До побачення, дідусю Мориц, старий мандрівцю. Бозна, де ми ще зустрінемось.
Він зайшов до кімнатки попрощатися з дітьми. Усі троє сиділи на одному ліжку, розіклавши перед собою вміст валізи. Акуратною купкою лежали котушки, поряд них — шнурки, капшук із шилінгами, кілька пачок з моточками шовкових ниток. Білизна, черевики, костюм та всі інші речі старого Зелігмана були ще у валізі.
Коли Штайнер із Морицом Розенталем увійшли, старший хлопець глипнув на них і мимовільно прикрив руками розкладене на ковдрі добро. Штайнер зупинився.
Хлопець, блискаючи очима, дивився на Морица Розенталя, на щоках у нього виступили рум'янці.
— Як продамо оце все, — збуджено сказав він, показуючи на речі у валізі, — то вторгуємо ще шилінгів із тридцять. Тоді можна буде пустити всі гроші в оборот, накупити матерії — вельвету, плису. Та ще панчіх. На цьому більше заробиш. Я завтра ж беруся за діло. Зранку, о сьомій годині, — він серйозно, з нетерпінням глянув на старого Морица.
— Добре. — Мориц Розенталь погладив його подовгастій голові. — Завтра о сьомій годині й почнеш.
— Тоді Вальтерові не треба буде їхати до Румунії, — додав хлопець. — Він зможе мені помагати. Якось переб'ємося. Тільки Макс нехай їде.
Усі троє звели очі на Морица Розенталя. Макс, меншенький, кивнув. Він розумів, що інакше не можна.
— Побачимо… Потім ще поміркуємо про все це.
Мориц Розенталь провів Штайнера до дверей.
— Горювати ніколи, — сказав він. — Надто велика скрута, Штайнере.
Той кивнув.
— Хоч би не попався хлопець зразу…
— Нічого, він остерегатиметься. Він уже тямущий парубійко.
Штайнер пішов до кафе Шперлера. Він давно вже не був там. Діставши фальшивий паспорт, він почав уникати місць, де його знали раніше.
Керн сидів на стільці під стіною, поставивши ноги на свою валізу, і спав, закинувши голову. Штайнер тихенько сів поруч: не хотів його будити. "Трохи постаршав, — подумав він. — Подорослішав".
Він обвів очима кафе. Біля дверей сидів ландгеріхтсрат Епштейн; на столі перёд ним лежало кілька книжок і стояла склянка з водою. Епштейн був самотній, понурий; ніхто не сидів перед ним із трепетом у серці й півшилінгом у жмені. Штайнер озирнувся: певно, конкурент, адвокат Зильбер, переманив клієнтуру до себе! Однак Зильбера тут не було.
Кельнер підійшов сам, і з радісним виразом спитав, мов давнього знайомого:
— Знов до нас завітали?
— А ви мене пам'ятаєте?
— Ще б пак! Я вже тривожився за вас. Адже в нас тепер куди крутіші порядки стали. Вам коньяку, пане?
— Давайте. А де ж адвокат Зильбер?
— Йому теж не поталанило, пане. Заарештували й вислали.
— Он як! А пан Черніков давно тут був?
— На цьому тижні не з'являвся.
Кельнер приніс коньяк і поставив тацю на стіл. Ту ж мить Керн прокинувся, закліпав очима, тоді скочив на ноги:
— Штайнере!
— Я, я, — спокійно повів той. — На, випий оцей коньяк, він тебе вмить розбуркає.
Керн випив коньяк і сказав:
— Я вже двічі сюди приходив, сподівався тебе зустріти.
Штайнер усміхнувся:
— Ноги на валізі… Отже, жити не маєш де?
— Не маю.
— Можеш ночувати в мене.
— Справді? Це було б чудово! Я тут зупинився був у знайомих, але сьогодні вже мусив вибратися. Вони бояться тримати в себе людей більше як два дні.
— У мене тобі нічого боятись. Я живу за містом. Їдьмо зараз, бо ти, бачу, невиспаний.
— Правда, — погодився Керн. — Я стомився. Сам не знаю від чого.
