На Західному фронті без змін

Еріх Марія Ремарк

Сторінка 20 з 33

Я лину думками до Кача, і Альберта, і Мюллера, і Тьядена; що вони тепер роблять? Можливо, сидять у їдальні або пішли купатися, незабаром їх знову пошлють на передову.

У моїй кімнаті стоїть за столом коричнева шкіряна канапа. Я вмощуюсь на ній.

До стін пришпилено кнопками багато картинок, що їх я колись повирізував із журналів. Тут є ще поштові листівки й малюнки, які мені чимось сподобались. У кутку стоїть невеличка залізна грубка. Навпроти неї біля стіни — етажерка з моїми книжками.

У цій кімнаті я жив до того, як став солдатом. Книжки я потроху купував на гроші, що їх заробляв як репетитор. Чимало книжок я купив у букіністів, наприклад, усіх класиків — по марці й двадцять пфенінгів за один том у твердій оправі з синього полотна. Я купував повні збірки, бо ставився до цього поважно, вибрані твори не викликали в мене довіри — а може, видавці повибирали не найкраще? Тож я купував тільки повні збірки творів. Читав їх із особливою старанністю, але здебільшого вони не дуже мені подобалися. Найдужче мене цікавили інші, сучасні книжки, та вони коштували, звичайно, куди дорожче. Деякі з них я придбав не зовсім чесно — я позичив їх, щоб прочитати, й не повернув, бо не міг із ними розлучитися.

На одній із полиць стоять шкільні підручники. Я не панькався з ними, вони геть пошарпані, деякі сторінки видерті — ну, звісно для чого. А на нижній полиці складені зошити, папір і листи, малюнки та мої літературні вправи.

Намагаюся подумки перенестись у той час. Адже він іще тут, у кімнаті, я відчуваю це, стіни його зберегли. Мої руки лежать на спинці канапи; я зручно вмощуюся з ногами в куточку і сиджу наче в м'яких обіймах. Віконце розчинене, я бачу в ньому знайому картину вулиці зі стрімким шпилем церкви удалині. На столі стоїть букетик квітів. Ручки, олівці, мушля замість прес-пап'є, чорнильниця,— тут ніщо не змінилося.

Отак воно все й буде, якщо мені пощастить і я, коли закінчиться війна, повернуся сюди назавжди. Отак я буду тут сидіти, роздивлятися по кімнаті й чекати.

Я схвильований, але навіщо хвилюватися, це ні до чого. Мені хочеться знову відчути той тихий захват, те могутнє, невимовне почуття, що охоплювало мене, як я колись підходив до своїх книжок. Нехай мене знову підхопить вітер бажань, який тоді здіймався в мені від самого погляду на барвисті спинки книжок, нехай він розтопить ту смертельно важку свинцеву брилу, що лежить десь у мене всередині; нехай він знову пробудить у мені нетерпеливе поривання в майбутнє і крилату радість, що її дарує світ думок; нехай він поверне мені втрачений юнацький шал.

Я сиджу і чекаю.

Мені спадає на думку, що треба сходити до Кеммеріхової матері; можна було б також відвідати Міттельштедта, він тепер напевне вже в казармі. Я дивлюсь у вікно: за панорамою осяяної сонцем вулиці постають легкі й нечіткі обриси пагорбів, і це нагадує мені іншу картину: ясний осінній день, ми з Качем і Альбертом сидимо біля багаття і їмо з миски смажену картоплю.

Та я не хочу про це згадувати, я жену геть це видиво. Хай промовляє кімната, хай мене візьме й понесе: я хочу відчути, що я належу їй, аби потім, коли повернуся знову на фронт, я знав: війна загине, захлинеться в нестримній хвилі повернення додому, вона припиниться, не роз'їсть нас, бо має тільки зовнішню владу над нами і більш ніякої!

Спинки книжок стоять тісним рядком. Я пам'ятаю всі свої книжки, пам'ятаю навіть, як їх розставляв. Я благаю їх очима: заговоріть до мене, прийміть мене, прийми мене, колишнє життя, безжурне, прекрасне життя прийми мене знову...

