Директор і наглядачі присягаються, що Колер просто не може бути вбивцею. Дідько його знає, як цього добився той старий шельма. Як тільки в якусь дурницю повірять одні, зразу вірить і решта. Це як лавина. Вона захоплює і несе з собою все більшу й більшу масу, що вірить у дурницю. Спершу в це повірили в самому відділі вбивств. Звісно, вас це не обходить, Шпет, одначе Геррена недолюблюють, і якби раптом виявилося, що арешт Колера — помилка, лейтенантові підлеглі були б на сьомому небі. Щодо решти поліції, то вся вона ставиться до відділу вбивств ревниво, а пожежники й службовці безпеки руху порівняно з поліцією страждають комплексом неповноцінності. І тепер цю лавину просто годі спинити, вона вже докотилася до населення міста, а воно тільки й жде, щоб ми десь дали промах. Насамперед я. І ось вбивця вже обертається на таке собі невинне ягнятко. Навіть більше — він стає популярним, багатьом це вбивство на руку, й уся ота шатія-братія, компанія Колера — члени Ради кантонів, національні, урядові, кантональні та міські радники й узагалі ті, в кого нечисті рукиг всі оті генеральні директори й директори, боси й шефи — вони невдоволені рішучою поведінкою Єммерліна і такою невдачею суддів. Загалом вони не проти, щоб Колера засудили, однак розраховували на умовний вирок чи й на виправдання через неосудність, що не робить неосудним політика. Якби виявилося, що Колер не винен, це був би бальзам на багато чиї рани, Шпет.
Мокк відсунув тарілку й уклав у вуха слуховий апарат.
— Старий Колер дав вам справді дивне доручення. А тепер ще й оці дурні балачки, нібито він не винен, нібито вбивця — отой баламут Бенно... Тільки через те, що колись він добре стріляв. Хоч у нас тут кожен вважає себе снайпером. Але чому б тоді тому лобуряці ховатися? — промовив начальник поліції і почав їсти шоколадний мус. — Не до вподоби це мені. Колерове доручення, чутка про те, нібито він не винен, зникнення Бенно — все це якось між собою пов'язане.
— Шпет ускочив у пастку,— кинув Мокк і заходився щось малювати вугільним олівцем на скатерці. То був пацюк: вже затиснутий у пастці, він усе ще гриз покладене для приманки сало.
На Цельтвег у моєму кабінеті сидів Лінгард.
— Як ви сюди потрапили?! —роздратовано запитав я.
— Не має значення,— кинув Лінгард замість відповіді й показав на стіл. — Звіти.
— Ви теж вважаєте, що Колер не винен? — недовірливо спитав я.
— Ні.
— Мокк каже, що я вскочив у пастку,— мовив я похмуро.
— Це залежатиме від вас,— відповів Лінгард.
Сто п'ятдесят сторінок — списані густо, в телеграфному стилі. Я сподівався знайти в них версії, здогади, невиразну комбінацію припущень, а наштовхнувся на факти. І в кожному випадку називалось конкретне ім'я. Самі звіти можна було оцінювати по-різному, проте ставитися до них я мав обережно.
Наслідки опиту свідків Шенбехлером. Очевидці давали суперечливі свідчення, настільки суперечливі, що доводилося просто дивом дивуватись. Наприклад, кельнерка твердила, нібито Колер вигукнув: "Паскуда!"— тоді як прокурист однієї крамниці, що торгує жіночою білизною,— він тоді сидів за сусіднім столиком ("На мене ще бризнула підлива"),— сказав, що Колерові слова для нього пролунали як "Добридень, друже!" А третій свідок сам бачив, мовляв, як кантональний радник ще потис професорові руку. Один запевняв, що Колер, застреливши Вінтера, зіткнувся з Лінгардом. Поруч — знак запитання і зауваження Лінгарда: "Я там не був". І такі інші суперечливі висловлювання — понад п'ятдесят сторінок. Виходить, жодного об'єктивного свідка. Кожен схильний несвідомо додавати до побаченого щось від себе. Подія, що стається в нього на очах, відбувається одночасно поза ним і в ньому самому. Свідок сприймає цю подію по-своєму, вкарбовує її собі в пам'ять, а пам'ять її перекарбовує. Пам'ять у різних людей відбиває ту саму подію по-різному. Зросла й кількість суперечливих тверджень, оскільки Шенбехлер, на противагу поліції, опитав усіх свідків. І що більше свідків, то більше суперечностей. Понад п'ятдесят сторінок цілком протилежних тверджень! Дійшло навіть до розбіжностей у часі, адже випадок стався рік і дев'ять місяців тому. Людська фантазія мала час деформувати пам'ять; до цього додалося прагнення виставити бажане іза дійсне, похизуватися тощо. Ще добрих п'ятдесят сторінок могли б заповнити свідчення тих, що уявляли себе очевидцями вбивства, хоч насправді ними не були. Проте Шенбехлер провів розслідування на совість.