Штайнер жестом підкликав кельнера. Той прибіг підтюпцем, мов старий бойовий кінь, давно вже списаний в обоз, на звук сурми.
— Дякую, — з надією в голосі сказав він, ще й не одержавши від Штайнера грошей, — щиро дякую, шановний пане!
А глянувши на чайові, приголомшено пробелькотів:
— Цілую ручку! Ваш покірний слуга, пане граф!
* * *
— Нам іти далеченько, аж у Пратер, — сказав Штайнер надворі.
— Куди завгодно, — відповів Керн. — Я вже зовсім прочумався.
— Поїдемо трамваєм. У тебе ж таки валіза. Що, все ще одеколон та мило?
Керн притакнув головою.
— Я живу вже під іншим прізвищем, але ти можеш спокійно називати мене Штайнером. Про всяк випадок я виступаю на сцені під власним прізвищем. У разі чого можна сказати, що це мій псевдонім. Або навпаки, залежно від обставин.
— То що ти зараз робиш?
Штайнер засміявся.
— Якийсь час заступав у одному трактирі хворого кельнера. Поки він не вийшов з лікарні. Зараз працюю асистентом в атракціонах Потцлоха. Прислужую в тирі, а вечорами даю сеанси телепатії. А в тебе є щось на меті?
— Нема нічого.
— Може, я зумію влаштувати тебе в нас. Нам часто буває потрібен підсобний робітник. Я завтра насяду з цим на Потцлоха. Найпринадніше те, що в Пратері ніколи нікого не перевіряють. І прописка непотрібна.
— Господи! — зрадів Керн. — Так це ж просто чудово. Мені якраз хотілося б надовше лишитись у Відні.
— Справді? — Штайнер скоса зиркнув на нього.
— Так.
Вони вийшли з трамвая й пішли нічним Пратером. Біля одного фургона з віконцями, трохи осторонь містечка атракціонів, Штайнер зупинився, відімкнув двері, піднявся всередину й засвітив лампу.
— От ми, хлопчику, і вдома. Тепер треба спорудити тобі якусь постіль. — Він дістав з кутка дві ковдри та матрац і розстелив його на підлозі біля свого ліжка.
— Певно, голодний?
— Я вже й сам не тямлю, — відповів Керн.
— Отам у коробці є хліб, масло й шмат ковбаси. Зроби й мені бутерброд.
У двері тихенько постукали. Керн поклав ніж і прислухався, вже шукаючи очима вікно. Штайнер засміявся:
— Що, заяча звичка, синку? Певно, вже ніколи її не позбудемося. Заходь, Ліло! — гукнув він.
Увійшла висока ставна жінка й спинилася біля дверей.
— У мене гості, — сказав Штайнер. — Це Людвіг Керн. Молодий, але вже бувалий вигнанець. Він житиме в мене. Ти можеш зварити нам каву, Ліло?
— Чому ж ні…
Жінка дістала спиртівку, запалила її, поставила на неї каструльку з водою й заходилась молоти каву. Усе це вона робила майже безшумно, повільними, плавними рухами.
— А я думав, ти, Ліло, давно вже спиш, — сказав Штайнер.
— Не спиться мені…
Голос у жінки був низький, хрипкуватий. Вона мала вузьке, з правильними рисами обличчя й чорне, розділене посередині на проділ, волосся і схожа була на італійку, але говорила зі слов'янським акцентом.
Керн сидів на продавленому плетеному стільці. Він відчував тяжку змору; не тільки голову — все тіло обійняла сонна млость, якої він давно вже не знав. Його розслабило почуття безпеки.
— Ех, іще подушку б! — сказав Штайнер. — Тільки подушки й бракує.
— Дарма, — промовив Керн. — Я згорну піджак і підмощу. Або білизну вийму з валізи.
— У мене е подушка, — озвалася жінка.
Заваривши каву, вона встала й вийшла так само беззвучно, мов тінь.
— Нумо вечеряти! — сказав Штайнер, наливаючи каву в дві чашки з синім візерунком.
Вони заходились коло хліба й ковбаси. Жінка повернулася з подушкою, поклала її в головах Кернової постелі й сіла до столу.
— А ти не хочеш кави, Ліло? — спитав Штайнер.
