Напевно, вона б силкувалася зберегти молодість і силу родини, і, хтозна, може, своїми старечими пальцями та тремтливими поцілунками їй би пощастило хоч на деякий час затримати її занепад. Та ба! Навіть тітоньці Енн не під силу було змагатися з Природою.
"Загибелі передує гордість!" Згідно з цим правилом, найіронічнішим із усіх правил Природи, Форсайти, перш ніж загинути, зійшлися на передостанній парад. Вишикувавшись у дві шеренги, вони майже всі спокійно потупили свої обличчя, що маскували їхні думки, але дехто дивився вгору і насуплював брови, наче вгледівши на стіні каплиці якесь грізне видиво і дослухаючись до якихсь страхітливих звуків. І коли вони мурмотіли, повторюючи за священиком молитву, їхні голоси лунали одним тоном, одним невловним форсайтівським ладом, і звучали вони дивно, наче бурмотів хтось один, квапливо повторюючи кожне слово.
Відправа скінчилася, і родичі знову вишикувались, щоб провести тіло небіжчиці до могили. Склеп стояв розчинений, навколо нього чекали люди в чорному.
Звідси, з цього священного поля, де спочивали вічним сном тисячі й тисячі небіжчиків із середовища великої буржуазії, погляди Форсайтів звернулися над купками могил до обрію. Там, під захмареним небом, скільки сягало око, розкинувся Лондон, що сумував за своєю дочкою, сумував разом із родичами за тією, що була їхньою матір'ю і опікункою. Сотні тисяч шпилів і будинків, повитих сірою імлою величезного павутиння власності, шанобливо схилилися перед могилою, де упокоїлася ця жінка, найстарша з роду Форсайтів.
Кілька слів, жменька землі, труну опущено в склеп, і тітонька Енн лягла на останній спочинок.
Навколо склепу, схиливши сиві голови, стояли п'ятеро братів, що мали пильнувати її спокою: вони дбатимуть, щоб Енн було зручно там, куди вона пішла. Її невелика власність має лишитися тут, а все, що можна зробити, буде зроблено.
Потім брати відійшли один по одному й, надівши циліндри, повернулися глянути на новий напис, вирізьблений на мармурі родинного склепу:
Вічної пам'яті
ЕНН ФОРСАЙТ,
дочки похованих тут
ДЖОЛІОНА ТА ЕНН ФОРСАЙТІВ,
що упокоїлася вересня 27 дня 1886 року
у віці вісімдесят сім років і чотири дні
Скоро, може, знову доведеться вирізьблювати чиєсь ім'я. Дивна і нестерпна гадка, бо їм ніколи не спадало на думку, що Форсайти можуть померти. І кожному з них захотілося втекти від цього болю, цієї церемонії, яка нагадала їм про те, чого не хотілося пам'ятати,— швидше втекти, взятися до своїх справ, забути.
До того ж було холодно; вітер, наче сила, що повільно роз'єднує людей, віяв з долини, проймаючи їх своїм холодним подихом; вони розійшлися купками і квапливо посідали в карети.
Свізін заявив, що їде снідати до Тімоті,— хто хоче туди, хай сідає в його екіпаж. Привілей їхати разом із Свізіном здався сумнівним: екіпаж був невеликий, тож ніхто не прийняв його запрошення,— він вирушив сам. Джеймс і Роджер подалися зразу слідом: вони теж заїдуть поснідати. Інші поступово роз'їхалися в різні боки; старий Джоліон узяв у свою карету трьох небожів: йому хотілося бачити поряд молоді обличчя.
Сомсові треба було дещо влагодити в конторі кладовища, і він пішов туди з Босіні. У нього було чимало питань, які він хотів обміркувати з архітектором, тож, довершивши справу, вони рушили пішки на Гемстед, поснідали вдвох у "Спеньярдз-Інн" і довго розмовляли про різні деталі будівництва нового дому; потім сіли в трамвай і поїхали до Мармурової арки, де Босіні вийшов і подався на Стенгоуп-гейт до Джун.
