— Якщо я правильно тебе зрозумів, вони виглядають інакше, у них набряклі обличчя".
"Отже, цей чоловік був уже мертвий, коли вбивця кинув його у глек".
"Навіщо він це зробив?"
"А навіщо він його вбив? Це діло рук якогось збоче-ного розуму. Тепер треба з'ясувати, чи на тілі є рани або синці. Пропоную занести його до лазні, роздягти, обмити і оглянути. Я скоро долучусь".
І поки Северин за дозволом абата розпоряджався, щоб свинарі перенесли тіло до лазні, мій учитель попросив, щоб абат звелів ченцям вернутися на хори тим самим шляхом, яким вони сюди прийшли, челядь теж мала відійти так, як прийшла, залишивши тік безлюдним. Абат вволив це його бажання, не спитавши причин. І ми зосталися самі біля глиняного глека, з якого під час макабричної операції витягання тіла повиливалася кров, сніг навколо був весь червоний, розтопившись там, де пролилась вода, і потемнівши там, де поклали були тіло.
"Кепські справи, — мовив Вільям, показуючи на складний візерунок слідів, що їх залишили навколо ченці і челядь. — Сніг, любий Адсо, се подиву гідний пергамен, на якому тіла людські лишають вельми виразні письмена. А оце — погано вичищений палімпсест, і ми, мабуть, нічого цікавого з цього не відчитаємо. З церкви сюди натовпом бігли ченці, а зі свинарників і стаєнь сунули юрми пахолків. Єдиним неторкнутим місцем є відтинок від свинарників до Вежі. Подивімось, чи не знайдеться там щось цікавеньке".
"Але що ви шукаєте?"
"Якщо він не сам кинувся у глека, значить, хтось його туди заніс і то, гадаю, вже мертвого. А хто несе тіло іншоi людини, лишає в снігу глибокі сліди. Отже, роздивись тут навколо, може, знайдеш сліди, які виглядатимуть інакше, ніж сліди, залишені цими галасливими ченцями, які зі-псули нам пергамен".
Так ми й вчинили. Одразу скажу, що саме я — спаси мене Боже від марнославства — постеріг між глеком і Вежею те, що ми шукали. То були досить глибокі сліди людських ніг там, де ніхто ще не проходив. Мій учитель притьмом помітив, що вони не такі виразні, як сліди, залишені монахами і челяддю, це був знак, що зверху нападав новий сніг, а отже залишені вони були раніше. Але найцікавішим для нас було те, що між слідами ніг вид-нівся інший, безперервний слід, наче той, хто залишив ці сліди, волік щось. І поволока ця тяглася від глека до дверей трапезної, вздовж стіни Вежі між південною і східною баштами.
"Трапезна, скрипторій або бібліотека, — сказав Віль-ям. — Знов бібліотека. Венанцій збувся життя у Вежі, а найімовірніше в бібліотеці".
"Чому саме в бібліотеці?"
"Я пробую поставити себе на місце вбивці. Якби Ве-нанція було вбито у трапезній, в кухні чи в скрипторії, чому б його було там не залишити? Та якщо смерть спіткала його в бібліотеці, треба було забрати його звідти, бо в бібліотеці його ніколи б не знайшли (а вбивці, певно, потрібно було, щоб його знайшли), і рівно ж тому, що вбивця, мабуть, не хоче привертати зайвої уваги до бібліотеки".
"А чому вбивці має бути потрібно, щоб його знайшли?"
"Не знаю, я лиш припускаю. Хто сказав тобі, що вбивця занапастив Венанція з ненависті до нього самого? А може, Венанцій був лише випадковою жертвою, а вбивця хотів просто лишити знак, який може значити щось інше".
"Omnis mundi creatura, quasi liber et scriptura... — шепнув я. — А що б то міг бути за знак?"
"А от цього я не знаю. Та не забуваймо, що бувають знаки, які знаками тільки здаються, а насправді позбавлені сенсу, як бім-бі-рім чи там-ба-бах..."
