Овід

Че­ре два дні після того, як вийшов пасквіль, у місцевій газеті "Клерикал" з'явилась блискуча стаття під на­зво "Відповідь авторові "Тайни благовіщення", під якою був підпис "Син церкви". Це була палка оборо­н Монтанеллі проти наклепницьких обвинувачень Овода. Анонімний автор красномовно й завзято ви­клада учення про мир на землі й благовоління в лю­дя, пророком якого був новий папа, а наостанку ви­мага від Овода, щоб той довів хоч одно з своїх тверджень, і врочисто закликав народ не вірити негід­ном наклепникові. Сила оборони і неабияка літера­турн вартість статті притягли загальну увагу міста, тим більше, що сам редактор газети не міг догадати­с, хто її автор. Незабаром ця стаття вийшла окремою брошуркою, і про анонімного захисника заговорили в усіх кофейнях Флоренції.

Овід відповів лютим нападом на папу з усіма його прихильниками і особливо на Монтанеллі, тонко натя­каюч, що панегірики ‘ його преосвященству співа, очевидно, за його згодою. На це анонімний обо­ронец знов відгукнувся на сторінках "Клерикала" гнівним протестом. Поки Монтанеллі був у Флорен­ці, скажена суперечка між двома авторами захоплю­вал флорентійців навіть —більше, ніж сам славетний проповідник.

Дехто з членів ліберальної партії наважився за­кинут Оводові непотрібно злий тон його нападок на Монтанеллі, але з цього нічого не вийшло. Він тільки чемно посміхнувся і протяг, трохи заїкаю:

— Спр-р-равді, панове, ви трохи несправедливі. Поступаючись в одній справі перед комітетом, я умо­вивс з синьйорою Боллою, що ви дасте мені змогу побавитись іншим разом. Татсий у нас був договір.

Панегірики — похвальні статті, надмірне вихваляння.

Наприкінці жовтня Монтанеллі повернувся до сво­є єпархії у Романьї, але, перш ніж покинути Флорен­ці, прочитав прощальну проповідь; у ній він згадав про полеміку, м'яко засуджуючи запальність обох ав­торі, і просив невідомого свого оборонця подати приклад терпимості і припинити непотрібну й негожу словесну війну. Другого дня у "Клерикалі" з'явилася замітка про те, що, виконуючи публічно висловлене бажання монсиньйора Монтанеллі, "Син церкви" від­мовляєтьс од дальшої полеміки.

Останнє слово лишилося за Оводом. Він випустив маленьку листівку, в якій об'явив, що він, обеззброє­ни християнською лагідністю Монтанеллі, змінив свій характер і ладен пролити сльози примирення на шиї першого ж санфедиста, якого зустріне.

"Я навіть готовий,— закінчував він,— прийняти вчення і пропозиції анонімного автора, і коли б мої читачі знали — так, як ми з його преосвященством знаємо,— які в нього наміри і чому він лишається не­відоми, вони повірили б у щирість мого каяття".

У другій половині листопада Овід об'явив коміте­тов, що він хоче два тижні відпочити на березі моря. Усі були певні, що він подався до Ліворно; але коли незабаром туди поїхав доктор Ріккардо і хотів з ним побачитися, він даремно шукав його по всьому місту.

П'ятого грудня у Папській області вибухнув серйозний політичний заколот і прокотився вздовж усього хребта Апеннінських гір. Тоді всім стало зро­зуміл, чому це Овід раптом задумав відпочивати се­ре зими. Він повернувся до Флоренції, коли повстан­н було вже придушено, і, зустрівши на вулиці Рік­кард, ввічливо зауважив:

— Я чув, що ви мене шукали в Ліворно, а я був у

Пізі. Чудове старовинне місто. В ньому почуваєш себе,

як у щасливій Аркадії.

— На Різдво він якось прийшов на засідання літера­турног комітету в домі доктора Ріккардо. Засідання

було людне, і коли він, трохи спізнившись, увійшов

з винуватою усмішкою в кімнату, там уже ніде було

сісти. Ріккардо підвівся, щоб принести йому стілець

із сусідньої кімнати, але Овід спинив його.