Жінка похитала головою. Вона мовчки сиділа й дивилася, як вони їдять. Та ось Штайнер підвівся.
— Ну, час лягати. Ти ж, синку, певно, стомлений?
— Та вже знов розморило…
Штайнер погладив жінку по голові.
— Іди й ти спати, Ліло…
— Іду, — вона слухняно встала. — Добраніч вам.
* * *
Керн і Штайнер полягали. Штайнер погасив лампу.
— Ти знаєш, — озвався він трохи згодом із теплого мороку, — треба жити так, ніби додому вороття вже ніколи не буде.
— Згоден, — відказав Керн. — Мені це й не важко.
Штайнер запалив сигарету. Він курив повільно, рідко затягуючись.
За кожною затяжкою червона жаринка на мить розгорялася ясніше.
— Хочеш закурити? — спитав він. — Потемки в тютюну зовсім інший смак.
— Давай. — Керн відчув дотик Штайнерової руки з сигаретами й сірниками.
— Ну, як тобі жилось там у Празі? — спитав Штайнер.
— Добре. — Керн помовчав, затягнувся сигаретою й додав: — Я там зустрів одну людину.
— І оце через неї приїхав до Відня?
— Ні, не тільки. Але вона теж тут.
Штайнер усміхнувся в темряву:
— Не забувай, що ти мандрівець, хлопчику. Мандрівцям теж потрібні пригоди, але не такі, що відривають шматок серця, коли доводиться рушати далі.
Керн мовчав.
— Це, власне, нічого не говорить проти самих пригод, — додав Штайнер. — І проти серця теж. А менш за все — проти тих, хто дає нам на чужині дрібочку тепла. Хіба що, може, трошки проти нас. Бо ж береш багато, а дати можеш мало.
— Я, по-моєму, зовсім нічого не можу дати. — Керна раптом пойняв смуток. Що він тямить? І що він може дати Рут? Тільки своє почуття. А це ж ніщо, здавалося йому. Бо він був молодий і наївний…
— "Нічого" — це куди більше, ніж "мало", хлопчику, — спокійно мовив Штайнер. — Це, по суті, майже все.
— Залежно від кого…
Штайнер усміхнувся.
— Не дрейф, хлопчику! Почуттю треба вірити. Сміливо кидайся у вир! Тільки серцем не приростай. — Він погасив сигарету. — Ну, добраніч. Висипляйся. Завтра підемо до Потцлоха.
— Добраніч… Отут я таки висплюся!
Керн поклав сигарету й зарився головою в подушку Ліло. Смуток його ще не зовсім розвіявся, але водночас він почував себе майже щасливим.
9
Директор Потцлох був невисокий на зріст, верткий чоловічок з наїжаченими вусами й величезним носом, з якого раз по раз спадало пенсне. Він весь час перебував у великому поспіху, надто тоді, коли робити було нічого.
— Ну, що там? Швидше! — гукнув він, коли Штайнер підвів до нього Керна.
— Нам потрібен помічник, — сказав Штайнер. — Удень прибирати, а ввечері асистувати ясновидцеві. Ось я знайшов. — Він показав на Керна.
— А він що-небудь уміє?
— Усе, що нам треба.
Потцлох закліпав очима.
— Ваш знайомий? А скільки він хоче?
— Помешкання, харч і тридцять шилінгів. На перший час.
— Ого! Ціле багатство! — скрикнув директор Потцлох. — Оклад кінозірки! Ви що, Штайнере, розорити мене хочете? Таж майже стільки платять легальному робітникові, з документами! — додав він уже миролюбніше.
— Я й без грошей згоден, — поквапився сказати Керн.
— Браво, юначе! Отак і стають мільйонерами! Тільки скромні Люди досягають успіху в житті, — Потцлох, усміхнувшись, шморгнув носом і підхопив рукою пенсне. — Але ви не знаєте Леопольда Потцлоха, останнього людинолюбця! Ви одержуватимете гонорар. Щомісяця п'ятнадцять кругленьких шилінгів. Я сказав — гонорар, друже мій! Гонорар, а не платню. Віднині ви творчий працівник. П'ятнадцять шилінгів гонорару — це більше, ніж тисяча платні.