Ніяких перевищень швидкості, паркування тільки там, де дозволено. Це значно полегшувало справу, тому що не виникало додаткових труднощів, навіть по дріб'язках.
— Є і ще дещо, Джиммі.
— Що?
— По-перше, стало сутужніше прикінчити тих, кого потрібно. По-друге — раніш вони будь-коли серйозно не оборонялися. Будь-хто з цих покидьків, яких ми наймали, не отримав навіть однієї кулі, навіть однієї подряпини.
Джиммі здивовано знизав плечима і став готуватися до повороту на 42-ю вулицю. З цієї розмови він всього так і не зрозумів. Напевно, бос просто розробляє вголос чергову ідею.
— Чому ж будь-хто з них не був озброєний? — запитав Фелтон.
— Багато хто взагалі не носять зброї, — відповів Джиммі, з'їжджаючи на розв'язку набережної.
— Люди, що сунуть ніс у справи Віазеллі або мої справи, не носять зброї?!
— Може, по дурості?
— По дурості? Ні, тут щось інше. Якась закономірність, визначена модель поводження. Але цей з гаком у цю модель не вписується. Якщо нам здається, що цей гакастий диявол був гарний, то треба чекати кого-небудь страшніше. Я це нутрощами відчуваю. Я в цьому впевнений.
— Ти думаєш, у них є хто-небудь краще?
— Не знаю, чи може бути ще краще. Не думаю. Тепер чекай всю зграю.
— Як у сорокові?
— Як у сорокові роки.
Фелтон відкинувся на спинку сидіння.
РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П'ЯТИЙ
Швейцар готелю "Ройал Плаза", що на 59-ій вулиці, біля Центрального парку, злегка здивувався, коли джентльмен, який вийшов з "роллс-ройсу", попросив його припаркувати автомобіль. Коли ти їздиш на такій машині і маєш шофера, то нехай він її і паркує! Але джентльмен кинув, що шофера він бере із собою, і швейцар не став сперечатися. Не варто зв'язуватися з пасажирами "роллс-ройсів"!
Переконавшись, що Джиммі йде за ним по п'ятах, Фелтон ввійшов у розкішний хол готелю — інкрустовані солідні меблі, розкидисті рослини в діжках, делікатний, майже жінкоподібний портьє.
Прямуючи до ліфта, Фелтон із шофером не привернули особливої уваги, будь-чим не виділяючись серед респектабельних постояльців і гостей, а кобура з пістолетом у Фелтона під пахвою була зовсім непомітна.
— Чотирнадцятий поверх.
Засунувши руку в кишеню чорної шоферської лівреї, Джиммі поправив пістолет, чим заслужив незадоволений погляд Фелтона, який означав, що на людях робити це було не варто.
На чотирнадцятому поверсі ґратчасті позолочені двері ліфта відкрилися в невелике фойє, тоді як на всіх інших поверхах на виході з ліфта з'являвся коридор з рядами дверей по обидва боки. Займаючи цілий поверх готелю, Віазеллі за порадою Фелтона здійснив цю реконструкцію, замінивши коридор невеликим "передбанником" з вічками для спостереження.
Очікуючи в фойє, Фелтон з усмішкою переглянувся з Джиммі, тому що обидва були добре знайомі зі звичками хазяїна поверху і заведеними ним порядками: у даний момент крізь одностороннє дзеркало-вікно зліва, за ними спостерігав один з охоронців Віазеллі. З їх боку дзеркало було як дзеркало. Фелтон поправив перед ним краватку, а Джиммі не втримався і зробив середнім пальцем непристойний жест своєму відображенню.
Двері відкрилися, і вдягнена в темний смугастий костюм із синьою краваткою людина запросила їх увійти.
Не кваплячись, як пара танцюристів, не виявляючи будь-яких емоцій, вони ввійшли у світлу простору кімнату, переповнену меблями, тютюновим димом і людьми в строгих костюмах. Можна було подумати, що з хвилини на хвилину почнеться конференція або симпозіум.