1 А р к а д і я — місцевість у стародавній Греції, оспівана антич­ним поетами як мирний край пастухів. Пізніше сприймалась як щаслива казкова країна, позбавлена турбот.

— Не турбуйтеся,— сказав він,— я знайду собі

місце.

Він пройшов до вікна, коло якого сиділа Джемма, і влаштувався на підвіконні, прихилившись головою до рами.

Він, посміхаючись, дивився вниз на Джемму напів­заплющеним очима. Вона відчувала цей загадковий погляд, що робив його схожим з портретами Леонардо да Вінчі, і інстинктивне недовір'я до цього чолові­к поступилось місцем незрозумілому, безрозсудному страху.

На засіданні обговорювали випуск прокламації з приводу недороду, що загрожував Тоскані голодом. У цій прокламації комітет мав зробити деякі пропо­зиці, щоб запобігти лихові. Прийти до якогось вирі­шенн було нелегко, бо, як звичайно, думки членів ко­мітет різко розходилися. Найпередовіша група, до якої належали Джемма, Мартіні й Ріккардо, стояла за енергійну апеляцію до уряду й суспільства про те, щоб негайними заходами було полегшено становище селянства. Поміркована ж фракція, думку якої, зви­чайн, підтримував і Грассіні, побоювалася, що занад різкий тон відозви може швидше роздратувати мі­ністерств, ніж переконати.

— Звичайно, панове, ваше бажання подати негайну

допомогу народові дуже похвальне,— промовив Грас­сін, дивлячись на схвильованих радикалів поблажли­в,— але хіба мало у нас з вами всяких нездійсненних

бажань. Якщо ми почнемо говорити з урядом таким

тоном, як ви пропонуєте, то він зовсім не вживе ні­яки заходів, аж поки не вибухне справжній голод.

Тут хоч би добитися від міністерства, щоб воно об­стежил стан урожаю, і то був би крок уперед.

Галлі, який сидів у кутку біля грубки, схопився, щоб відповісти своєму ворогові.

— Крок уперед! Але голод не чекатиме, пеки ми

посуватимемося такими кроками. Перш ніж ми збе­ремос допомогти народові, він увесь перемре.

— Цікаво було б знати...— почав Сакконї, але кілька голосів перебили його.

— Голосніше, нічого не чути.

— Звичайно, не чути, коли на вулиці такий гар­миде,— роздратовано зауважив Галлі.—Ану, гляньте, Ріккардо, чи зачинене вікно? Тут сам себе не чуєш.

Джемма оглянулася.

— Вікно зачинене, але, здається, по вулиці йде

мандрівний цирк.

З вулиці доносилися регіт і крики, дзеленькання дзвоників і тупіт ніг, перемішуючися з жахливим за­вивання мідних труб та немилосердним гупанням барабана.

— Кілька днів доведеться потерпіти,— сказав Рік­кард.— Не можна ж на Різдво вимагати тиші. Сакконі, що ви хотіли сказати?

— Я кажу, що було б цікаво знати, якої думки про це в Пізі й Ліворно.

Може, синьйор Ріварес що-небудь скаже нам. Він якраз звідти приїхав.

Овід мовчав. Він дивився у вікно і, здавалось, не чув, що до нього зверталися.

— Синьйоре Ріварес,— покликала його Джемма.

Вона сиділа дуже близько до нього і, коли він не

відповів, тихенько торкнулась його руки. Він поволі повернувся до неї обличчям, і вона здригнулась, по­бачивш застиглу, жахливу його нерухомість. Одну мить воно здавалось обличчям мерця. Потім губи якось чудно ворухнулись.

— Так,— прошепотів він,— це мандрівний цирк.

Першим її поривом було захистити його від ціка­ви очей. Не розуміючи, що з ним, вона тільки бачи­л, що весь він і душею, і тілом підпав під владу яко­гос страшного видіння чи галюцинації. Вона швид­к підвелась і, заслонивши його, відчинила вікно, не­мо для того, щоб подивитися на вулицю. Ніхто, крім неї, не бачив його обличчя.