Звіт Фойхтлінга. Цей діяв найпростіше. Він ставив запитання прямо і міг собі це дозволити, оскільки ставив запитання прямо завжди. На нього вже й не звертали уваги, коли він починав розпитувати. Фойхтлінг цікавився всім, зокрема й таким, що було чи здавалося безглуздим. Отак камінчик до камінчика (а поміж них чарка за чаркою мартіні), і зрештою воленьки-поволеньки виникла мозаїка, що підтверджувала, хоч і досить сумнівно, свідчення окремих очевидців, які траплялись у звіті Шенбехлера. Адже одні запевняли, ніби доктор Бенно теж був у "Театральному", інші — що він підходив до Вінтера ще раніше, ніж з'явився Колер, ще інші — нібито Бенно сидів за тим самим столиком; один навіть заявив, що доктор вийшов із ресторану відразу за кантональним радником, а одна буфетниця сказала, що невдовзі після вбивства професора Бенно влетів до бару, на радощах пустився танцювати, бив келихи й кричав: "Кліщеві амбаї Кліщеві амба!" — і штовхав усіх, і кожному пояснював, що тепер, мовляв, він із нею одружиться. Люди відразу подумали про Моніку Штайєрман, бажали йому щастя й напрошувалися на весілля. Усе те діялося в барі "Ушестя",— так називали одне злодійське кубло неподалік від кафедрального собору за багатий вибір міцних напоїв,— де останнім часом нерідко бував Бенно. Той "останній час" у нього тривав уже понад два роки. Бенно вийшов з порядної сім'ї, дістав добру освіту, зробив спортивну кар'єру, домігся блискучих успіхів у суспільстві, заручився з Монікою Штайєрман, найбагатшою нареченою в місті, але потім раптом пустився берега, перемінивсь, його почали уникати люди. Всі зійшлися на думці, що Моніка розірвала їхні заручини. Внаслідок його численних поїздок за кордон пішли чутки про те, нібито він "грає". Якийсь час йому ще вдавалося, хоч це було й не легко, підтримувати вигідні зв'язки з шанованими родинами в місті, та потім його майже перестали запрошувати, а тоді й зовсім знехтували. Бенно жив іще на широку ногу, та згодом спродав усе, що в нього лишилося від колишнього блиску: гравюри, меблі, кілька ящиків старого бордо. Багато з речей, які він продавав,— скажімо, жіночі приіфаси,— належали не йому. Як наслідок — два судових процеси. (Я не описуватиму тут детально боргів Гайнца-Олімпійця — вони були майже фантастичні, просто катастрофічні: понад двадцять мільйонів!) Хоч як це дивно, але дані Фойхтлінга щодо Бенно і в справі з убивством Вінтера багато в чому відповідали дійсності (крім боргів): закордонні поїздки на конгреси пен-клубу, які насправді були вигадкою, але про які Бенно розповідав по кілька тижнів, чутки про те, що він нібито вчащає у казино. Вінтер теж часто набридав людям своїми цитатами з Гете в барі "Ушестя" — адже він перестав ходити за стіл для завсідників-літераторів на третьому поверсі у "Театральному".* Там він зустрічався з місцевими видавцями, редакторами, театральними критиками та корифеями агіографії, щоб разом з ними не втратити впливу на нашу культуру. Те ясновельможне товариство хоч професора й терпіло, однак насміхалося з нього і, коли він ушивався до своїх нідердорфських танцівниць, називало його Магараджею. Сумніву нема, робив висновок Лінгард, що коли не вважати вбивцею Колера, то єдиний, про кого може йти мова як про злочинця,— це Бенно. Він, мовляв, мав Дафну за Моніку Штайєрман, потім між ним і Вінтером пробіг чорний кіт, внаслідок цього Дафна порвала з доктором, і той зрештою пустився берега. Бувши зарученим з Монікою, Бенно мав змогу відкрити який завгодно кредит, без неї — ніякого. У мене виникла підозра. Версія Лінгарда не в'язалася з фактами. Адже Дафна порвала з Бенно вже після того, як він її побив, а Моніка Штайєрман відвернулася від Бенно аж тоді, коли Дафна порвала з нею. Вінтер і Людевіц знали, що Дафна — не Моніка Штайєрман, однак про це знали не тільки вони. Те, що людина приймає образ когось іншого, а сама ніби розчиняється, зникає,— справа непроста, і щоб її здійснити, в неї треба втаємничити й інших людей. Про це мав знати й дехто з представників влади. І ось це стало відомо Колерові. (Моніка Штайєрман розповідала мені сама.) Можливо, про це знало навіть багато людей. Пастка, в яку я, за висловом Мокка, вскочив, могла полягати лише ось у чому: бажаючи того чи ні, я поширював думку, що Колер не винен, хоч сам її і не поділяв. Я робив це тому, що прийняв доручення Колера. Коли вже я погодився на вигадку, що вбивця — не він, то доконче мав натрапити на іншого вбивцю: коли Цезаря вбив не Брут, виходить, його вбив Кассій. Можливо. Можливо, чутку про те, що Колер не винен, пустили й не директор в'язниці та наглядачі, а я сам. Хто розповів начальникові поліції про моє доручення? Коли ми розмовляли тоді з Колером, у камері був наглядач Мезер. А може, старі Кнульпе, Елен, особистий Колерів секретар Фердер, котрийсь із адвокатів, Лінгард чи хтось із його людей? Про доручення знала Ільзе Фройде. Чи не прохопилась, бува, вона? Мабуть, про доручення Колера вже гуде все місто. Хоч я й певен, що він учинив убивство з наукового інтересу, проте завдяки його дорученню моє розслідування звернуло від Колера вбік, замість повести до нього. Може, в цьому й полягав сенс доручення? Може, то я й здійснив цей незрозумілий маневр, поставляючи своєму замовникові звіти про хід розслідування? Але ж я опинився в скрутному становищі. Незабаром Лінгард мав подати рахунок на витрати. Я потребував грошей, і тут було тільки одне джерело: Колер. Я мусив робити своє діло далі. Незважаючи на сумніви. Чи, може, вихід був? Мені спало на думку розшукати колишнього свого шефа Штюссі-Лойпіна й порадитися з ним. Та я вагався. Зрештою вирішив до нього таки не йти й про розслідування не розповідати. Хай буде що буде. Та потім я все ж відкинув вагання.