Перш ніж я зрозумів, що трапилось, я вже був посеред річки, з добрим галоном темзівської води всередині.
— Боже праведний! Старий Джей таки пірнув, — почув я голос Гарріса, коли відсапуючись, з'явився над водою. — А я думав, що в нього не стане духу це зробити. Що скажеш?
— Ну як? — гукнув Джордж.
— Чудово, — відповів я, спльовуючи. — Ви йолопи, якщо не хочете спробувати. Ні за що у світі я не пропустив би такої нагоди. Спробуйте! Трішки рішучості, і все.
Але мені не вдалося їх переконати.
Того ранку, коли я одягався, сталася одна досить забавна історія. Я дуже замерз і, повернувшись у човен, намагався якомога швидше надягти сорочку. Я випадково випустив її, і вона впала в річку. Це мене страшенно розлютило, а ще більше — коли Джордж розреготався. Я не бачив у тому нічого смішного і так Джорджеві і сказав. Але він тільки ще більше почав реготати. Я ще не бачив, щоб хто-небудь так сміявся. Нарешті мені просто терпець урвався, і сказав йому, що він скажений дурень і безмозкий бовдур. Та він лише надривався від сміху. А потім, коли я розкладав сорочку на землі, то помітив, що це була зовсім не моя сорочка, а Джорджева. Я помилково взяв її замість своєї. Комічність ситуації пробрала й мене, і я також почав сміятися. Що частіше я переводив погляд із Джорджевої мокрої сорочки на Джорджа, заливаючись сміхом, то веселіше мені ставало. Я так сміявся, що знову випустив сорочку у воду.
— Ти не зби-збираєшся її діставати? — запитав Джордж, трясучись від сміху.
Через сміх я навіть не міг йому нічого відповісти. Але якось між нападами реготу мені нарешті вдалося витиснути з себе:
— Це не моя сорочка — це твоя!
Ніколи раніше мені не доводилось бачити, як обличчя людини із веселого так раптово стає серйозним.
— Що-о? — закричав він, зіскакуючи з місця. — Ти безголовий роззява! Ти що, не можеш бути обережнішим? Якого дідька ти не пішов одягатися на берег? Тобі взагалі не можна бути в човні! Подай мені багор.
Я намагався пояснити йому, як це все смішно, але мені це не вдалось. Інколи Джордж буває дуже тугим до жартів.
Гарріс запропонував приготувати на сніданок яєчню-бовтанку. Сказав, що сам її підсмажить. На його думку, в нього це дуже добре виходило. Він завжди смажив її на пікніках та під час прогулянок на яхті. Він був просто прославленим майстром яєчні-бовтанки. Як ми дізналися з його слів, хто хоч раз скуштував Гаррісової яєчні-бовтанки, на жодну іншу їжу після того й дивитися не хотів. А якщо вона їм не діставалась, вони просто знемагали і помирали.
Від його розмов у нас із рота покотилася слина. Ми дістали спиртівку, дали йому сковорідку і ті яйця, що ще не розбилися і не залили всього в кошику, і попросили братися до роботи.
Коли Гарріс почав розбивати яйця, у нього виникли певні труднощі. Хоча найскладнішим для нього було не розбити яйце, а вцілити вже розбитим яйцем у сковорідку, не давши йому витекти на штани чи на рукави. Зрештою йому все ж таки вдалося відправити в неї з півдюжини яєць, і, присівши навпочіпки біля спиртівки, він почав колотити їх виделкою.
Наскільки ми з Джорджем могли судити, це була досить виснажлива праця. Щойно Гарріс наближався до сковорідки, він тут же обпікався. Він усе кидав і починав пританцьовувати довкола спиртівки, трясучи рукою і проклинаючи сковорідку. Щоразу, коли ми з Джорджем поглядали на нього, він неодмінно виконував цей номер. Спочатку ми навіть подумали, що це було невід'ємною частиною кулінарної процедури.
Ми не знали, що таке яєчня-бовтанка, і думали, що це якась страва червоношкірих індіанців чи аборигенів із Сендвічевих островів, і приготування її неодмінно повинно супроводжуватись танцями та заклинаннями.
Монморенсі захотілось застромити у сковорідку носа, але киплячий смалець бризнув і ошпарив його. Тієї ж миті він також заходився пританцьовувати і причитати. Спостерігати за таким цікавим і захопливим дійством мені ще не доводилось. Ми з Джорджем навіть пожалкували, коли воно скінчилося.
Результат виявився не зовсім таким, як очікував Гарріс. Дуже мало з того, що ми побачили, нагадувало продукт кулінарії. У сковорідку потрапило шість яєць, а вийшла чайна ложка якогось пригорілого неапетитного місива.
Гарріс сказав, що в усьому винна сковорідка, і коли б у нас був котел для приготування риби та газова плита, все було б значно краще. Тож ми вирішили не готувати більше яєчні-бовтанки, доки не матимемо на господарстві всього, про що говорив Гарріс.
Коли ми закінчили снідати, сонце вже добре пригрівало. Вітер ущух, і кращого ранку годі було й чекати. Все довкола мало чим нагадувало нам, що ми у дев'ятнадцятому сторіччі. Споглядаючи на річку в світлі ранкового сонця, можна було навіть подумати, що століття, які відділяли нас від незабутнього червневого ранку 1215 року, відійшли вбік, і ми, нащадки англійських йоменів[15] в одязі із домотканого полотна і з кинджалом за поясом, очікуємо, щоб побачити, як пишеться та надзвичайно важлива сторінка історії, значення якої через чотириста з лишнім років доніс до простих людей Олівер Кромвель, який так глибоко її вивчив.
