Потім, помолившись перед розп՚яттям, пустельник поклав хлопця спати в маленькій сусідній комірчині, закутавши його так дбайливо й любовно, наче мати. Приголубивши його на прощання, він сів коло вогнища, в задумі перегортаючи жар. Раптом він випростався й постукав по лобі, неначе силкувався щось згадати. Потім схопився, ввійшов у кімнату гостя й спитав:
— Ти король?
— Так,— крізь сон відповів хлопець.
— Який король?
— Англійський.
— Англійський? Значить, Генріх умер?
— Так, на жаль, він умер. Я його син.
На обличчя пустельника набігла чорна тінь, і він люто стиснув свої кістляві руки. Він постояв трохи, важко дихаючи й ковтаючи слину, потім прохрипів:
— Ти знаєш, що це він зробив нас бездомними й беззахисними?
Відповіді не було. Старий нахилився, вдивляючись у спокійне обличчя хлопця й прислухаючись до його рівного дихання.
— Спить, міцно спить,— прошепотів він, і обличчя його освітилося зловтішністю.— Серце його повне щастя,— сказав він і відвернувся.
Пустельник нечутно ходив по кімнаті, чогось шукаючи. Він то спинявся, прислухаючись, то озирався й кидав погляд на хлопця; і все бурмотів собі під ніс. Нарешті він знайшов те, чого шукав — старий, заржавілий кухонний ніж і брусок. Він присів коло вогню й почав тихенько гострити ніж, то щось бурмочучи, то вигукуючи вголос. Вітер завивав навколо самотньої халупки, звідкілясь доносилися таємничі нічні голоси, з усіх щілин дивились на старого блискучі оченята відважних мишей та щурів, але він так захопився своїм ділом, що нічого не помічав.
Час од часу проводив великим пальцем по лезу ножа й задоволено кивав головою.
— Ага, вже гостріше,— казав він,— куди гостріше.
Він не помічав, як летить час, і спокійно працював, поринувши в свої думки, які часом висловлював уголос.
— Його батько вчинив нам лихо, вкрай розорив нас, і тепер горітиме в пеклі на вічному вогні! Так, горітиме на вічному вогні. Він уникнув нашої помсти, на те була воля божа, так, воля божа, і ми не сміємо нарікати. Але він не уникнув невблаганного пекельного вогню, що горітиме довіку.
Він усе гострив і гострив, то щось бурмочучи, то стиха хихикаючи, то знов вигукуючи вголос:
— Все це накоїв його батько. Тепер я тільки архангел, а якби не він, я став би папою!
Король ворухнувся у сні. Пустельник нечутно підскочив до його постелі, став на коліна й заніс над хлопцем ніж. Той знов поворухнувся й розплющив очі; але в них не було й проблиску свідомості, вони нічого не бачили. За мить його рівне дихання сповістило, що він знов міцно заснув.
З хвилину пустельник нерухомо прислухався, затаївши дух. Потім поволі опустив руку й нечутно відійшов.
— Уже далеко за північ,— промимрив він.— Не дай бог закричить, а хтось випадково почує.
Він бродив по своїй норі, підбираючи ганчірки й обривки мотузків. Потім знов підкрався до хлопця й обережно, щоб не розбудити, зв՚язав йому ноги. Він хотів зв՚язати й руки; кілька разів він пробував схрестити їх, але хлопець виривав у сні то одну руку, то другу. Нарешті, коли "архангел" уже впав у розпач, хлопець сам схрестив руки на грудях, і вмить вони були зв՚язані. Далі пустельник просунув йому пов՚язку під підборіддя і стягнув її вузлом на голові — так тихо, так обережно й спритно, що хлопець не прокинувся і навіть не ворухнувся.
