Чорногуз таки не обдурив!
І він поклав торбу на стіл.
Але тут Сооткін жалібно сказала:
— Чоловіче, ми сьогодні будемо голодні, — пекар не дав мені хліба.
— Хліба? — перепитав Клаас, відкриваючи торбину, з якої потоком потекло на стіл золото. — Хліба? Ось тобі хліб, масло, м'ясо, вино, пиво! Ось шинка, мозкові кістки, чаплині паштети, ортолани, пулярки, пироги, як у вельможних сеньйорів! Ось тобі пиво бочками, вино барилами! Дурний як чіп твій пекар, що не дав тобі хліба наборг, ми в нього більше й купувати не будемо.
— Але ж, чоловіче… — промовила Сооткін здивовано.
— Ну то слухай і радій, — перебив її Клаас. — Катліна не досиділа в Антверпені до кінця свого вигнання. Разом з донькою вони пішли в Мейборг пішки. Там Неле, зустрівши мого брата Йоста, розповіла йому, що ми тяжко бідуємо, хоч і працюємо не покладаючи рук. Мені сказав оцей славний посланець, — і Клаас показав на вершника в чорному, — що Йост покинув святу римську церкву і приєднався до лютеранської єресі.
А чорний вершник зауважив:
— Єретики — це ті, хто поклоняється великій блудниці[81]. Папа — порушник святого закону і зрадник. Він торгує святощами.
— Ах! — скрикнула Сооткін. — Не говоріть так голосно. Бо через вас усіх нас спалять на вогнищі.
— Отже, — знову почав Клаас, — Йост просив передати через цього славного посланця, що він їде на війну з герцогом Фрідріхом Саксонським[82], для чого набрав і озброїв п'ятдесят добрих молодців, а на війні йому не потрібно стільки грошей, бо все може трапитись, то нащо вони мають попадати до рук якогось негідника-ландскнехта. "Тому, — сказав він, — одвези цих сімсот золотих флоринів моєму братові Клаасу разом з моїм благословенням. Скажи йому, хай живе-споживає і про спасіння своєї душі не забуває".
— Атож, — мовив вершник, — тепер пора вже подумати про душу, бо Господь воздасть кожному по його ділах і судитиме по заслугах.
— Авжеж, пане, — сказав Клаас, — але ж можу я тим часом тішитися доброю новиною. Прошу вас залишитись у мене, щоб заради такого свята попоїсти добрих потрухів, смаженого м'ясця, шиночки, яку я щойно бачив у м'ясника, такої жирненької і апетитної, що в мене аж слина потекла.
— Ах, — мовив чоловік, — безумці ви! Веселитесь, тоді як око Господнє бачить путі ваші!
— Знаєш, чоловіче, — відрубав Клаас, — кажи просто, хочеш ти їсти й пити з нами чи ні?
— Для вірних тоді настане час відкрити душі свої утіхам земним, коли впаде великий Вавилон[83], — відповів той.
Сооткін і Клаас перехрестились, а вершник зібрався їхати.
Клаас звернувся до нього:
— Коли тобі вже так забаглося поїхати від нас без почастунку, то хоч поцілуй міцно від мене мого брата Йоста і охороняй його в битвах.
— Гаразд, — відказав вершник.
І він поїхав. А Сооткін пішла дечого купити, щоб найкраще відсвяткувати таке несподіване щастя. Чорногуз того дня також отримав свою пайку — два пічкури і голову тріски.
Так бідний Клаас, завдяки своєму братові Йосту, зробився багатим Клаасом. Ця новина швидко поширилась по Дамме, і канонік сказав, що це, напевне, Катліна вплинула на Йоста своїми чарами, бо Клаас, отримавши стільки грошей, нічогісінько не дав на Покров Святої Богородиці.
Клаас і Сооткін були щасливі. Клаас працював у полі або продавав вугіль, а Сооткін поралася дома по господарству.