Однак тут проходила зовсім не конференція. Коли Фелтон і Джиммі ввійшли і зупинилися в центрі кімнати під масивною кришталевою люстрою, шум розмов разом припинився і став чутним лише тихий шепіт:
— Це він!.. Ага, точно... Ш-ш-ш... Тихіше, почує...
Невисокий чоловік з наманікюреними нігтями, з темною італійською сигарою в зубах і кривою посмішкою попрямував назустріч гостям і, підійшовши ближче, зробив привітальний жест рукою.
— Е-е... Come sta, містер Фелтон?
Фелтон спробував згадати, як звуть цю людину, але безуспішно і зобразив на обличчі ввічливу посмішку.
— Налити вам що-небудь випити?
— Ні, спасибі.
Невисокий, драматичним жестом, притиснув до грудей руку, немов утримуючи серце, яке прагне вистрибнути безпосередньо на золотавий килим під ногами.
— Приношу найглибші вибачення, містер Фелтон, але в нас зараз відбудеться нарада, і ця людина; — кивок убік Джиммі, — ну... загалом, шоферові тут не місце!
— Про нараду я будь-чого не знав, — відповів Фелтон і подивився на годинник.
— Пробачте, але йому доведеться піти.
— Він залишиться.
Виразні руки невисокого розійшлися в боки долонями нагору, плечі піднялися в здивуванні:
— Але він... але йому...
— Він залишиться, — без тіні емоцій повторив Фелтон.
З обличчя невисокого зникла крива посмішка, вірніше її подоба. Тонкі губи зімкнулися, сховавши жовтуваті зуби.
— Навряд чи Дядько буде цим задоволений...
Фелтон мовчки ще раз подивився на годинник.
Невисокий чоловічок відійшов до групи своїх співвітчизників, які стояли біля софи, і напівголосно почав щось швидко говорити. Ті слухали, скоса поглядаючи на Фелтона і Джиммі.
Джиммі уважно став розглядати кожного з цієї компанії.
Зненацька в кімнаті запанувала тиша. Чути були тільки звуки крісел, що відсуваються. Всі, що сиділи, підхопилися, всі, хто стояв, мимоволі, витягнулися. Погляди всіх зосередились на двостулкових дверях, які розкрилися.
З'явився вдягнений у строгий сірий костюм і смугасту прінстонську краватку чоловік і вимовив:
— Містер Фелтон.
Фелтон і Джиммі пройшли через кімнату, почуваючи на своїх спинах погляди присутніх, Фелтон ввійшов усередину. Джиммі залишився біля дверей, які закрилися за Фелтоном, ставши перед ними як вартовий, уважно стежачи за всім, що відбувається в кімнаті.
Подвійні двері, через які він пройшов, завжди захоплювали Фелтона: зовні вони були вкриті орнаментом і позолотою, але зсередини виглядали звичайними дверима кабінету процвітаючого бізнесмена — солідне темне дерево і нічого більше.
Іншим було і повітря. Ним можна було дихати, не почуваючи диму десятка палаючих сигар. Паркетна підлога тихенько поскрипувала під ногами Фелтона, який підійшов до довгого письмового столу червоного дерева, за яким сидів пещений джентльмен. Перед ним була шахівниця з розставленими фігурами.
На шляхетному обличчі з римським профілем виділялися глибоко посаджені темні очі, у яких світилася дружелюбність. Акуратні невеликі руки, довге, сивувате на скронях волосся розділене ліворуч консервативним проділом.
Рот з чуттєвими повними губами, навіть трошки, як не дивно, не додавав йому жіночності. Позаду, на стіні висіла фотографія тілистої матрони і дев'яти дітлахів — його родина.
Поки Фелтон всідався в кріслі зручніше, Віазеллі не відривався від шахів.
Дарма Фелтон, пильно вивчаючи обличчя і руки Віазеллі, шукав сліди років, що минули — їх не було: ні зморшок на обличчі, ні тремтіння в руках... Час, здавалося, не чіпав цю людину.