"Жорстоко, — мовив я, — вбивати людину, щоб просто сказати там-ба-бах!"
[130]
"Жорстоко, — зауважив Вільям, — вбивати людину навіть щоб сказати Credo in unum Deum(1)..."
Тут до нас підійшов Северин. Труп було обмито і ретельно обстежено. Жодної рани, жодного сліду від удару в голову. Немов причиною смерті були якісь чари.
"Може, кара Божа на нього впала?" — спитав Вільям.
"Може", — сказав Северин.
"А може, причиною була трутизна?"
Северин завагався. "Це теж може бути".
"У тебе в робітні є отрути?" — спитав Вільям, коли ми йшли до лічниці.
"Отрути теж є. Та залежить, що ти розумієш під отрутою. Бувають субстанції, які у малих дозах корисні для здоров'я, а в надмірних дозах несуть смерть. Як будь-який добрий зілляр, я зберігаю і вживаю їх дуже обережно. На нашому городі я вирощую, наприклад, валеріяну. Кілька крапель у напарі з інших трав заспокоюють серце, коли воно безладно б'ється. Надмірна доза викликає нетяму і смерть".
"А ти не помітив на трупі ознак якоїсь конкретної отрути?"
"Ні. Але чимало отрут не залишають слідів".
Ми дійшли до лічниці. Тіло Венанція, обмите в лазні, доправили сюди, і тепер воно лежало на великому столі в Севериновій робітні; лембики та інші скляні і череп'яні причандали навіяли мені думку про майстерню алхіміка (хоч знав я про них лише з чужих уст). На довгих полицях вздовж зовнішнього муру тяглася довга вервечка плящи-нок, колбочок, глечиків, повних різнобарвних субстанцій.
"Непогана збірка цілющого зілля, — сказав Вільям. — Усе це плоди вашого городу?"
"Ні, — мовив Северин, — чимало рідкісних і заморських зел привозили мені впродовж років ченці, які прибували з різних кінців світу. Крім субстанцій, які легко одержати з тутешньої рослинності, я маю й чимало цінних і рідкісних речовин. Дивись-но... товчений аґалінгус, він походить з Хіни, а дістав я його від одного вченого араба. Сокотринське алое, привезене з Індії, чудово гоїть рани. Живосрібник воскрешає з мертвих, сиріч приводить
(1) Вірую в єдиного Бога (лат.). [131]
до тями зомлілих. Арсеник — він надзвичайно небезпечний, смертельна отрута, якщо його проковтнути. Огірочна трава лікує легеневі хворості. Буквиця ж помагає при пошкодженні черепа. Смола мастикового дерева спиняє легеневу мокроту і важкі катари. Мирра..."
"Те саме, що його принесли тріє царі?" — спитав я.
"Те саме, але воно слугує також для запобігання викидням і походить з дерева, яке називається Balsamoden-dron myrra. А ось це мумійо, вельми рідкісна річ, яка утворюється внаслідок розкладу муміфікованих трупів, з неї готують чимало чудодійних ліків. Mandragola officinalis(1), добра на сон..." >
"І збуджує тілесне бажання", — додав мій учитель.
"Так кажуть, але тут, самі розумієте, її для цього не вживають, — усміхнувся Северин. — Погляньте-но сюди, — сказав він, беручи одну з плящинок, — це туція, чудотворно впливає на очі".
"А це що таке?" — з цікавістю спитав Вільям, торкаючись камінця на одній з полиць.
"Це? Це мені подарували вже давно. Гадаю, це lopris amatiti тобто lapis ematitis. Схоже, він теж має цілющі якості, але я ще не зрозумів, які саме. Ти його знаєш?"
"Авжеж, — сказав Вільям, — але це не ліки". Він вийняв з ряси ножичок і повільно підніс його до каменя. Тільки-но він наблизив ножичок до каменя, делікатно тримаючи його в руці, я побачив, як лезо різко смикнулося, немов Вільям раптом ворухнув зап'ястям, хоч насправді він цього не робив. І лезо з легким металевим дзенькотом припало до каменя.
