Від Кінського лугу — Самара, через півдня — Ворскла, через день — Псьол, потім Сула, Супій. А між річками драговина, болота, трясовинні мочарі. Проходу там немає. Шлях з півдня на північ іде між Інгульцем та Інгулом. Тут рівчаки з добрими перебродами допомагають водопоями, лісових нетрів немає, тут можна переїхати возами на високих колесах. Дорога із степу виходить просто до росичів, на слободу.
На князівських зібраннях не заведено перебивати. Говори скільки бажаєш. Але не нарікай, коли недоречне слово твоє тобі ж прямо в око повернуть, мов стрілу. Терпеливі слухачі у Всеслава. Недарма, треба сподіватися, нині воєвода нагадує загальновідоме. До чого він хоче підвести?
Зліва від росичів живуть каничі. їхні поляни з півдня відмежовуються Россю, зі сходу — Дніпром, із заходу — землею росавичів. Правіше по Росі до річки Роставиці живуть ілвичі. Вони кількістю сильні, в їхньому племені двадцять три роди проти роських десяти. А воїнського порядку в ілвичі в мало, слобода в них слабка. Ні для чого їм тримати багато слобожан. Навпроти ілвичів Рось тече болотисто, той берег густо лісом заріс, у лісі яри, гори, кручі. Там прохід лише для мисливця, та й той намучиться. Ведучи коня під в'юком у руках, він навряд чи продереться від галявинки до галявинки. Там ручаї у наставлених бобрами загатах і влітку розбухають у повенях.
Ілвичі живуть, як за стіною. Для них степовики стануть небезпечними, тільки коли підімнуть росичів, не раніше. Про задні племена роської мови і казати нічого. До самої Прип'яті вони тримають слобідки більше для чвар, аніж для спільної оборони від Степу.
Слова воєводи збуджують тривогу. Велимудр поправляється на місці, розчісує вуса пальцями з довгими нігтями. В пам'яті ворушаться образи, розбуджуються бажання, такі ж неясні, як і образи. Наче він сам колись про щось мріяв. Як жінка, що шукає кінець заплутаної нитки, старий ловить неслухняну думку. Вітер не дістає під накриття, в затишку пахне гарячим камінням огнища. Келагаст уважно слухає, забуваючи втому, що зібралася за довгі роки. Д.авно вже він без страху й жалю думає про день, коли прокинеться в іншому житті. Старому хочеться спокою. Та поки живе людина, вона мусить трудитися.
Не покладаючись на пам'ять, Всеслав розправляє вузь-
4 В. Іванов
97
кий згорток шкури-пергаменту і читає: дорослих чоловіків в ілвичів дванадцять сотень і сорок три чоловіки, а в каничів — п'ять сотень і сімдесят вісім чоловіків. "Ти диви,— кумекають князі,— всіх полічив воєвода. Посилав полічити, напевно..."
Князь-старшина Дубун сказав:
— Виходить, ілвичі будуть числом сильніші і за нас і за каничів.
— Зате у них слобода мала, у них і слобідські не так навчені стріляти, мечем битися,— відповів Колот.
Стрепенувшись, Келагаст спитав:
— Що? Свару з ілвичами хочете затіяти? Кривди від них не було нам, чи, може, я не знаю?
В часи Келагастової юності сталася в росичів свара з ілвичами. Билися, кістки ламали, пускаючи кров одні одним, палили дозрілі хліба.
Ніби знаючи, що за Рось-рікою нелад, налетів із степу малий загін якихось не бачених до того людей і наробив багато біди і росичам і ілвичам. Нещастя допомогло — спинили бійку між собою, щоб прогнати степовиків.
— Прошу я, князі,— казав далі Келагаст,— допоки живемо, не дозволимо бути сварам-злощастю між роською мовою.