— Як би ти вчинив у цьому становищі, Норман? — запитав Віазеллі. Голос твердий, з бездоганним оксфордським акцентом.
— Я не граю в шахи, Карміне.
— Я тобі все поясню. Мене атакують ферзь і тура чорних. Але я можу знищити і туру, і ферзя.
Віазеллі замовк.
Фелтон поклав ногу на ногу і вдивився в розташування фігур на дошці, яке, втім, про будь-що йому не говорило, Фелтон розумів, що Віазеллі чекає від нього коментарю. Не дочекається.
— Норман, чому б мені не знищити фігури, які атакують?
— Якби я грав у шахи. Карміні, я б тобі підказав...
— Якби ти вмів грати, ти був би гарним супротивником.
— Я граю в інші ігри.
— Життя не обмежує нас у виборі наших устремлінь...
— Життя таке, яким я його створюю для себе.
— Тобі б варто було народитися італійцем.
— А тобі — євреєм.
— Ну, це майже те ж саме, — Віазеллі посміхнувся. — Чого я будь-коли не міг зрозуміти, так це твоєї пристрасті до жителів півдня.
— Якої пристрасті?
— А твій техасець, цей Джиммі?
— Він працює на мене.
— Чи й справді? Мені здавалося, що це виглядає трохи інакше.
— Видимість оманна.
— Видимість — це реальність.
— У мене твій шурин... — Фелтону набридла філософія.
— Тоні?
— Так.
— А, ми знову повертаємося до проблеми ферзя і тури чорних. Знищувати їх?
— Так, але не тоді, коли знаходишся в меншості.
— Це як же?
— А от так, як, наприклад, зараз: ти один, а я і Джиммі — ми вдвох.
— Не забувай, що там, за дверима, повно моїх людей.
— Для Джиммі це не проблема.
— Не думаю. Але, незалежно від цього, ти не тура і не чорний ферзь. Ти — білий ферзь, моя наймогутніша фігура. Якби мені довелося оборонятися, а ти вирішив би переметнутися до чорних і стати їх ферзем, то я потрапив би в безвихідне становище.
— Мене самого обклали.
Віазеллі підняв очі від дошки і посміхнувся.
Фелтон поклав долоню на стіл.
— Що ти думаєш? Від кого ми відбиваємось?
— Я радий, що ти сказав "ми", Норман, — Віазеллі тихенько поплескав у долоні. — Але відповісти на твоє питання не можу. Десь через два тижнів сюди прибуває комісія Сенату, і я спершу подумав, що це вони щось замишляють. Але ж за нами стежать вже п'ять років. Що, Сенат так довго готувався завдати удару? Ні, не думаю. Та й стежать за нами якось дивно. Коли цим займається ФБР або податкова служба, справи передаються в суд. Але от вже майже п'ять років навколо нас хтось крутиться, а далі цього справа не йде.
— Ти сказав щось про сенатське розслідування?
— Так. Сенат почав із Заходу і зараз підбирається до нас. Надто вже багато цікавих стало сунути ніс в наші справи.
— От чому моїм хлопцям додалося робітки?
— Так. Але дивно і ще дещо. Ти говорив, що і тебе почали турбувати.
Фелтон кивнув:
— Може, це твої макаронники затіяли сімейну сварку?
Фарба кинулася Віазеллі в обличчя, але він не виявив, що ображений.
— Ні, — відповів він, — це хтось з боку. Хто це або що — не знаю. А ти?
— Думаю, через пару днів буду знати.
— Добре. Я теж повинен знати. Що стосується Тоні, можеш повернути його.
— Подивимося.
Карміне замовчав. Його мовчання іноді було вагоміше слів. Фелтон розумів, що продовжувати бесіду небезпечно. Все, що потрібно було Віазеллі зараз, це — штовхнути Фелтона на перший хід, і тоді йому кінець.