Та її зажурені очі дивилися завжди на шлях, чи не йде її син Уленшпігель.
І вони всі троє втішалися щастям, що прийшло їм від Бога, і чекали, що має бути від людей.
52
Імператор Карл отримав того дня з Англії листа, в якому син писав йому:
"Владарю і батьку мій!
Мені набридло жити в країні, де, наче блохи, сарана чи хробачня, аж кишать прокляті єретики[84]. Вогню і меча тут не досить, щоб очистити від них животворне дерево матері нашої, святої церкви. І наче мало мені цього клопоту, то ще й до того мене тут не вважають за короля, а лише за чоловіка їхньої королеви, без якої я для них ніщо. Вони глузують з мене, складають злостиві памфлети, авторів яких і видавців годі впіймати, і в цих памфлетах пишуть, ніби мене підкупив папа, щоб я безбожними шибеницями і спаленнями довів королівство до заколоту й згуби, а коли я хочу накласти якусь контрибуцію чи податок, бо мене часто і зловмисне залишають без грошей, то радять у своїх їдких пасквілях звернутися до сатани, якому я, мовляв, служу. Члени парламенту просять пробачення і запобігають переді мною, але грошей все-таки не дають.
А тим часом усі лондонські стіни вкриті пасквілями, де мене представлено як батьковбивцю, що ладен убити Вашу величність, щоб тільки успадкувати Ваш престол.
Але Ви знаєте, владарю і батьку мій, що незважаючи на все моє законне честолюбство і гордість, я бажаю Вашій величності довгих і славних днів панування.
Вони ще поширюють у місті гравюру, вирізьблену дуже майстерно на міді, де мене показано, як я примушую грати на клавесині котів, схованих усередині інструмента, а зверху, через круглі дірки, стирчать лише їхні хвости, затиснуті залізними клинцями. Якийсь чоловік — тут натяк на мене — припалює їм хвости розпеченим залізом, і вони жахливо нявчать і б'ють лапами по клавішах. Я намальований таким огидним, що просто дивитися неможливо. А що найгірше — я там сміюсь. Але ж Ви самі знаєте, владарю і батьку, що я ніколи не вдавався до такої ганебної розваги, як сміх! Не заперечую, я іноді розважався тим, що примушував котів нявчати, але ніколи при тому не сміявся. У своїх бунтарських речах вони звуть цей клавесин нечуваною жорстокістю, вбачаючи в цьому злочин, але ж у тварин немає душі, і кожна людина, а особливо з королівського роду, має право для своєї розваги навіть і замучити їх. Та в Англії всі схиблені на тваринах і поводяться з ними краще, ніж зі своїми слугами. Стайні і псарні тут — справжні палаци, а деякі дворяни навіть сплять разом зі своїми кіньми.
До того ж королева, моя дружина, неплідна. Вони ж, смертельно мене ображаючи, кажуть, що це я винний у цьому, а не вона, шалено ревнива, дратлива й безмірно хтива жінка. Владарю і батьку, я кожного дня прохаю Господа Бога, щоб він змилосердився наді мною і дав мені інший трон, хоч би й турецький, поки я ще не можу посісти трону, на який кличе мене честь бути сином Вашої найславнішої і найзвитяжнішої величності".
Підписано: Філ.
Імператор так відповів на цього листа:
"Владарю і сину мій!
Прикрості у Вас великі, нема що й казати, але майте терпіння, не дратуйтесь дуже, поки отримаєте блискучішу корону. Я вже не один раз заявляв, що маю намір зректися Нідерландів та інших володінь, бо знаю, що я вже старий і слабосилий і не можу протистояти Генріхові II[85], королю французькому, бо фортуна любить молодих. Також подумайте і про те, що Ви владар Англії і своєю могутністю можете завдати великих ран Франції — нашому ворогові.
Я зазнав ганебної поразки біля Меца[86], де втратив сорок тисяч чоловік. Довелося тікати від саксонців. Якщо тільки Господь Бог не верне мені одразу з божественної своєї ласки і волі всю мою колишню міць і силу, то я маю намір, владарю і сину мій, зректися престолу і передати Вам свої володіння.
