В одному з її розділів говориться, що того дня, коли Людовік XVI пішов під гільйотину, на ешафот піднявсь якийсь невідомий і вигукнув: "Жаку де Моле, за тебе помщено!"
* * *
Ось приблизно і вся історія, яку я, раз у раз зупиняючись, розповів того вечора у Піладе.
Бельбо питав мене: "А ви певні, що не прочитали цієї історії десь у Орвела чи Кестлера?" або ж: "Далебі, та це ж точнісінько в стилі... як же звати отого, від культурної революції?..." Діоталлеві щоразу повчально проголошував: "Historia magistra vitae" . Бельбо казав йому: "Облиш, кабалісти не вірять в історію". А той неодмінно відповідав: "Отож-бо, все повторюється по колу, історія є вчителькою життя, бо навчає нас, що вона сама не існує. Однак перестановки важливі".
— А загалом, — сказав Бельбо нарешті, — хто ж вони такі, ці тамплієри? Спершу ви змалювали їх нам як сержантів з фільму Джона Форда, тоді як паскудників, відтак як лицарів з мініатюри, потім як Божих банкірів, що облаштовували свої брудні справи, далі як військо у стані розкладу, згодом як адептів сатанинської секти і врешті як мучеників за свободу думки... Ким же вони були?
— Те, що вони стали легендою, мусило мати якусь причину. Вони, либонь, були всім тим укупі. Чим була католицька церква, — запитає себе марсіанський історик третього тисячоліття, — тими, хто давав себе пожирати левам, чи тими, хто розправлявся з єретиками? І тими, й тими.
— Але врешті-решт, ці звинувачення були справедливі чи ні?
— Найсмішніше те, що їхні послідовники, себто неотамплієри різних діб, кажуть, що так. Виправдання наводились усілякі. Перша теза полягала в тому, що то були голіардичні обряди: хочеш стати тамплієром — то покажи, що ти мужчина, плюнь на розп'яття, і подивимось, чи Бог тебе спопелить; вступаючи до цієї дружини, ти повинен з руками і ногами віддатися побратимам, тож дай поцілувати себе в гузно. Друга теза твердила, що їм веліли зрікатися Христа, щоб побачити, як вони викрутяться, коли їх схоплять сарацини. Ідіотське пояснення, бо чи ж можна навчити витримки під час тортур, навчаючи робити, нехай навіть символічно, те, чого вимагатиме кат. Третя теза: тамплієри ознайомилися на Сході з ученням єретиків-манихеїв, які зневажали хрест, адже він був знаряддям тортур Господа, і проповідували відмову від світу і занехаяння шлюбу та дітонародження. Стара ідея, типова для багатьох єресей першого століття, яку згодом підхопили катари, — і є ціла теорія, згідно з якою тамплієри прониклися катаризмом. І тоді стає зрозумілим, до чого тут содомія, нехай лише символічна. Припустімо, лицарі зіткнулися з цими єретиками: інтелектуалами вони, безперечно, не були; частково через свою наївність, частково зі снобізму та групової солідарності вони створюють собі свій власний фольклор, щоб відрізнятися від інших хрестоносців. Вони виконували обряди як знаки належності до певної групи, не питаючи себе, що вони означають.
— А той їхній Бафомет?
— Розумієте, у багатьох свідченнях йдеться про якусь figura Baffometi, але цілком можливо, що це помилка першого писаря, яка внаслідок маніпуляцій протоколами могла перейти до решти документів. В інших випадках згадувався Магомет (istud caput vester deus est, et vester Mahumet) , і це могло б означати, що тамплієри створили свою синкретичну літургію. У деяких протоколах зазначається також, що їм веліли вигукувати "йалла", що мало означати "аллах". Але мусульмани не поклоняються зображенням Магомета, тоді під чиїм впливом перебували тамплієри? У свідченнях твердиться, що багато хто з них бачив ці голови, іноді замість голови — цілого ідола, дерев'яного, з кучерявим волоссям, покритого позолотою і завжди з бородою. Слідчі начебто знайшли ці голови і показали їх допитуваним, але врешті-решт від цих голів не залишилось і сліду, всі їх бачили і ніхто їх не бачив. Те саме з історією про кота — хто твердить, що бачив сірого кота, хто — рудого, а хто — чорного. Але уявіть собі допит із розжареним залізом: ти бачив кота під час обряду втаємничення? Чом ні, на фермах тамплієрів, де зберігався урожай, який належало берегти від мишей, було, мабуть, чимало котів. У тогочасній Європі котів ще рідко тримали як домашніх тварин, як це було поширено в Єгипті. Хтозна, чи тамплієри не тримали котів у своїх домах, нехтуючи звичаї добропорядних людей, які вважали їх тваринами підозрілими. І те саме відбулося з головами Бафомета — може, то були скриньки з мощами у формі голови, адже в ті часи був такий звичай. А дехто, звичайно, твердить, що Бафомет — то алхімічна фігура.
— Алхімія причетна до всього, — мовив Діоталлеві переконано, — тамплієри, очевидно, знали секрет одержання золота.
— Звичайно, знали, — сказав Бельбо, — він дуже простий — нападаєш на сарацинське місто, вирізуєш до ноги жінок та дітей, хапаєш усе, що потрапляє під руку. Справді, вся ця історія — суцільний бедлам.
— А можливо, бедлам був у них в голові. Хіба їх обходили доктринальні суперечки? Історія знає чимало подібних замкнутих груп, які створювали собі власний стиль, дещо чванливий, дещо містичний, і самі добре не знали, що все це означає. Звичайно, є ще езотерична інтерпретація, що вони все чудово знали, адже були адептами східних містерій, і навіть поцілунок у гузно при втаємниченні мав своє містичне значення.