Сомс приїхав додому в чудовому настрої і за обідом розповів Айріні, що розмовляв з Босіні,— він, здається, хлопець тямущий; до того ж вони з ним пройшли пішки чималий шмат дороги, а це на користь його печінці — він-бо давно вже не робив прогулянок,— і загалом день минув цілком задовільно. Якби не смерть бідолашної тітоньки Енн, він би повіз Айріні до театру; але, зважаючи на обставини, їм доведеться перебути вечір удома.
— Пірат кілька разів питав про тебе,— мовив він раптом. І, охоплений незбагненним прагненням ствердити своє право власності, підвівся зі стільця і поцілував дружину в плече.
ЧАСТИНА ДРУГА
І. БУДІВНИЦТВО ПОЧИНАЄТЬСЯ
Зима була тепла. Діла в конторі було небагато, і, ще раз добре все обміркувавши, Сомс вирішив, що слід уже починати будівництво. Отож наприкінці квітня в Робін-Гілі вже височів каркас нового будинку.
Тепер, коли його гроші втілилися в щось видиме, Сомс приїздив сюди раз, двічі і навіть тричі на тиждень і годинами никав серед стосів цегли і дощок, намагаючись не забруднитись, мовчки ходив попід прорізами дверей чи тинявся між колонами у дворику.
Він подовгу вистоював перед колонами й пильно придивлявся до них, ніби перевіряв якість матеріалу.
Вони з Босіні домовились зустрітися тридцятого квітня, щоб переглянути рахунки, і за п'ять хвилин до призначеного часу Сомс зайшов до намету, що його архітектор поставив біля старого дуба.
Рахунки вже лежали на складаному столі, кивнувши, Сомс сів і заглибився в них. Через якийсь час він підвів голову.
— Щось я не можу зрозуміти,— мовив він нарешті,— тут перевищено домовлену суму фунтів на сімсот!— і, позирнувши на Босіні, швидко повів далі: — Якщо ви рішуче стоятимете на своєму, то ці крутії підрядники будуть згідливіші. За ними треба наглядати, щоб не шахрували. Виторговуйте на кожному підряді десять процентів. Якщо будинок обійдеться фунтів на сто дорожче, я не заперечуватиму.
Босіні похитав головою.
— Я виторгував усе, що міг, до фартинга.
Сомс штовхнув спересердя стіл, і рахунки посипалися додолу.
— Доброї ви наробили халепи!— вигукнув він знервовано.— Оце все, що я можу сказати.
— Я вас двадцять разів попереджував,— гостро відказав Босіні,— що будуть додаткові витрати. Я вам про них нагадував при кожній розмові.
Це я знаю, буркнув Сомс.— Якби щось обійшлося на десять фунтів дорожче, я б не заперечував. Та звідки мені знати, що під "додатковими витратами" ви розумієте цілих сімсот фунтів?
Різні характери цих двох людей тільки поглибили їхню незгоду 3 одного боку відданість своїй ідеї, мрія про будинок, який він створив і в який він вірив, сповнювали архітектора побоюванням, щоб його не змусили припинити будівництво або чимось поступитися; з другого боку Сомсове не менш щире й палке бажання придбати за свої гроші все найкраще заважало йому повірити, що річ, варту тринадцять шилінгів, не можна купити за дванадцять.
— Краще б я не брався за ваш будинок,— раптом сказав Босіні.— Щоразу, як ви сюди приїжджаєте, мене аж тіпає. Ви б хотіли, щоб вам усе коштувало вдвічі дешевше, ніж іншим, а тепер, коли вам споруджують дім, що кращого не буде в усьому графстві, ви відмовляєтеся за нього платити. Якщо ви хочете скасувати угоду, то, запевняю вас, я вже якось дам собі раду з цією перевитратою, але хай мене лиха година візьме, коли я хоч пальцем поворухну задля вас.