— Не до розбрату я закликаю,— заперечив Всеслав,— інше в мене на думці. Допоки нами буде володіти несправедливий уклад?! Із усієї роської мови найбільший тягар несуть росичі. Перший удар — нам. Найбільшу дружину в слободі утримувати кому? Нам. Минулого літа до кого підкрадалися хозари? Нинішнього літа на кого націляться? Хіба винні росичі, що живуть на межі роської мови!
— Комусь і на кону жити доводиться,— сказав Колот.— Твоя слобода, воєводо, стоїть на самому краю, за те тебе плем'я й годує. Зате й більше, ніж в усіх інших слободах, у тебе живе слобожан...
— Ми, росичі, украйні,— знову заговорив Дубун, кваплячись, щоб ніхто з князів не встиг вчепитися за лукаве зовні слово Колота.— Самі несемо ми вагу кормління слободи і намагаємося послати воєводі людей щонайбільше. А для задніх та для наших сусідів — все роське плем'я, наче їхня слобода. Але однак вони нам кормління не дають, і ми про все повинні самі промишляти,— скінчив Дубун промовляти про те, про що було заздалегідь домовлено між ним, Всеславом і Колотом.
Переваливши на другу половину, день холоднішав. Небо світлішало, стало видно низькі хмари, брудні, рвані. Прозорі звірі повітря, які невидимо живуть між твердю земною і твердю небесною, не люблячи зимових завірюх, піднялися вище, ближче до сонця. З-за полуночі виповзла важка хмара, сіро-синя, наче холонуче залізо. Влітку в таких хмарах ховається громокипучий Перун, узимку — народжується сніг. У передчутті нили кості старечих ніг, не допомагали хутряні чоботи.
На конов'язі тривожилися померзлі коні. Чи звіра почули в лісі, чи боги, послухавшись людей, щось сказали?
— Домову нам треба скласти з ілвичами за всією справедливістю, зробивши полегкість собі,— казав воєвода.— Нехай би ілвичі в нашу слободу дали десятків п'ятнадцять чи двадцять, ми легше себе обережем. Себе обережем — їх порятуємо від розору. З такою ж мовою звернемося до каничів. Далі думатимемо про інші роської мови роди-племена. Знаю, справа велика. А велика справа не одразу робиться, тому й розпочинати треба негайно.
Всеслав замислив нечуване. Ніколи племена, які жили по Росі, не змішували слобод. Бувало, разом оборонялися, але слободи і в бій ходили очолені своїми воєводами.
— А хто кормитиме слобожан із чужаків? — спитав Велимудр.
Роські роди давали в свою слободу хліба, вилічуючи слобожан на голови, в місяць по пуду, меду — відро, крупи — половину пуда, городнього овочу — скільки могли. Взуття і вдяганку давали за потребою. Несправедливо буде кормити прийшлих.
Почавши з малого, Велимудр знайшов нить думок, загублену ним:
— Головне воно ось що. Рука вище голови не вважається, воєвода не князь. Набравши багато хлопців від ілвичів та від каничів, чи не задумуєш ти, воєводо, волю взяти велику? За війська великого чи не маєш ти помислу стати вище родів, вище нас, князів? Ми знаємо, ти з викиднями дружбу водиш! Ти за них перед нами, князями, заступаєшся несправедливо. А наші родовичі, побувавши в тебе в слободі, більше тебе слухають, аніж князів. Ратибор
головусий вийшов із волі князя Біляя. А ти йому звелів-
і він узяв жону...
— Ні, князю Велимудре,— заперечив воєвода.— Ніде не бачу того, що тобі здається. Ні! —Всеслав указав на богів, що дивилися на Рось із священних образів.— Он
4*
99
вони бачать мою душу. Для себе я нічого не шукаю. Хочу, щоб нашій Росі кров'ю не забарвлюватися. Не шкіра на моєму тілі — броня жива для мови нашої. Ви, князі-стар-шини, віри в мені не маєте? Я у волі вашій. Скажіть — буду слобожанином. Воїнів нехай поведе, хто вам любі ший, я його слухатимусь. І ще слово про викиднів скажу: адже вони росичі, не хозари, не ромеї, не гунни. Викидні своїми синами додають нам сили.
