала, що коли ви так вирішили, то все гаразд. Веліла передати вам вітання, а часом би ви зайшли ще сьогодні вночі, то сказати, що вона вам вірить.
— Так…
Равік трохи постояв, дивлячись на чорні коси сестри, зачесані на рівний проділ. Потім спитав:
— Скільки вам років?
Сестра вражено підвела голову.
— Двадцять три.
— Двадцять три. А ви давно працюєте сестрою?
— Два з половиною роки. В січні буде рівно два з половиною.
— Вам подобається ця робота?
На круглому, наче яблуко, обличчі дівчини розцвіла усмішка.
— Подобається, — радо відповіла вона. — Звичайно, бувають вередливі хворі, але більшість дуже приємні. Мадам Бріссо подарувала мені вчора гарну, майже нову шовкову сукню. А на тому тижні я отримала від мадам Лернер лаковані черевички. Від тієї, що потім удома померла. — Вона знов усміхнулася. — Мені майже нічого з одежі не доводиться купувати. Рідко хто не дасть подарунка. Якщо одяг не на мене, я обмінюю його в приятельки, що тримає крамничку. Через це мені хтозна-як добре. Мадам Гегстрем також дуже щедра. Вона дає гроші. Останнього разу я отримала цілих сто франків. За якихось там дванадцять днів. А скільки вона пробуде в нас, докторе?
— Довгенько. Кілька тижнів.
Сестра засяяла з радості. За її ясним гладеньким чолом вівся підрахунок, скільки їй ще дістанеться. Равік знов нахилився до Кет. Вона дихала спокійно. Ледь чутний дух рани змішувався з терпким запахом її волосся. Раптом його пойняв розпач. Кет йому цілком довіряла. Довіряла. Вузенький порізаний живіт, де жирував хижий звір. А він наклав шви, бо не міг нічого вдіяти. Довіряла.
— На добраніч, сестро, — попрощався він.
— На добраніч, докторе.
Кругловида сестра сіла в крісло, що стояло в кутку палати. Вона заслонила лампу, щоб світло не падало на ліжко, вкутала ноги ковдрою і взяла журнал — дешевий тижневик з детективними оповіданнями й фотографіями кінозірок. Вона вмостилася якнайзручніше й почала читати. На столику біля неї лежав пакуночок із шоколадними коржиками. Виходячи, Равік ще встиг побачити, як сестра, не відриваючи очей від журналу, простягла руку по коржика. Інколи важко зрозуміти найпростіші речі, подумав він. У тій самій кімнаті одна людина лежить смертельно хвора, а друга до цього цілком байдужа. Він зачинив двері. Та хіба я не такий самий? Хіба я не кваплюся з цієї кімнати до іншої, де…
У кімнаті було темно. Двері до ванної стояли прочинені, й там світилося. Равік завагався. Він не знав: може, Джоан ще й досі у ванній? Але почув у кімнаті її віддих і, вже не зупиняючись, зайшов до ванної. Він не озвався до Джоан. Він знав, що вона в кімнаті й не спить. Але й вона не озивалася. Кімната зненацька наповнилась мовчанкою і напруженим очікуванням — наче вир, що нечутно засмоктує тебе, невідоме провалля за межами свідомості, з якого встає хмара запаморочення й багряного дурману.
Равік зачинив за собою двері. В ясному світлі білих ламп усе знов стало звичним і знайомим. Він відкрутив кран душу— єдиного в цілому готелі. Равік поставив його за свій кошт. Він знав, що під час його відсутності господиня ще й досі хизується цим душем перед своїми родичами і знайомими.
По тілу потекла гаряча вода. За стіною лежала Джоан Маду й чекала на нього. Шкіра в неї гладенька, волосся хвилею затопило подушку, і хоч у кімнаті майже темно, очі її блищать, наче вбирають у себе скупе світло зимових зірок і віддзеркалюють його. Вона лежить там, гнучка, мінлива і принадна, від тієї жінки, яку він недавно знав, не лишилося й сліду, тепер у ній стільки чару і зваби, скільки лише може бути в жінці, яка тебе не любить, а все ж він раптом відчув до неї ніби якусь нехіть, якийсь дивний опір, змішаний з гострим, раптовим потягом. Равік несамохіть озирнувся — якби у ванній були другі двері, він, мабуть, одягся б і пішов би кудись випити чарку.
