— Ви стаєте свідком кумедної події: Остап Бендер іде по свіжому сліду. Вчіться! Якась злочинна дрібнота, на зразок Паніковського, написала б Корейку листа: "Покладіть у дворі під ящиком для сміття шістсот карбованців, інакше вам буде зле" — і знизу ще намалювала б хреста, череп і свічку. Соня Золота Ручка, здібності якої я аж ніяк не збираюсь применшувати, зрештою застосувала б тут звичайний хіпес, що дало б їй тисячі півтори. Сказано, жінка… Візьмімо, нарешті, корнета Савіна. Аферист вищого гатунку. Як кажуть, ніде пробу поставити. А що б зробив він? Приїхав би до Корейка під виглядом болгарського царя, наскандалив би в будуправлінні і зіпсував би все діло. Я ж, як бачте, не поспішаю.
Ми сидимо в Чорноморську вже тиждень, а я лише сьогодні йду на перше побачення… Ага, ось і фінобліковий зал! Ну, бортмеханіку, покажіть мені хворого. Адже ви спеціаліст щодо Корейка.
Вони ввійшли у гомінкий, переповнений відвідувачами зал, і Балаганов повів Бендера в куток, де за жовтою перегородкою сиділи Чеважевська, Корейко, Кукушкінд і Дрейфує. Балаганов уже зробив рух рукою, щоб вказати на мільйонера, як Остап сердито прошепотів:
— Може б, ви ще крикнули на все горло: "Ось він, багач! Хапайте його!" Спокійно. Я вгадаю сам. Котрий же з чотирьох?
Остап вмостився на холодному мармуровому підвіконні і по-дитячому дриґаючи ногами, почав міркувати:
— Дівчину не братимемо до уваги, залишаються троє: червономордий підлабузник з білими очима, старичок-боровичок в залізних окулярах і товстун-барбос з серйозним виглядом. Старичка-боровичка я з обуренням відкидаю. Окрім вати, якою заткнуто його волохаті вуха, ніяких цінностей у нього нема. Лишаються двоє: барбос і білоокий підлабузник. Хто ж із них Корейко? Треба подумати.
Остап витяг шию і почав порівнювати кандидатів. Він так швидко крутив головою, наче стежив за грою в теніс, супроводжуючи очима кожний м'яч.
— Знаєте, бортмеханіку, — сказав він нарешті, — товстун-барбос більше підходить на роль підпільного мільйонера, ніж білоокий підлабузник. Ви зверніть увагу на тривожний блиск очей барбоса. Він не може всидіти на місці, йому не терпиться, йому так і хочеться швидше побігти додому, устромити свої лапи в пакети з червінцями. Безсумнівно, збирач каратів і доларів це він. Хіба ви не бачите, що ця товста пика є не що інше, як демократична комбінація з облич Шейлока, Скупого рицаря і Гарпагона? А той, білоокий, просто ніщо, радянське мишеня. Звичайно, і в нього є капітал, дванадцять карбованців в ощадкасі. Межа його нічних мрій — купівля волохатого пальта з телячим комірцем. Це — не Корейко. Це миша, яка…
Але тут блискучу промову великого комбінатора обірвав мужній вигук, який пролунав у глибині фіноблікового залу і, без сумніву, належав співробітникові, який мав право так кричати:
— Товаришу Корейко! Де ж цифрові дані про заборгованість комунвідділу? Товариш Полихаєв терміново вимагає…
Остап торкнув Балаганова ногою. Але барбос спокійно продовжував скрипіти пером. його обличчя, яке мало всі найхарактерніші риси Шейлока, Гарпагона і Скупого рицаря, не змінилося. Зате червономордий блондин з білими очима, ця нікчема, це радянське мишеня, пойнятий мрією про пальто з телячим комірцем, раптом надзвичайно пожвавився. Він метушливо загрюкав шухлядами столу, вхопив якийсь папірець і швидко побіг на виклик.
Великий комбінатор лише крекнув і запитливо поглянув на Балаганова. Шура засміявся.