Тим часом до Сомса повернулося самовладання. Знаючи, що Босіні не має коштів, він вважав, що його загроза — пусті слова. Але бачив він також і те, що йому довго доведеться чекати переїзду в пожаданий дім: будівництво ввійшло в ту критичну стадію, коли все залежить від особистого нагляду архітектора. Водночас слід подумати й про Айріні. Останнім часом вона поводиться дуже химерно. Сомс був переконаний: Айріні змирилася з думкою про новий дім лише тому, що подружилася з Босіні. Не варто заводити з нею сварку.
— Чого це ви так розсердилися?— мовив він.— Якщо я ладен змиритися з цими перевитратами, то вам нічого хвилюватись. Я мав на увазі тільки одне: коли ви мені кажете, що така-то річ коштуватиме стільки-то, мені б хотілося... ну, мені б хотілося знати, на що я можу розраховувати.
— Слухайте-но!— озвався Босіні, і його розгніваний погляд вразив і водночас здивував Сомса.— Моїми послугами ви користуєтесь запівдарма. За працю, що я вклав у цей будинок, і за той час, що я йому приділив, вам би довелося заплатити вчетверо більше Літлмастерові чи ще якомусь дурневі. Ви хотіли б мати архітектора першого розряду, а платити йому за четвертим, ось у чім річ. І вам пощастило цього домогтися!
Сомс бачив, що архітектор не жартує, і хоч який він був сердитий, проте можливі наслідки сварки постали перед ним аж надто виразно. Його дім стоятиме незакінчений, дружина збунтується, а сам він стане посміховиськом.
— Треба переглянути рахунки,— сказав він понуро.— Погляньмо, куди пішли гроші
— Гаразд,— погодився Босіні.— Але, будь ласка, швидше. Мені треба вчасно вернутися: сьогодні ми їдемо з Джун до театру.
Сомс зиркнув на нього скоса і сказав:
— Зайдете, мабуть, по неї до нас?
Він завжди заходив до них!
Напередодні вночі пройшов дощ — весняний дощ, і земля пахтіла налитими соком травами. Теплий лагідний легіт погойдував листя й золотаві бруньки старого дуба, і осяяні сонцем дрозди висвистували так захоплено, аж у них заходилося серце.
Був той весняний день, коли в душу людини западає невимовне поривання, болюча знемога, жадання, що примушує її стояти непорушно, дивлячись на листя, і простягати руки, жадаючи обійняти — а що, вона й сама не відає. Земля видихала млосне тепло, яке просочувалося крізь холодні шати, що їх накинула на неї зима. Своєю тривалою ласкою вона вітала людей, запрошуючи лягти в її обійми, качатися по траві, припасти устами до її грудей.
Саме такого весняного дня Сомс домігся від Айріні згоди, якої домагався так довго. Сидячи на поваленому дереві, він обіцяв їй удвадцяте, що коли їхній шлюб виявиться невдалим, вона буде вільна, зовсім вільна!
"Ви присягаєтеся?" — спитала тоді Айріні. Кілька днів тому вона нагадала йому ту клятву. Він відповів: "Дурниці! Не міг я такого обіцяти!" За якоюсь фатальною випадковістю Сомс пригадав це тепер. Які безглузді клятви ладні давати чоловіки заради жінок! Щоб здобути Айріні, він повторив би свою клятву сотні разів! Він повторив би її й тепер, якби міг цим розбудити Айріні,— але ніхто не міг її розбудити: серце в неї було холодне, як лід!
І його обступили спогади, що прилинули із свіжими духмяними подувами весняного вітру, спогади про те, як він упадав за Айріні.
Весною 1881 року Сомс гостював у Бренксомі у свого давнього шкільного товариша і клієнта Джорджа Ліверседжа, який збирався розробляти соснові ліси поблизу Борнмута і доручив Сомсові утворити необхідну для цієї справи компанію.