Отож майте терпіння і тим часом виконуйте свій обов'язок щодо єретиків, не жалійте нікого — ні чоловіків, ні жінок, ні дівчат, ні дітей, бо, на превеликий мій жаль, я довідався, що королева, дружина Ваша, частенько їм потурає.
Ваш доброзичливий батько".
Підписано: Карл.
53
Довго мандрував Уленшпігель, аж позбивав і понамулював собі ноги до крові, і нарешті в Майнцському архієпископстві натрапив на підводу з прочанами, на якій він і доїхав до самого Рима.
Приїхавши до міста і злізши з підводи, він угледів на порозі одної таверни гарненьку жіночку, яка усміхнулась до нього, побачивши, що він дивиться на неї.
Сприйнявши це за добру прикмету, він звернувся до красуні:
— Хазяєчко, чи не даси в себе притулку мандрівному прочанинові, що прибув сюди, щоб спокутувати тяжкі гріхи свої?
— Ми даємо притулок усім, хто нам платить.
— У моєму гаманці сто дукатів, — мовив Уленшпігель, хоч мав тільки одного, — і першого я хотів би потратити негайно, випивши з тобою пляшку старого римського вина.
— Вино не дороге в нашому святому місті, — відповіла господиня. — Заходь, нап'єшся за сольдо.
Вони пили вдвох так довго і спорожнили за розмовою стільки пляшок, що господиня мусила наказати служниці, щоб та замість неї подавала питво гостям, а сама з Уленшпігелем пішла до сусідньої кімнати, облицьованої мармуром і прохолодної, наче зимою.
Схиливши голову йому на плече, вона спитала його, хто він такий.
Уленшпігель відповів:
— Я король Нікчемський, граф Жебранський, барон Голодранський. У мене в Дамме, там, де я народився, є двадцять п'ять боньєрів[87] місячного сяйва.
— Що це за країна? — спитала господиня, п'ючи з Уленшпігелевого келиха.
— Це така країна, — відказав Уленшпігель, — де сіють зерна омани, фальшиві надії, порожні обіцянки. Але ти, мила господинько із запахущою шкірою, з очима, наче блискучі самоцвіти, ти народилася не в місячному сяйві. Темне золото твоїх кіс — це колір самого сонця. Лише неревнива Венера могла створити твої повні плечі, твої пишні перса, округлі руки. Повечеряємо сьогодні разом?
— Вродливий прочанине з Фландрії, чого ти сюди прийшов? — запитала вона.
— Щоб поговорити з папою, — відповів Уленшпігель.
— Еге, — промовила вона, склавши руки, — поговорити з папою! Я тут народилася, а не могла доступитися до нього.
— А я доступлюся, — заперечив Уленшпігель.
— Та чи хоч знаєш ти, де він буває, яка його вдача, які звички, як він живе? — запитала вона.
— Мені казали в дорозі, — відповів Уленшпігель, — що звуть його Юлій Третій[88], що він хоч старий, та на вдачу ярий, розпусний, веселий, а балакун з нього добрий, язик має гострий. Казали також, що він з надзвичайної ласки своєї прийняв до себе хлопчину-жебрака, який ходив по вулицях з мавпочкою, чорний, брудний, похмурий, і просив милостиню. Згодом, вступивши на папський престол, Юлій зробив із цього жебрака кардинала і дня не може прожити без нього.
— Пий, — сказала вона, — і не говори так голосно.
— А ще казали, — вів далі Уленшпігель, — що лається він, як солдат: Al dispetto di Dio, potto, di Dio[89]. Так він вилаявся одного разу, коли йому не подали на вечерю холодного павича, якого він замовив собі, і при цьому додав: "Коли Бог розсердився за одне яблуко, то я, намісник його на землі, маю право вилаятися за павича".