Простушки часто бувають у своїх ролях набагато щиріші, аніж здається легковажній і марнославній публіці.
І Педант пішов, бо й йому, хоч він і не був особливим франтом, треба було зайнятися своїм туалетом.
Красень Леавдр, мріючи про господиню замку, вирядився як тільки міг — думав, що, може, таки діждеться тієї неможливої любовної пригоди, якої весь час так прагнув, дістаючи натомість, як казав Скапен, тільки прикрощі та духопелики. Актрисам маркіз люб'язно прислав кілька штук шовкової матерії — па той випадок, якщо їм требаг поповнити свої театральні костюми; вдавшись, як і слід буго сподіватись, до всяких хитрощів, що ними користується мистецтво, аби прикрасити природу, жінки причепурились і ста-
ли такі чарівні, якими тільки могли бути при своєму убогому вбранні мандрівних актрис. Прибравшись, усі вирушили до зали, де був накритий стіл.
Не встигли ще актори встати з-за столу, як прийшов нетерплячий від природи маркіз; він не допустив, щоб гості перервали обід, і тільки тоді, коли їм подали воду помити руки, попробив Тирана назвати п'єси, які може показати трупа.
— Всі п'єси покійного Арді15,— басом відповів Тира$,~* "Шрам" Теофіля, "Сільвія", "Крізеїда" і "Сільванір", "Бс зумство Карденіо", "Зрадлива повірниця", "Філіда із Скі* росу", ЧЛігдамон", "Покараний обманщик", "Удова", "£іер-ст$нь забуття" і все найкраще, що створили найвида?ніші уми нашого часу.
— Я вже кілька років живу далеко від двору й не маю змоги стежити за новинками,— скромно мовив маркіз.— Мені трудно що-небудь сказати про всі ці гарні п'єси, бо я зде* більшого не знаю їх; думаю, найкраще, якщо ви самі, по-кладаючись на теорію та практику, зробите вибір, він, безперечно, буде розумний.
— Ми часто граємо одну п'єсу, можливо, не надто досконалу, коли її читати, але в виставі стільки театральних ефектів, комічних реплік, штурханів і всяких забавних витівок, що навіть найповажніші люди не можуть утриматись од сміху.
— От і не шукайте нічого іншого,— сказав маркіз де Брюйєр.— А як називається ця дотепна вистава?
— "Похвальба капітана Матамора".
— Чудова назва, слово честі! А у Субретки там гарна роль? — спитав маркіз, поглядаючи на Зербіну.
— Найзабавніша і найлукавіша в світі, і Зербіна виконує її прекрасно. Це її коронна роль. Оплески не вщухають, причому без ніяких підсадних плескальників.
Чуючи таку директорську похвалу, Зербіна подумала, що повинна трошки почервоніти, але викликати на свої смагляві щоки легенький рум'янець ніяковості їй було нелегко. Скромності, цих внутрішніх рум'ян, їй дуже не вистачало, У слоїках, які стояли на її туалетному столику, таких рум'ян не водилося. Зербіна опустила очі, показуючи, які довгі й пухнасті її чорні вії, і, мовби зупиняючи потік аж надто похвальних слів> підняла на світло зграбну, хоч, може, трохи й темнувату руку з кокетливо відставленим мізинцем та рожевими нігтиками, блискучими, немов агат, бо вона добре начистила їх кораловим порошком і замшею.
В такому вигляді Зербіна була просто чарівна. Облудна сором'язливість додає принади навіть справжній розпутності
и
ласолюби знають ціну тій сором'язності, але їм подобається пікантність контрасту. Маркіз дивився на Субретку палким поглядом знавця, сприймаючи всіх інших жінок з неуважливою чемністю добре вихованого чоловіка, який уже зробив свій вибір.
"Він навіть не поцікавився, яка роль у головної героїні,— роздратовано думала Серафіна.— Це просто непристойно. Здається, цьому багатому вельможі дуже бракує розуму, ґречності й гарного смаку. У нього страшенно ниці нахили. Життя в провінції зіпсувало його — видно, звик упадати за сільськими нечупарами та пастушками і геть втратив свою дворянську витонченість.
Ці думки аж ніяк не надавали Серафіні принадності. її правильні, але сухуваті риси були милі, коли їх оживляли добре продумані усмішки і грайливі погляди, тепер же, скривлені від досади, вони стали похмурі й неприємні. Безперечно, вона була вродливіша, ніж Зербіна, а проте в її вроді відчувалося щось погордливе, зарозуміле і зле. Кохання, може, й не побоялося б того, ризикнуло б на штурм; легенька примха, злякавшись, одразу ж відлетіла б.
Отож маркіз вийшов, не зробивши ні найменшої спроба пофліртувати ні з донною Серафіною, ні з Ізабеллою, за якою, до того ж, як йому здавалось, упадав барон де Сігоньяк. Уже від порога де Брюйєр сказав Тиранові:
— Я велів, щоб для театру звільнили оранжерею — це найбільша в замку зала; туди вже, мабуть, принесли дошки для сцени, підставки, лави й усе інше, що треба для імпровізованої вистави. Мої слуги мало що тямлять у такому ділі, так що порядкуйте ними, як наглядач на галері своєю командою каторжників. Вони слухатимуться вас, як мене самого.
Слуга провів Тирана, Блазіуса і Скапена в оранжерею. Вони звичайно готували сцену і залу. Зала була дуже підходяща, видовжена — в одному кінці можна було зробити сцену, а перед нею розставити крісла, стільці, табуретки, лави, відповідно до становища глядачів і тої шани, яку їм хотіли віддати. Стіни були розмальовані, на голубому тлі там видніли споруди в стилі дворянських маєтків — колони, арки, склепінчасті ніші, бані — все це було прикрашене гірляндами з зеленого листя та квітів, і ті гірлянди порушували одноманітність ромбів та прямих ліній. Випукла стеля відтворювала небесне склепіння, на якому біліли хмари й рябіли яскраві різноколірні карлючки, що зображали птахів. Таке оздоблення якнайкраще відповідало— новому призначенню зали.
