А то як би неприємностей не виникло.
Ну, замовк він, погодився.
— Вірно, — каже, — ви дозволили, а я не подумав. Не стану я більше співати, я вже краще лічитиму…
Виліз я, заспокоїв кочегарів. Роз'яснив, що мовляв, це в топці вогонь гудів. Це й механік підтвердив.
— Буває, — каже, — таке явище.
РОЗДІЛ XX,
в якому Лом і Фукс проявляють необачність у купівлі, а Врунгель практично перевіряє закони алгебри
І от, нарешті прибули ми в Канаду. Ми з Фуксом зійшли, розпрощалися з капітаном, а вночі й Лома контрабандним порядком переправили на берег. Сіли в тихій таверні, обговорили становище й міркуємо, як далі добиратися. Маршрут нас не турбував. Вирішили так: з Канади до Аляски, з Аляски через Берінгову протоку на Чукотку, а там ми вдома, там уже як-небудь…
У цій частині план затвердили.
А от засоби пересування примусили замислитись. Тут зима, знаєте, ріки стали, сніг кругом, залізниць немає, на автомобілі не проїдеш. Пароплавом — це треба ждати до весни…
Ми порадились і вирішили купити нарти, ну й там що попадеться — оленя чи собак. Розійшлися промишляти хто куди…
Я по нарти пішов, Лом вирядився шукати оленя, а Фукс взявся собак добути.
Нарти мені попались міцні, красиві, зручні. Лом дещо менших успіхів досяг. Привів плямистого оленя середньої вгодованості. Тут його спеціалісти обдивилися, оглянули й дали характеристику: по рогах, мовляв, олень першого класу, а по ногах — нижче середнього: копита вузькі.
Ну, ми вирішили попробувати. Запрягли. Не везе олень. По снігу ще сяк-так, а на річку, на кригу вийшли — наш олень кроку ступити не може. Ноги так і роз'їжджаються.
Я бачу — слід би підкувати його, але підків нема.
Й тут, знаєте, пригодилася кормова дошка. Недаремне я її, значить, віз. Відгвинтили ми від неї мідні літери й тими ж шурупами сяк-так оленю до копит пристосували. И помогло, знаєте, непогано. Правда, дрейф у оленя став меншим, а хід все одно не прискорився. Ледача худобина попалася!
Тут Фукс прийшов із своєю покупкою. Привів отакого невеличкого собачку з гострою мордочкою. За атестатом, собачка — призовий вожак, передовий. Ну, ми й вирішили запрягти його за фахом, гайдарем, так би мовити.
Але це легко сказати. З оленем ми впорались одразу: натягли йому замість хомута рятувальний круг (круг теж пригодився, як бачите; в хорошому господарстві все в діло піде). А собака, знаєте, не дається, кусається, шкірить зуби. Піди-но запряжи такого!
Ну, сяк-так все-таки загнуздали. Змайстрували йому дугу, ввели силоміць в голоблі, відпустили…
Ну, доповім я вам, і була ж вистава! Олень б'є копитами, потрясає рогами, собака виє, і тварини, уявіть, досить енергійно задкують.
Я вже хотів так, заднім ходом, і вирушати, але для досвіду вирішив поміняти їх місцями. Хоч і кажуть, що від перестановки доданків результат не змінюється, але це, знаєте, в алгебрі, а тут зовсім інше діло.
Ну, переставили, перепрягли.
І що б ви думали? Припустив наш олень інохіддю, тільки п'яти виблискують.
І собака — за ним. Клацає зубами, підвиває, однак теж тягне, як паровоз.
Ми з Ломом ледве на нарти змогли скочити, а Фукс — той тільки й встиг ухопитися за вірьовку. Майже півмилі так і проїхався, наче штормовий якір.
Ну, доповім я вам, і гонка випала! Лага я з собою не взяв, та й користуватися ним на льоду незручно. Однак, орієнтуючись на берегові предмети, швидкість у нас була неймовірна. Селища мигтять, проносяться, наче в тумані, нарти стрибають по льоду, в ушах свистить.