Він витерся і хвилину нерішуче постояв. Дивно, що на нього нізвідки насунулось це. Тінь, ніщо. Мабуть, тому, що він був у Кет Гегстрем. Або через ті слова, що їх Джоан сказала в таксі. Все вийшло дуже швидко й дуже легко. А може, просто тому, що чекає не він, а чекають на нього. Він скривився й присилував себе відчинити двері.
— Равіку, — мовила Джоан із темряви. — Кальвадос на столику біля вікна.
Равік спинився і раптом помітив, який він напружений. Цієї хвилини Джоан могла багато чого сказати, і все здалося б йому нестерпним. А вона знайшла саме ті слова, що треба. І його напруження почало поволі переходити в спокійну нескаламучену впевненість.
— Ти зуміла знайти пляшку? — спитав він.
— А хіба її важко було знайти? Вона стояла на видному місці. Але я її відкоркувала. Знайшла штопор серед твоїх речей. Дай і мені чарку.
Равік налив дві чарки й одну подав Джоан.
— На…
Добре було відчути чистий смак яблучної горілки. І добре було, що Джоан знайшла потрібні слова.
Вона закинула голову й почала пити. Волосся її розсипалося по плечах. Здавалося, вона тієї хвилини була захоплена тільки питвом. Равік уже раніше помітив: Джоан завжди вся віддавалася тому, що робила тієї хвилини. В нього майнула невиразна думка, що в цьому є не тільки свій чар, а й небезпека. Джоан була втіленням спраги, коли пила, втіленням кохання, коли кохала, втіленням розпуки, коли сумувала, втіленням забуття, коли забувала.
Джоан поставила порожню чарку й раптом засміялася.
— Равіку, — сказала вона, — я знаю, про що ти думав.
— Справді?
— Знаю. Ти відчув себе вже наполовину одруженим. І я також. Не вельми приємно, коли тебе залишають біля самих дверей. Та ще й з трояндами в руках. Хвалити бога, що знайшовся кальвадос. Не шкодуй його.
Равік знов налив чарки.
— Ти чудова жінка, — сказав він. — Справді. Поки я був у ванній, то не відчував до тебе великої прихильності. А тепер я захоплений тобою. Салют!
— Салют!
Равік випив.
— Це друга ніч, — повів він далі.— Вона небезпечна. Чару невідомості вже немає, а чар довіри ще не з'явився. Але ми витримаємо цю ніч.
Джоан відставила чарку.
— Ти, видно, добре розумієшся на таких речах.
— Зовсім не розуміюся. Просто слова. Та й не можна на цьому розумітися. Все щоразу відбувається інакше. І тепер також. Ніколи нема другої ночі. Вона завжди перша. А якби настала друга, то був би кінець.
— О боже, куди б нас завели такі балачки! В якусь арифметику. Ходи краще сюди. Я ще не хочу спати. Хочу пити з тобою. Глянь на ті зірки, які вони голі на холоді. Як швидко людина мерзне, коли вона сама! Навіть у спеку. А вдвох ніколи не мерзнеш.
— Можна змерзнути і вдвох.
— Але ми не змерзнемо.
— Звичайно, ні,— відповів Равік, і вона не помітила в темряві, як по обличчі в нього пробігла тінь. — Ми не змерзнемо.
X
— Що зі мною було, Равіку? — спитала Кет Гегстрем.
Вона лежала на ліжку, підклавши під голову дві подушки, щоб було вище. В кімнаті пахло туалетною водою і парфумами. Кватирка була прочинена, чисте морозяне повітря знадвору змішувалося з кімнатним теплом, і здавалося, що це не січень, а квітень.
— У вас була гарячка, Кет.