Мовчали князь-старшини, обтяжені думами, як зимове небо — хмарами. Ніхто не шукав погляду сусіда. Врешті старий Біляй, здавалося, скривджений воєводою, заговорив так, ніби не було ні злого промовляння Велимудра, ні сприкреної відповіді Всеслава.
Тихим голосом Біляй ніби сам собі пояснював, що треба, ой же треба допомогти слободі, адже все одно — для Росі... Адже лиха не станеться, ні, не станеться, якщо ще більше житиме в слободі воїнів, свої ж вони, свої. Нехай же навчаються справи воїнської під мудрою волею Всеслава. Добрий воєвода Всеслав. Нема йому рівного ні в каничів, ні в ілвичів, немає такого в росавичів, в ростови-чів нема такого. Тому ж. то Всеслав для князів — як син єдиний, син улюблений...
Слухаючи розмірену, наче плин води, мову Біляя, Вели-мудр мучився безсиллям. Наче він не людина був, а дерево, неспроможне піти з берега, хоча й бачить воно нагальне, неминуче прибування води в річці. Підмиває течія, оголюється коріння, і не жити більше дереву. Згасаючи, Вели-мудр відчував, що своєю вольницею можуть розплатитися росичі за бойову могуть. Князь-старшини управляли родами, не маючи сили примусу, крім змисливого розуму та спільної волі родовичів. Викидні йдуть з родів, ніким їх утримати. Хіба що притиснеш такого, коли він прийде просити позику — купу насіння. Нема щастя в образі, що чиниться викидневі, лише злобу ворушиш. Правду каже воєвода. Що спокійніші були літа, то ближчим ставало лихе літо. Нікуди йти — Степ нависає. Буде не чуже ярмо — все ж ярмо. Добре, що не жити Велимудру в ті, грядущі літа.
Тому й мовчав найстаріший із князь-старшин, коли решта згодилися просити допомогу в сусідів. Не перечачи спільній ухвалі, Велимудр тільки сказав, що надто він старий, аби вирушати до сусідів за кон свого племені та кланятися.
"Отож-бо,— думав Всеслав,— ясніше сонця показав князь-старшина Біляй, що тільки одним страхом перед Степом тримається нинішній воєвода росичів. Адже прав був Велимудр у своїх підозрах,— і цього Всеслав не заховував перед своєю совістю. Однак і він, Всеслав, заперечуючи найстарішому з князів, не покривив душею. Адже для себе нічого не треба Всеславові: ні почестей, ні солодкого життя, яке має сусід, ілвицький воєвода Мужило. Ніщо для Всеслава поклони, ніщо м'яке ложе і ласка жінки. Воля людям потрібна? Воля, щоб змінити її на хозарську неволю? Та все ж, якби не було страху перед Степом, сьогодні ж князі зробили б Всеслава простим слобожанином. З десяти князів лише троє могли подати йому допомогу — побратими по Перуну: Дубун, Чамота і Колот. Горобій пішов би грудьми, але кволий голос у батька, коли в такій справі він за сина.
Та й чим би кінчив Колот, коли 6 князі зі всією крутістю повернули б проти Всеслава? Колот міг забажати сам стати воєводою. А Всеслав служив би йому, аби хоч цим послужити родові. І служив би так, як Колот,— за слобідську силу.
Чорна хмара в багряних підсвітах пізнього заходу спадала з піднебесся на землю. Недобрим словом згадуючи впертість Морени-зими, князь-старшини поспішали з погосту по домівках. Воєвода покликав гостей у слободу, з ним поїхали Колот, Чамота і Дубун.
Квапилися, та не встигли втекти. На останній засіці буря шпурнула густим снігом, оповилася мороком, із завиванням накинулася на землю.
В таку годину ліс рятує людину.