В одному кінці зали на підставках намостили сцену, ледь нахилену вперед. По обидва боки її стояли дерев'яні опори для куліс. Широкі шпалерні полотнища мали правити за завісу — вона відкривалася, розсовуючись по натягнутих мотузках, і, збираючись складками, з двох боків прикрашала передню частину сцени. Ще одна смуга матерії, вирізана зубцями, як на запоні коло постелі, утворювала горішній фриз і довершувала обрамлення сцени.
Поки актори пораються, обладнуючи театр, поговорімо трошки про мешканців замку — вам не зашкодить узнати деякі подробиці. Ми забули сказати, що маркіз де Брюйєр був одружений,— сам він так рідко згадував про це, що нам, далебі, можна пробачити такий недогляд. Кохання, як це нетрудно зрозуміти, не освячувало того шлюбу. Все визначило те, що й він, і вона походили з однаково старовинних дворянських родів і до того ж були сусіди — їхні землі лежали рядом. Після вельми короткого медового місяця, не відчуваючи особливої любові одне до одного, маркіз і маркіза, як істинно світські люди, не намагалися з міщанською упертістю добиватися неможливого сімейного щастя. За мовчазною згодою, вони відмовились од нього і жили хоча й в одному замку, але окремо, вельми люб'язно ставлячись одне до одного і користуючись такою свободою, яку тільки допускала благопристойність. Але не подумайте, що маркіза де Брюйєр була жінка бридка і неприємна. Те, що відштовхує чоловіка, може стати насолодою для коханця. У любові — пов'язка на очах, а шлюб її не має. А втім, зараз ми познайомимо вас із маркізою,,і судіть самі.
Маркіза жила в окремих покоях, куди маркіз без попереднього повідомлення не заходив. Ми ж дозволимо собі таку нескромність — цим грішили письменники всіх часів — і, нічого не сказавши лакеєві, який мав би попередити покоївку, проникнемо в спальню, певні, що нікого не потурбуємо своїм приходом. Бо ж автор роману завжди носить па пальці перстень Гігеса16, який робить його невидим-цем.
Спальня маркізи була велика, розкішно прибрана кімната з високою стелею. Стіни оббиті фландрськими шпалерами, на яких у теплих, свіжих і м'яких тонах були зображені пригоди Аполлона. Малинові завіси з узористого індійського шовку широкими складками спадали вздовж вікон і, пролизані веселими сонячними променями, мінилися пурпуровим блиском рубіну. Тією ж матерією було прибране ліжко, балдахін біля нього, зшитий із полотнищ і оздоблений по швах галунами, звисав рівними зборками, в яких переливалися відблиски світла. Вгорі довкола того навісу тягнувся ламбрекен, оздоблений на кожному розі пишним пучком ясно-рожевого пір'я. Камін був висунутий у кімнату і сягав до самої стелі. Велике венеційське дзеркало в кришталевій оправі, грані якої іскрилися кольоровими блискітками, виступало з-поміж ліпного орнаменту, трошки нахиляючись у кімнату, назустріч тому, хто в ньому відбивався. В каміні, на опуклій решітці під здоровенним ковпаком з полірованого металу, весело потріскуючи, горіло, мов на різдво, троє полін. Гаряче тепло, що йшло від них, було зовсім не зайве як для цієї пори року і для кімнати таких розмірів.
По боках туалетного столика стояли два комоди незвичайної роботи, прикрашені різьбленням із твердого каменю, з лазуритовими колонками і потайними шухлядами, куди маркіз нізащо не посмів би сунути носа, навіть коли б знав, як їх відімкнути. Пані де Брюйєр саме сиділа перед туалетом у кріслі з м'якою, оздобленою торочками спинкою заввишки до плечей — такі крісла були в моді за Людовіка XIII.
Дві покоївки, стоячи позаду маркізи, слугували їй: одна тримала подушечку з усякими шпильками, а друга — пуделко з мушками.
Маркіза, хоч вона й казала, що їй тільки двадцять вісім років, уже пересягнула своє тридцятиліття, переступила той поріг, якого так наївно жахаються жіпки, наче він куди страшніший і небезпечніший, аніж для моряків — мис Бур. Чи давно перейшла вона ту межу? Ніхто не міг цього сказати певно, навіть сама маркіза, так ловко переплутала вона всі дати. Найдосвідченіші історики, неперевершені в умінні визначати й перевіряти різні дати, тут посивіли б, нічого не досягнувши.
Пані де Брюйєр була смаглява, але від повноти, яка появляється після першої молодості, шкіра її стала біліша; оливковий колір обличчя, який вона колись, будучи худою, так ретельно виводила за допомогою перлистого білила і талькової пудри, змінився тепер на матову білизну, дещо хворобливу при денному світлі, але чудову при свічках. Щоки її поповніли, обличчя стало одутле, хоч овал його і не втратив свого благородства. Товстеньке підборіддя плавно зливалося з шиєю, утворюючи досить гарну ще лінію. На обличчі гордовито виступав ніс із горбочком — можливо, трохи завеликим для жіночої вроди,— розділяючи булькаті карі очі під високими дугами брів, які надавали їм здивованого виразу.
Питані чорні коси були укладені в наймодніглу зачіску — її щойно закінчила перукарка, якій, судячи по тому, скільки паперових трубочок валялося на килимі біля туалетного столика, довелося добряче потрудитись.