Гарний літній ранок — сонячний, теплий і спокійний. Але в повітрі витає дух якогось наростаючого неспокою.
Король Іоанн[16] перебуває у Данкрофт-Холлі. Напередодні невеличке містечко Стейнс було сповнене брязкотом зброї, лунким цокотом кінських копит по бруківці, викриками командирів, страшними прокльонами та брутальними жартами бородатих лучників, алебардистів, списників і озброєних дротиками іноземних воїнів, які розмовляли незрозумілою мовою.
Прибувають загони лицарів та зброєносців. Їхні яскраві накидки притрушені порохами далеких доріг. Увесь вечір двері помешкань оторопілих містян тільки те й робили, що відчинялися, аби впустити нахабну юрбу солдатів, нагодувати їх і поселити, причому зробити це якнайкраще, інакше непереливки буде тому дому і всім його пожильцям, бо у ті бурхливі часи меч був усьому суддя і присяжні, обвинувач і кат, і за те, що він бере, він платить тим, що залишає живими тих, у кого взяв, якщо на те його ласка.
Довкола вогнища посеред майдану збирається щоразу більше війська баронів. Увесь вечір до самої глибокої ночі вони їдять і пиячать, а потім горланять п'яних пісень, грають в кості та лаються. Від полум'я падають химерні тіні на звалену в купу зброю та їхні незграбні постаті. Сповнені цікавості міські дітлахи підкрадаються якомога ближче, щоб подивитися на них. Міцні сільські дівчата, сміючись, підсідають до них, аби пожартувати та посміятися з відважними вояками, що так несхожі на сільських парубків, яких вони щойно залишили, і ті стоять осторонь із розгубленими посмішками на широких обличчях. У навколишніх полях тьмяно мерехтять вогні віддалених таборів, де зібралися прихильники якого-небудь феодала, а десь там, наче безпритульні вовки, причаїлися французькі найманці підступного Іоанна.
І так, з вартовим на кожній темній вуличці, з мерехтінням сигнальних вогнів на кожному довколишньому пагорбі, пройшла ніч, і над прекрасною долиною старої Темзи настав ранок того великого дня. Дня, який так багато змінив у долях ще ненароджених поколінь.
Щойно почало сіріти, з нижнього із двох островів, трішки вище від того місця, де ми зараз стоїмо, вже було чути гамір і голоси робітників. Ввечері сюди доправили величезне шатро, і тепер його встановлювали. Теслі облаштовували ряди лав, а з Лондона прибули підмайстри з різнобарвними сувоями шерсті і шовку та гаптованим золотом і сріблом одягом.
А ось, погляньте! Дорогою, що звивається вздовж берега, сміючись і розмовляючи глибоким гортанним басом, від Стейнса до нас спускаються з десяток міцних алебардистів. Це — люди баронів. Вони зупиняються на протилежному березі десь сотнею ярдів вище від нас і, обіпершись на свою зброю, чекають.
Щогодини дорогою підходять усе нові групи й загони озброєних людей. Їхні шоломи і лати довгими рядами виблискують у вранішньому сонці, аж поки вся дорога, скільки сягає око, не стане вщерть заповненою блискучим металом і гарцюючими кіньми. Вершники щось вигукують і переїжджають від однієї групи до іншої. Невеликі знамена ліниво тріпочуть під подихом теплого вітру. Час від часу відбуваються якісь рухи: ряди розступаються, даючи дорогу, і який-небудь великий барон верхи на своєму бойовому коні, в оточенні охорони і зброєносців проходить вздовж, щоб зайняти своє місце на чолі своїх кріпаків і васалів.
А вгорі на схилі Купер-Хілла, що саме навпроти, збираються здивовані селяни та зацікавлені містяни, котрі прибігли із Стейнса. Ніхто з них достеменно не знає, до чого вся ця метушня, і в кожного своя думка про цю велику подію, на яку вони прийшли подивитися. Дехто каже, що цей день буде на благо всім, але старі люди хитають головами, мовляв, такі казочки вони вже чули й раніше.
А вся річка вниз від Стейнса всіяна човнами, човниками і рибальськими плетінками, які зараз не в пошані і використовуються лише найбіднішими. Міцні гребці перетягують їх через пороги, де згодом постане прекрасний Белл-Уїрський шлюз, і вони, наблизившись, наскільки їм стало хоробрості, згуртовуються довкола великих накритих човнів, що вишикувались у готовності доправити короля Іоанна до місця, де чекає його підпису доленосна Хартія[17].
Уже полудень, і ми разом з усіма людьми впродовж багатьох годин терпляче чекаємо. Поміж народу вже чути розмови, що верткому Іоаннові знову вдалося вислизнути з рук баронів, і разом зі своїми найманцями він утік із Данкрофт-Холлу, і що незабаром, замість того щоб підписувати хартії вольностей для свого народу, він займеться іншими справами.
Аж ні! Цього разу його вхопили залізними кліщами, і даремно він намагався вивернутися й вислизнути. Десь далеко внизу на дорозі з'являється хмаринка куряви. Вона наближається і росте. Дедалі голоснішим стає стукіт копит. Блискуча кавалькада яскраво вбраних лордів і лицарів просувається від однієї групи людей до іншої. З усіх боків її супроводжують йомени баронів, а посередині — король Іоанн.
Він верхи прямує туди, де на нього чекають у всій готовності човни, а великі барони виступають із шеренг, щоб привітати його. Він вітається з ними з усмішкою на устах, він говорить приємні дружелюбні слова, наче його запросили на якийсь бенкет, влаштований на його честь.