— Та-ак, — сказав Остап після паузи. — Цей гроші на тарілочці не принесе. Хіба що я вже дуже його попрошу. Об'єкт вартий поваги. Тепер — мерщій на повітря. В моїй голові народилася цікава комбінація. Сьогодні ввечері ми з божою допомогою вперше помацаємо пана Корейка за вим'я. Мацати будете ви, Шуро.
Розділ XII
ГОМЕР, МІЛЬТОН І ПАНІКОВСЬКИЙ
Інструкція була звичайнісінька:
1. Випадково зустрітися з громадянином Корейком на вулиці.
2. Не бити його ні в якому разі і взагалі не застосовувати ніяких фізичних методів.
3. Одібрати все, що буде знайдено в кишені вищеназваного громадянина.
4. Про виконання доповісти.
Незважаючи на виняткову простоту і ясність вказівок, зроблених великим комбінатором, поміж Балагановим і Паніковським виникла палка суперечка. Лейтенантові сини сиділи на зеленій лавочці міського саду, багатозначно позираючи на під'їзд "Геркулеса". Сперечаючись, вони навіть не помітили, що вітер, згинаючи пожежний струмінь фонтана, сипле на них водяний пил. Вони лише тіпали головами, здивовано позираючи на безхмарне небо, і продовжували сперечатись.
Паніковський, який, зважаючи на спеку, змінив куртку пожежника-сокірника на ситцеву сорочку з відкритим коміром, тримав себе гордовито. Він дуже пишався наданим йому дорученням.
— Тільки крадіжка, — сказав він.
— Ні, грабунок, — заперечував Балаганов, який теж пишався довір'ям командора.
— Ви нікчемна, жалюгідна людина, — заявив Паніковський, з огидою дивлячись на співбесідника.
— А ви каліка, — зауважив Балаганов. — Начальник зараз я!
— Хто начальник?
— Я начальник. Мені доручено.
— Вам?
— Мені.
— Тобі?
— А кому ж іще? Чи не тобі часом?
І розмова вийшла з рамок одержаної інструкції. Шахраї так розпалилися, що навіть почали легенько відштовхувати один одного долонями і навперебій вигукувати: "А ти хто такий?" Такі вигуки здебільшого передують генеральній бійці, в якій супутники кидають шапки на землю, закликають перехожих бути свідками і розмазують на своїх неголених мордах дитячі сльози.
Та бійка не відбулась. Коли виник зручний момент, щоб дати першого ляпаса, Паніковський раптом прибрав руки і погодився вважати Балаганова за свого безпосереднього начальника.
Очевидно, він згадав, що його часто били як окремі особи, так і цілі колективи, і йому бувало дуже боляче. Захопивши владу в свої руки, Балаганов одразу подобрішав.
— Чому й не пограбувати? — сказав він уже не так наполегливо, — хіба це важко? Корейко ввечері йде вулицею. Темно. Я підходжу зліва. Ви підходите справа. Я штовхаю його в лівий бік, ви штовхаєте в правий. Цей дурень спиняється і каже: "Хуліган!" — мені. "Хто хуліган?" — питаю. І ви теж питаєте, хто хуліган, і натискаєте справа. Тут я даю йому по морді… Ні, бити не можна!
— У тім-то і річ, що бити не можна! — лицемірно зітхнув Паніковський.
— Бендер не дозволяє.
— Я й сам знаю… Отже, я хапаю його за руки, а ви дивитесь, чи немає в кишенях чогось зайвого. Він, як ведеться, кричить: "Міліція", — і тут я його… Тьху, хай йому біс! Не можна бити. Зрештою, ми йдемо додому. Ну, як план?
Та Паніковський ухилявся від прямої відповіді. Він узяв з рук Балаганова різьблену курортну паличку з рогаткою замість набалдашника і, накресливши пряму лінію на піску, сказав:
— Дивіться. По-перше, чекати до вечора. По-друге… І Паніковський повів від правого кінця прямої вгору хвилястий перпендикуляр.