Я чекаю, чекаю.

Перед моїм зором постають картини, але вони невиразні й швидко щезають, то лише тіні й спогади.

Немає нічого... Нічого...

В мені зростає неспокій.

Нараз у душі здіймається жахливе почуття, я тут зовсім чужий, я не можу знайти дороги до минулого, мене наче виключили з того життя; хоч би як я щиро благав, хоч би яких сил докладав — все дарма; навкруги все завмерло, і я сиджу збайдужілий і сумний, немов рокований на смерть, а минуле відвертає від мене своє лице. В той же час я боюся його ревно благати, бо не знаю, що може статися тоді, як воно повернеться обличчям до мене. Я — солдат і мушу про це пам'ятати.

Стомлено підводжусь і дивлюсь у вікно. Тоді беру одну з книжок, гортаю її — мені хочеться читати. Проте цю я ставлю на місце і беру іншу. В ній трапляються підкреслені місця. Я шукаю, гортаю, беру з полиці ще й ще книжки, вже біля мене лежить їх ціла купа. До неї я похапцем додаю ще й інше — аркуші, зошити, листи.

Мовчки стою перед ними. Як на суді.

Зневірений.

Слова, слова, слова,— вони не доходять до мене.

Повільно ставлю книжки на місце.

З цим покінчено.

Тихо виходжу з кімнати.

Однак я ще не здаюся. До своєї кімнати я, правду кажучи, більше не заходжу, але тішу себе тим, що кілька днів ще не можуть покласти всьому край, Згодом я матиму для цього багато часу, цілі роки. А поки що я йду до казарми провідати Міттельштедта, і ми сидимо у нього в кімнаті, повітря в ній неприємне, але я до такого призвичаївся.

Міттельштедт одразу викладає новину, яка мене просто електризує. Він розповідає, що Канторека призвали до ополчення.

— Уяви собі,— каже Міттельштедт, дістаючи кілька гарних сигар,— після госпіталю я повертаюся сюди й відразу натикаюся на нього. Він простягає мені свою лапу і квакає: "Ти ба, це ж Міттельштедт! Ну, як воно?" Я вилуплюю на нього очі й кажу: "Рядовий Канторек, дружба дружбою, а служба службою, кому це знати, як не вам? I стояти струнко, коли розмовляєте зі старшим!" Побачив би ти, яке в нього стало обличчя! Щось середнє між солоним огірком і ще не вибухлим снарядом. Він нерішуче спробував був іще раз підлеститися до мене. Я ще суворіше гаркнув на нього. Тоді він посунув у бій свою найдужчу батарею і довірливо спитав мене: "Може, допомогти вам скласти екстерном екзамени?" Це він хотів мені нагадати минуле, розумієш? Я вкрай розлютився і теж нагадав йому дещо: "Рядовий Канторек, два роки тому ви своїми промовами заманили нас у добровольці; один учень, Йозеф Бем, зовсім не хотів іти на війну. I от він загинув на фронті за три місяці до того дня, коли його мали призвати. Якби не ви, то він прожив би ці три місяці. А тепер — кроком руш! Ми ще з вами поговоримо". Мені було дуже легко потрапити до його роти. Передовсім я взяв його із собою до цейхгаузу і подбав, щоб його гарненько вбрали. Ось зараз побачиш.

Ми йдемо на подвір'я. Рота вишикувалася. Міттельштедт командує "вільно" і починає перекличку.

В цю мить я бачу Канторека і ледве стримуюся від реготу. Він убраний у щось схоже на фрак блякло-синього кольору. На спині й на рукавах темніють великі латки. Цей одяг носив, либонь, якийсь велетень. А чорні витерті штани, навпаки, зовсім куценькі, вони навіть литок не прикривають. Зате черевики величезні, тверді, мов залізні, то якісь старі шкарбуни з загнутими догори носаками та ще із шнурівкою по боках. Навпереміну шапка знову таки замала, власне, не шапка, а якийсь бридкий, злиденний ковпачок. Загалом вигляд у Канторека вкрай жалюгідний. Міттельштедт спиняється перед ним:

— Рядовий Канторек, хіба так гудзики чистять? Здається, ви ніколи цього не навчитесь. Погано, Канторек, погано...