ГЕНДОН ПОСПІШАЄ НА ПОМІЧ
Старий нечутно, наче кішка, відійшов від хлопця і, принісши низенький ослінчик, сів. На половину його тіла падало тьмяне світло, а друга була в тіні. Не зводячи жадібних очей з хлопця, він терпляче чекав, тихенько гострив ніж і не помічав, як минають години. Він був схожий на сірого страховинного павука, який от-от проковтне безпорадну комаху, що заплуталася в його тенетах.
Минуло багато часу. Старий, який все ще дивився перед собою, але, замріявшись, нічого не бачив, раптом помітив, що очі в хлопця розплющені, широко розплющені й дивляться, дивляться, ціпеніючи з жаху, на ніж.
На обличчі старого спалахнула жорстока, диявольська радість і, не припиняючи своєї роботи, він сказав:
— Син Генріха VIII, чи ти помолився?
Хлопець безсило запручався в своїх путах, і крізь міцно стиснуті щелепи в нього вихопився якийсь невиразний звук. Пустельник зрозумів це, як ствердну відповідь на його запитання.
— Ну, помолися ще раз,— сказав він.— Читай молитву на відхід душі.
Дрож пробігла по тілу хлопця, і він пополотнів. Він знов запручався на постелі, намагаючись визволитися — крутився й обертався на всі боки, несамовито, як безумний, кидався, марно силкуючись порвати свої кайдани. А старий лиходій усміхався, хитав головою, і спокійно гострив свій ніж, бурмочучи:
— Прийшов твій останній час. Кожна хвилина дорога. Читай відхідну молитву.
Хлопець розпачливо застогнав і застиг. Він задихався. По щоках його крапля за краплею котилися сльози. Але це не викликало й іскри жалю в запеклій душі скаженого діда.
Займалося на світ. Пустельник помітив це й схвильовано, наче пойнятий раптовим страхом, заговорив:
— Я не смію далі втішатися своїм щастям. Ніч минула. Минула, як хвилина, як одна хвилина, а я хотів би, щоб вона тривала рік. Ну, виплодок губителя святої церкви, заплющ очі, коли боїшся дивитися…
Далі слова старого перейшли в безладне бурмотіння. Він став на коліна з ножем у руці і нахилився над переляканим хлопцем.
Що це? Коло халупи почулися голоси. Ніж так і випав з рук пустельника. Він накинув на хлопця овечу шкуру і, тремтячи, схопився на ноги. Гамір посилювався, голоси ставали грізніші. Хтось крикнув "рятуйте!", потім хтось швидко побіг геть. І враз у двері халупи посипалися громові удари, і хтось гукнув:
— Гей! Відчиняй! Та швидше, хай тобі біс!
У вухах короля ця лайка прозвучала, як найсолодша музика,— то був голос Майлза Гендона!
Пустельник, скрегочучи зубами в безсилій люті, вислизнув з опочивальні, причинивши за собою двері. І король почув розмову, що відбувалася в другій кімнаті.
— Привіт тобі, преподобний отче! А де ж мій хлопець?
— Який хлопець, друже?
— Який хлопець! Ти, отче, краще не бреши й не дури мені голову, бо мені зараз зовсім не до жартів. Недалеко звідси я впіймав двох негідників, які вкрали його в мене, і змусив їх признатися. Вони сказали, що він утік і що вони простежили його до твоїх дверей. Навіть показали мені його сліди. Ну, не викручуйся. Гляди, святий отче, якщо не віддаси його мені… Де хлопець?
— О шановний добродію, ви, певне, кажете про обідраного бродягу царського роду, який перебув тут ніч. Якщо такий пан, як ви, може цікавитися такими, як він, то знайте, що я послав його з дорученням. Він скоро вернеться.
— Скоро вернеться? Коли? Кажи, не гай часу. Може, я дожену його? Коли він вернеться?
— Не турбуйтеся, він скоро вже прийде.
— Ну, гаразд. Спробую почекати. Але стривай! Ти послав його з дорученням, ти? Це вже брехня — він не пішов би. Він вирвав би тобі всю бороду, якби ти дозволив собі таке зухвальство. Ти брешеш, друже, напевне брешеш. Він не побіг би ні для тебе, ні для якої іншої людини.