— По-друге, він може сьогодні ввечері просто не вийти на вулицю, а якщо навіть і вийде, то…
Тут Паніковський з'єднав обидві лінії третьою, отож на піску з'явилося щось подібне до трикутника, і закінчив:
— Хто його знає? Можливо, він прогулюватиметься у великому гурті? Як це вам тоді?
Балаганов з повагою подивився на трикутник. Докази Паніковського здалися йому не зовсім переконливими, але в трикутнику відчувалася така правдива безнадійність, що Балаганов завагався.
Помітивши це, Паніковський не став гаятись.
— Їдьте до Києва! — сказав він несподівано. — І тоді ви зрозумієте, що моя правда. Обов'язково їдьте до Києва.
— Який там Київ! — пробурмотів Шура. — Навіщо?
— Їдьте до Києва і спитайте там, що робив Паніковський до революції. Обов'язково спитайте!
— Чого ви чіпляєтесь? — похмуро сказав Балаганов.
— Ні, ви запитайте! — вимагав Паніковський. — Поїдьте і запитайте! І вам скажуть, що до революції Паніковський був сліпим. Коли б не революція, чи пішов би я в діти лейтенанта Шмідта? Як ви гадаєте? Адже я був багатою людиною. Я мав сім'ю і на столі вигравав нікельований самовар. А що мене годувало? Сині окуляри і ціпок.
Він витягнув з кишені картонний футляр, обклеєний чорним папером, поцяцькований тьмяними срібними зірочками, і показав сині окуляри.
— Цими окулярами, — сказав він, зітхнувши, — я годувався багато років. Я виходив в окулярах і з ціпком на Хрещатик і просив якого-небудь пристойно одягненого панка допомогти бідному сліпому перейти вулицю. Панок брав мене попід руку і вів. На протилежному тротуарі він позбувався годинника, якщо у нього був годинник, або гаманця — дехто носив з собою і гаманець.
— Чому ж ви кинули це діло? — жваво запитав Балаганов.
— Революція, — відповів колишній сліпий. — Раніше я платив городовому на розі Хрещатика і Прорізної п'ять карбованців щомісяця, і мене ніхто не чіпав. Городовий навіть стежив, щоб мене не кривдили. Путня була людина! Прізвище в нього було Небаба, Семен Васильович. Я його недавно зустрів. Він тепер музичний критик. А зараз? Хіба можна зв'язуватися з міліцією? Не бачив гіршого люду. Вони стали якісь ідейні, якісь культуртрегери. Ось Балаганову на схилі віку довелося стати аферистом. Та для такого екстреного діла можна пустити в хід мої старі окуляри. Це куди вірніше, ніж пограбування.
За п'ять хвилин з громадської вбиральні, обсадженої пахучим тютюнцем і м'ятою, вийшов сліпий в синіх окулярах. Задерши підборіддя в небо і дрібно постукуючи поперед себе курортним ціпком, він прямував до виходу із саду. Слідом за ним пішов Балаганов. Паніковського не можна було впізнати. Відкинувши плечі назад і обережно ставлячи ноги на тротуар, він підходив впритул до будинків, вистукував ціпком по вітринних поручнях, наражався на перехожих і, дивлячись крізь окуляри, ішов далі. Він все це робив так сумлінно, що навіть зім'яв чималу чергу, початок якої впирався в стовп з написом: "Зупинка автобуса". Балаганов просто захоплювався, дивлячись на спритного сліпого.
Паніковський лиходіяв доти, доки з геркулесівського під'їзду не вийшов Корейко. Балаганов заметушився. Спочатку він прискочив занадто вже близько до міста дії, потім відбіг занадто далеко. І лише після всього цього обрав зручну для спостережень позицію біля фруктового кіоска. Він відчув у роті гидкий присмак, наче він півгодини ссав мідну ручку від дверей. Але глянувши на еволюції Паніковського, угамувався.
Балаганов побачив, що сліпий обернувся всім фронтом до мільйонера, зачепив його ціпком за ногу і вдарив плечем.