— Просвітіть мене трохи щодо містичного значення поцілунку в гузно, — попросив Діоталлеві.
— Деякі сучасні ізотерики твердять, що тамплієри були послідовниками індійських вчень. Поцілунок у гузно повинен був розбудити змія Кундаліні, космічну силу, що перебуває у копчику, у статевих залозах, і прокинувшись, дістається до шишкоподібної залози...
— Відкритої Декартом?
— Авжеж, а далі повинен відкрити на чолі людини третє око, око прямого бачення у часі та просторі. Тому пошуки таємниці тамплієрів тривають.
— Філіп Красивий повинен був спалити сучасних езотериків, а не тих бідолах.
— Так, але сучасні езотерики не мають ні гроша.
— Ну й історію ми почули, — зробив висновок Бельбо. — Тепер я розумію, чому ці тамплієри так захопили моїх божевільців.
— Гадаю, це пов'язане з тим, про що ми говорили того вечора. Вся ця історія — це викривлений силогізм. Поводься як ідіот — і залишишся незбагненним вічно. Абракадабра, Мане, Текел, Фарес, Абабагаламага, Pape Satan Pape Satan Aleppe, le vierge le vivace et le bel aujourd'hui, щоразу, як y якогось поета, пророка, вождя чи мага забурчить у животі, людство тратить століття на розшифрування цих нібито послань. Тамплієри залишаються загадкою через розгардіяш у їхній голові. Тому в них стільки шанувальників.
— Позитивістичне пояснення, — мовив Діоталлеві.
— Авжеж, — сказав я, — може, я й позитивіст. Якби їм вирізати шишкоподібну залозу, тамплієри могли б стати госпітальєрами, себто нормальними людьми. Війна пошкоджує мозкові структури, може, це від гуку гармат або ж від грецького вогню... Подивіться лише на генералів.
Була перша година. Діоталлеві, захмелівши від тоніку, не тримався на ногах. Я гарно провів час. Вони теж. Тоді ми ще не знали, що починаємо гратися з грецьким вогнем, який спалює і пожирає все.
15
Ерар де Сівре сказав мені: "Мосьпане, якщо ви подбаєте про те, щоб честь моя і мого спадкоємця лишилася незаплямлена, я піду попросити для вас допомоги у графа д'Анжіо, якого бачу там, посеред поля". А я відказав йому: "Добродію Ерар, мені здається, що ви заслужите собі велику честь, якщо підете по допомогу заради наших життів, коли ваше власне життя під загрозою.
Joinville, Histoire de Saint Louis, 46, 226
Після того дня, коли я розповідав їм про тамплієрів, я лише кількома словами перекинувся з Бельбо у барі, куди заходив дедалі рідше, бо працював над дипломною роботою.
Одного дня відбувався великий антифашистський похід, який мав вирушити від університету, і на нього були запрошені, як це було заведено тоді, всі інтелектуали-антифашисти. Пишно вишикувалась поліція, але було видно, що вона не мала наміру заважати. Типово для тих часів — офіційного дозволу на похід не було, але коли б не трапилось нічого серйозного, сили громадського порядку залишилися б спостерігати і пильнувати, щоб ліві сили не переходили певних уявних кордонів, накреслених у центрі Мілана (тоді укладалося чимало територіальних компромісів). У межах одної зони рухалася демонстрація, а за майданом Авґусто і в усій зоні майдану Сан-Бабіла отаборились фашисти. Якщо хтось переходив цей кордон, спалахували інциденти, але поза тим не відбувалось нічого — ситуація, схожа на стосунки між приборкувачем і левом. Ми зазвичай вважаємо, що розлючений лев нападає на приборкувача, і тоді той його приборкує, погрожуючи нагаєм або стріляючи з пістоля. Нічого подібного: коли приборкувач заходить у клітку, лев уже ситий, запаморочений і не має бажання ні на кого нападати. Як у всіх тварин, у нього є своя зона безпеки, поза якою може статися будь-що, а він залишиться спокійним. Коли ж приборкувач ступає в зону лева, лев рикає; тоді приборкувач піднімає нагай, але фактично відступає на крок назад (ніби, щоб узяти розгін для стрибка вперед), і лев заспокоюється. Імітація революції повинна мати свої правила.
Я став свідком походу, але не приєднався до жодної з груп. Я залишався збоку, на майдані Санто-Стефано, де крутилися журналісти, редактори видавництв, митці, що прийшли продемонструвати свою солідарність. Увесь бар Піладе.
Я опинився поруч із Бельбо. Він був з якоюсь жінкою, яку я часто бачив у барі і вважав за його подругу (пізніше вона зникла, і тепер я знаю, чому — прочитавши одну історію у файлі про доктора Вагнера).
— Ви теж? — запитав я.
— Що ж робити, — посміхнувся він ніяково. — Треба ж рятувати душу. Crede firmiter et pecca fortiter. Вам нічого не нагадує ця сцена?
Я озирнувся навколо. Був сонячний пополудень, один із тих днів, коли Мілан чудовий — жовті фасади будинків на тлі ніжно-металевої барви неба. Поліцаї поперед нас мали на собі панцирі з шоломів та пластикових щитів, що виблискували, наче сталеві. Якийсь комісар у цивільному, але перепоясаний яскравою триколірною стрічкою, походжав уздовж шереги своїх людей. Я озирнувся на голову походу: натовп колихався, тупцюючи на місці, люди були вишикувані в нерегулярні, майже зміясті ряди; людська маса, здавалось, наїжилась кийками, прапорами, полотнищами лозунгів, палицями.