По вулиці проходив мандрівний цирк — клоуни, що їхали на ослах, і арлекіни в різнобарвних костю­ма. Компанія різдвяних масок, сміючись і штовхаю, перекидалася жартами з цирковими фокусника­м, засипаючи їх дощем серпантину, і кидала малень­к мішечки з цукерками Коломбіні, яка сиділа у візочку, вся в блискітках і перах, з фальшивими ло­конам на лобі і фальшивою усмішкою на губах. За візком бігла строката юрба — хлопчаки, жебраки,

1 Арлекін — комічна дійова особа в італійських комедіях, його кохана звалась Коломбіна.

клоуни, що перекидалися через голову, і продавці фруктів. Вони плескали в долоні, штовхали й били когось не видного за натовпом. Але раптом Джемма виразно побачила горбатого бридкого карлика, химер­н вдягненого в блазенське вбрання, у паперовому ковпаку з балабончиками. Очевидно, він теж був з мандрівної трупи і потішав юрбу огидними гримаса й кривлянням.

— Та. що там таке? — спитав Ріккардо, підходячи

до вікна.— Чим ви так зацікавились?

Він був трохи здивований, що вони змусили весь комітет чекати себе ради того, щоб подивитися на бродячих клоунів.

Джемма обернулася.

— Нічого цікавого,—сказала вона.—Просто бро­дячи цирк. Але вони зняли такий гармидер, ніби

щось трапилося.

Вона стояла, спершись однією рукою на підвікон­н, і раптом почула міцний потиск холодних пальців Овода.

— Дякую,— ледве чутно прошепотів він і, зачинив­ш вікно, знов сів на підвіконня.

— Боюся, що затримав вас, панове,— промовив він своїм звичайним жартівливим тоном.— Я дивився на мандрівний цирк. Цікаве видовище.

— Сакконі щось питав у вас,— похмуро кинув Мартіні.

Поводження Овода здавалося йому безглуздою манірністю, і йому було досадно, що Джемма так без­тактн пішла за його прикладом. Це було на неї зов­сі не схоже.

Овід об'явив, що нічого не знає про настрої в Пізі, бо він там тільки "відпочивав". Потім з запалом по­ча висловлювати свої думки про сподіванки на вро­жа та про задуману прокламацію і говорив страшенно довго, заливаючи нескінченним потоком заїкуватої мови уже вкрай стомлених слухачів. Здавалося, звуки власного голосу давали йому якусь болісну втіху.

Коли засідання скінчилось і всі почали розходити­с, Ріккардо підійшов до Мартіні.

— Лишайтесь у мене обідати. Фабріцці й Сакконі

обіцяли залишитись.

— Дякую, але я хотів би провести додому синьйо­р Боллу.

— Невже ви думаєте, що я сама не дійду? — ска­зал Джемма, надіваючи капелюшок.—Звичайно, док­тор Ріккардо, він лишиться. Йому не вадить трохи розважитися. Він майже нікуди не ходить.

— Коли дозволите, я проведу вас,— запропонував Овід.— Мені однаково йти в той бік.

— Якщо вам справді по дорозі...

— Може, ви, Ріварес, ще зайдете до мене сього­дн? — спитав Ріккардо, відчиняючи їм двері.

Овід, сміючись, оглянувся на нього.

— Я, любий друже? Ні, я йду до цирку.

— От чудна істота,—промовив, Ріккардо, поверта­ючис до своїх гостей.— І що це за пристрасть до блазнів?

— Не пристрасть, а товариське співчуття,— обі­звавс Мартіні.— Він же й сам справжнісінький бла.

— Добре, якби він був тільки блазнем,— серйоз­н зауважив Фабріцці.— Якщо він і блазень, то дуже небезпечний.

— Чим небезпечний?

— Та не подобаються мені ці-таємничі подорожі, які він так любить.