У оленя пара з ніздрів, копита виблискують і так ото спритно друкують: "Б-І-Д-А", як на "Ундервуді".
Й песик старається, скиглить, підвиває, язика набік висолопив, однак теж не відстає.
Одне слово, не встигли озирнутися — кордон Аляски. Тут шерифи з гвинтівками, з прапорами…
Я, знаєте, вирішив пригальмувати: незручно пересікати кордон без виконання формальностей. Кричу:
— Малий хід, стоп!
Куди там! Олень мій не дивиться, не слухає, мчить, Немов заводний.
Тут один шериф змахнув хустинкою, інші дали залп… Я думав — кінець, однак бачу — все благополучно. Помчали далі. Й хвилин так через п'ять обганяємо упряжку, потім ще дві упряжки, потім я вже й лічити перестав — стільки обігнали. Ті поспішають, а я радий би тихіше їхати, та не можу вдержати свою пару… Й ось відкривається форт Юкон за поворотом. Там народ стовпився на льоду. Махають, кричать, стріляють у повітря. Стільки народу зібралося, що не витримав лід, проламався.
Натовп розступився до берегів, а в нас прямо по носу величезна ополонка, й ми з небезпечною швидкістю наближаємось прямо до неї. Я бачу — справа погана. Ну й вирішив: накренив нарти набік, голоблі зламалися, я — бебех у сніг з усім екіпажем, а олень мій з розгону прямо у воду, з собакою, з усім.
Могли б і втопитися, та рятувальний круг не дав. Дивлюся — плавають, пирхають, відсапуються…
Тут доброзичливці з публіки принесли аркан, зачалили оленя за роги, потягнули… Й уявіть, хвалені роги благородної тварини відділилися без будь-яких зусиль, І з-під них виглянули коротенькі ріжки на манір коров'ячих! Ну, ці, на щастя, міцно трималися. За них витягли всю упряжку на лід. Олень мій стріпнувся, полизав у ніздрях, та як замукає жалібно, немов корова.
Я придивився, бачу — корова і є, тільки без хвоста. Обдурили Лома в Канаді. Й зрозуміло, чому наш олень танцював без підків, як корова на льоду. А от звідки в нього невластива цій тварині жвавість взялася, я не одразу зрозумів.
Однак, спеціалісти-собачники й це мені роз'яснили. Фукс теж, виявляється, сплохував: йому замість собаки молоде вовченя підсунули.
І ось зверніть увагу, як цікаво: вовченя само по собі, як собака, нічого не варте — погань, а не собака; корова сама по собі не олень, а разом як славно вийшло. Ось тут закон алгебри якраз підійшов: мінус на мінус дає плюс, як кажуть. Отак-то.
Ну, коли трохи вщухли пристрасті, з'ясувалася і причина такої урочистої зустрічі. В них там у цей день були зимові гонки, й ми не думали, не гадали, а сталося так, що перше місце зайняли.
РОЗДІЛ XXI,
в якому адмірал Кусакі сам допомагав Врунгелю виплутатися з дуже скрутного становища
Днів зо три ми гостювали в Юконі, самі відпочили, дали тваринам відпочити. Нам, як гостям, дали повну свободу, тільки взяли підписку, що ми нікуди з дому виходити не будемо, й для певності двох детективів поставили біля ганку.
Ну, а потім запрягли ми свої нарти й вирушили в дорогу. Юкон пролетіли стрілою, вибрались у Берінгову протоку й взяли курс прямо на Чукотку. До острова Лаврентія добре проїхали, а тут вийшла затримка. Піднявся шторм, зламало лід, і ми перед тріщиною застряли, як на мілині.