— Для людини, може, й не побіг би. Але я не людина.
— Господи помилуй, хто ж ти?
— Це таємниця — нікому не кажи. Я — архангел.
Майлз Гендон вигукнув щось страшне й не дуже благочестиве, а тоді додав:
— Ну, цим і пояснюється його ласкавість до тебе. Ні для кого з простих смертних він би й пучкою не кивнув. Але й король мусить коритися велінням архангела. Цсс! Щось наче стогне.
Увесь час маленький король тремтів то від страху, то від надії. Він силкувався стогнати якнайголосніше, сподіваючись, що Гендон його почує, але той, видно, не чув його стогону, бо не придав цьому ваги. Тому останні слова Гендона були для короля, як свіжий подих полів для вмираючого. Він зібрав останні сили й ще раз простогнав.
— Стогне? — перепитав монах.— То, мабуть, вітер.
— Може й вітер. Так, звичайно, вітер. Я весь час чую невиразний стогін… От, знов! Ні, це не вітер! Який чудний звук! Ходім, подивимося, що воно таке.
Король не тямив себе з радості. Його стомлені легені напружувалися щосили, але затиснуті щелепи й накинута на хлопця овеча шкура заглушали його крики. У бідолахи так і впало серце, коли він почув слова пустельника:
— Та це надворі, он у тих кущах. Ходім, я проведу тебе.
Король чув, як вони, розмовляючи, вийшли з хати, чув, як завмерли їхні кроки, і він лишився сам серед жахливої, зловісної тиші. Здавалося, минула ціла вічність, перш ніж знов почулися кроки й голоси, і на цей раз до короля долинув ще й новий звук — неначе стукіт копит. Потім він почув, як Гендон сказав:
— Я більше не буду чекати. Не можу більше чекати. Мабуть, він заблудився в лісі. В який бік він пішов? Швидше покажи.
— Він… чекай, я піду з тобою.
— Добре, добре. Та ти кращий, ніж здаєшся. Навряд чи знайдеться на світі ще один архангел з таким добрим серцем. Може, поїдеш верхи? Бери ослика, якого я придбав для свого хлопця, або приборкай своїми святими ногами цього клятого мула, якого я купив для себе. Мене здорово одурили! Він не вартий і щербатої копійки…
— Ні, сідай уже сам на свого мула, а осла веди за повід. Я краще піду пішки.
— Тоді, будь ласка, придерж оцю малу тварину, поки я, наражаючись життям, спробую злізти на велику.
Почулися удари, стусани, брикання й стукіт копит, і все це під добірну, громоподібну лайку. Далі посипалися гіркі докори, що, очевидно, вплинули на совість мула, бо незабаром боротьба припинилася.
У невимовній тузі прислухався маленький в՚язень до голосів і кроків, що помалу завмирали вдалині. Надія покинула його, і тупий відчай стиснув серце.
— Єдиного мого друга обдурили й спровадили звідси,— сказав він.— Пустельник вернеться і…
Йому перехопило дух, і в розпачі він так шалено запручався, рвучись з своїх пут, що скинув з себе овечу шкуру.
Раптом король почув, як відчинилися двері. Він так і охолов, неначе його горла торкнувся ніж. З остраху він заплющив очі, з остраху розкрив їх — перед ним стояв Джон Кенті й Гуго.
Якби в хлопця рот не був зав՚язаний, він би вигукнув: "Дяка богові!" Хвилини через дві руки й ноги в короля були вільні, і його вороги, підхопивши його під руки, чимдуж побігли в ліс.
ЖЕРТВА ВІРОЛОМСТВА
Знов почалися сумні блукання короля Фу-Фу Першого з бродягами та злочинцями: знов довелося йому терпіти зухвалі насмішки, безглузді жарти та лихі витівки Кенті й Гуго за спиною в отамана.