Від задоволення я подумки аж верещу. Точнісінько так Канторек у школі шпетив Міттельштедта: "Погано, Міттельштедт, погано..."

А Міттельштедт вичитує далі:

— Подивіться хоча б на Бетгера, це зразковий солдат, вам треба в нього повчитись.

Я ледве йму віри очам, То ж справді Бетгер, він теж тут, наш шкільний швейцар Бетгер. I він має бути для Канторека зразком. Той люто зиркає на мене, він ладен у цю мить мене з'їсти. Але я спокійно посміхаюся йому просто в очі, наче я його й не знаю.

Який він має блазенський вигляд у тому вбранні й злиденному ковпачку! I перед цим чуперадлом ми колись дрижаки ловили, як він, урочисто сидячи за кафедрою, спиняв кінчик свого олівця на прізвищі якогось учня та ганяв його по французьких неправильних дієсловах, хоча згодом, у Франції, вони так і не стали нам у пригоді. Відтоді, як ми залишили школу, збігло менше двох років, і ось тепер стоїть. перед нами рядовий Канторек, раптом позбавлений лихих чарів, стоїть клишоногий, з руками, схожими на ручки в горнятка; стоїть з недбало начищеними гудзиками і кумедно пнеться, одне слово, не солдат, а сміх, та й годі. Я зроду не міг би збагнути, що це той самий грізний чоловік із шкільної кафедри, і мені страшенно кортить знати, що я зроблю, як цей нікчема згодом знову зможе спитати мене, бувалого солдата: "Боймер, як буде простий минулий час дієслова aller5?"

Тим часом Міттельштедт починає муштрувати солдатів, як розсипатися в цеп, і ласкаво призначає Канторека командиром відділення.

Міттельштедт робить це навмисне, з певних міркувань. Річ у тім, що командир відділення має завжди бути на двадцять кроків попереду солдатів; коли лунає команда: "Кругом — руш!", то солдати тільки обертаються, а командир, що раптом опинився на двадцять кроків позаду них, мусить мерщій бігти вперед, аби знову випередити своїх солдатів на двадцять кроків. Разом це становить сорок кроків "бігом — руш!". Однак тільки-но він прибігає на місце, як знову лунає команда: "Кругом — руш!", і він мусить знову чимдуж бігти сорок кроків у зворотний бік. Таким чином, відділення тільки спокійно повертається то в цей бік, то в той і ступає лише якихось кілька кроків, а командир гасає то туди, то сюди, наче заведена цяцька. Це один в багатьох випробуваних методів, до яких вдавався Гіммельштос.

Канторек не може чекати від Міттельштедта іншого ставлення, бо саме він колись залишив хлопця на другий рік у школі, і Міттельштедт був би дурний як пень, коли б не скористався цією чудовою нагодою віддячити, перш ніж знову поїде на передову. Мабуть, і помирати буде трохи легше, як згадаєш, що військова служба подарувала тобі цю можливість.

А поки що Канторек гасає туди й сюди, немов сполоханий дикий кабан. Трохи згодом Міттельштедт наказує припинити цю вправу, і починається інша, дуже важлива,— повзання. Спираючись на коліна й лікті, притискаючи до себе — як належить за статутом — гвинтівку, Канторек повзає у всьому своєму параді по піску, просто повз нас. Він голосно сопе, і це сопіння здається нам музикою.

Міттельштедт підбадьорює рядового Канторека, втішаючи його цитатами з висловлювань класного наставника Канторека:

— Рядовий Канторек, нам випало щастя жити у велику добу, тож треба віддавати всі сили кавчанню, хоч буває й сутужно.

Канторек випльовує якусь брудну шпичку, що попала йому між зуби, і вмивається потом.

17 18 19 20 21 22 23