Розкинули льодовий табір під торосом. Ждемо, коли лід зійдеться. Так би воно нічого, поспішати нам особливо нікуди, й з харчуванням благополучно: в дорозі ми запаслися пеміканом, рибою, мороженими рябчиками. Ну, знову ж, і від корови молочко. Словом, з голоду не загинули б, а от з холодом сутужно прийшлося. Сидимо, притулилися один до одного, тремтимо. Особливо Фукс страждав: борода в нього обмерзла, вся в бурульках, ниє хлопець, нарікає. Лом теж тримається з останніх сил… Так…
Ну, я бачу, треба щось робити. Сиджу, думаю про різні способи опалення. Дрова, вугілля, гас — все це нам не підходить… Ну, пригадав: якось я був у цирку, там один гіпнотизер пильним поглядом воду кип'ятив.
От би, думаю, мені так! Воля в мене могутня, залізна воля. Чому б не спробувати? Втупився очима в крижину — не кипить, не тане навіть… Ну, я зрозумів, що все це дурниці, обман, просто цирковий номер. Вправність рук, або, простіше кажучи, фокус… І тільки це слово згадав, блискуча ідея зародилась у звивинах мого мозку.
Я схопив сокиру, вибрав підхожу брилу льоду, розмітив, обробив відповідним способом і повертаюся до нашого табору.
— Ану, товариші, допоможить мені встановити фокус.
Лом підвівся, бурчить:
— Дивуюсь я вам, Христофоре Боніфатійовичу: тут саме на бурульку перетворитися, а ви ще фокусами розважаєтесь.
Фукс теж нарікає:
— Фокуси-покуси! В Червоному морі я в самих трусиках купався, і то було жарко, а тут три пари надяг і все одно ніяк не зігріюсь. Оце фокус так фокус!
Ну, я гримнув на них:
— Одставити недоречні розмови! Слухати команду! Підняти цю крижину! Так тримати! П'ять градусів уліво! Ще лівіше…
И от, знаєте, підняли творіння моїх рук, величезну крижану лінзу, навели пучок проміння на лід, дивимось — так і буравить, як у редьку, тільки пара свистить. Навели на чайник — миттю закипів, навіть кришка злетіла. Ось яким способом і холод подолали. Живемо. Звикати почали, обжилися так, що й їхати не хотілося. Вовка пеміканом годуємо, корову сіном. Самі теж ситі, не голодуємо. А тут і крига зійшлася.
Запрягли ми своїх рисаків востаннє і помчали прямим курсом на Петропавловськ.
Прибули, висадились. Відрекомендувались місцевій владі. Ну, повинен сказати, прийняли нас чудово. Тут, знаєте, за нашим походом стежили з газет, останнім часом непокоїлись, і, коли я розказав, хто ми, нас, як рідних, приголубили: годують, доглядають, в гості водять. Корову ми розкували, здали в колгосп по акту, вовченя дітям у школу подарували для живого куточка… Та що там розказувати… Вік би сам гостював, та й то мало.
Але тут, знаєте, весна підійшла, зламало кригу, й ми затужили за морем. Як ранок — на берег. Коли на полювання — моржів постріляти, а то й просто так — подивитися на океан.
І ось одного разу виходимо всі троє, прогулюємось. Фукс на сопку поліз. Коли раптом чую — кричить страшним голосом:
— Христофоре Боніфатійовичу, "Біда"!
Я думав — щось трапилось: може, там каменем ногу придавило або ведмедя зустрів — мало там що! Кинувся на допомогу, Лом теж поліз. Фукс усе кричить:
— "Біда", "Біда"!
Піднялися ми до нього й, уявіть, дійсно бачимо — йде "Біда" під усіма парусами.
Ну, кинулись у місто. А там уже готуються до зустрічі… Ми на пристань. Нас пропустили, нічого. Однак дивляться вже трохи недовірливо.
Я нічого не розумію. Як же так, чорт візьми! Адже на моїх очах "Біда" пішла на дно. Та що очі, очі й обманути можуть. Але ж є відповідний запис у вахтовому журналі. А це ж, як-не-як, документ, папір. І Фукс свідок, а виходить так, наче я дезертирував, чи що, з судна в хвилину небезпеки. "Ну, — думаю, — підійдуть ближче, розберемось".
А підійшла яхта — й зовсім стало незрозуміло.