"Бачиш, — сказав мені Вільям, — це магніт".
"А для чого він?" — спитав я.
"Багато для чого, колись тобі розповім. А тепер скажи мені, Северине, чи нема тут нічого такого, що могло б убити людину".
Северин замислився на мить, хоч чітка його відповідь навряд чи вимагала роздумів: "Такого тут чимало. Я казав тобі, що межа між отрутою і ліками досить нечітка, греки одне і друге називали pharmacon(2)".
(1) Мандрагора лікарська (лат.).
(2) Зілля (гр.).
[132]
"І нічого звідси не пропадало останнім часом?"
Северин знов замислився, а тоді сказав, немов зважуючи слова: "Останнім часом нічого".
"А давніше?"
"Хтозна. Не пам'ятаю. Я в цім монастирі вже тридцять літ, а лічницею займаюся двадцять п'ять".
"Справді, важко все пам'ятати, — визнав Вільям. А тоді раптом сказав: — Вчора ми говорили про рослини, які викликають візії. Які це рослини?"
Своїми жестами і виразом обличчя Северин виразно показав, що хоче будь-що уникнути цієї теми: "Треба подумати, тут же стільки чудотворних субстанцій. Поговорім краще про Венанція. Що ти про все це скажеш?"
"Треба подумати", — відказав Вільям.
Другого дня ЧАС ПЕРШИЙ,
де Бенцій з Упсали звіряє дещо, ще дещо звіряє Беренґарій з Арунделя, а Адсо дізнається, що таке правдиве покаяння
Злощасна пригода збурила життя цілої спільноти. Гармидер, який зчинився, коли було знайдено труп, перервав богослужіння. Настоятель принукав ченців повернутися на хори, щоб помолитися за душу брата по ордену.
Голоси ченців звучали з надривом. Ми стали у місці, звідки добре було видно їхні обличчя, адже за звичаєм під час богослужіння каптури їхні не були опущені. Ми відразу глянули на лице Беренґарія. Воно було бліде, зсудомлене, лискуче від поту. Напередодні ми двічі чули закиди в його бік, що він, мовляв, мав якісь особливі стосунки з Адельмом; і дивувало не те, що вони, ровесники, були Друзями, а ухильний тон тих, хто говорив про цю приязнь.
Поруч з ним ми помітили Малахію. Він був похмурий, насуплений, неприступний. Біля Малахії видніло таке ж непроникне обличчя сліпого Хорхе. Натомість в око впадали нервові порухи Бенція з Упсали, знавця риторики, з яким напередодні ми познайомилися в скрипторії, і ще [133] ми перехопили швидкий погляд, що його він кинув у бік Малахії.
"Бенцій нервується, а Беренґарій наляканий, — зауважив Вільям. — Треба буде відразу їх розпитати".
"Чому?" — простодушно спитав я.
"Трудне наше ремесло, — мовив Вільям. — Нелегке ремесло інквізитора, який мусить цілити у найслабших, ще й в мить їх найбільшої безпомічності".
Тож ледве закінчилася служба, ми наздогнали Бенція, який ішов до бібліотеки. Здавалось, юнак був явно неза-доволений, коли почув, що Вільям його гукає, і спробував було викрутитись, безрадно посилаючись на заклопотаність. Йому, мовляв, терміново треба до скрипторію. Та учитель мій нагадав йому, що він провадить слідство за дорученням настоятеля, і повів його у дворик. Ми сіли між двома колонами на внутрішньому парапеті кружган-ку. Бенцій, раз у раз кидаючи погляди в бік Вежі, чекав, аж Вільям заговорить.
"Отже, — сказав Вільям, — про що була мова того дня, коли ви бесідували про Адельмові маргіналії — ти, Беренґарій, Венанцій, Малахія і Хорхе?"
"Ви ж вчора чули. Хорхе сказав, що книги, які містять істину, неподобно прикрашати сміховинними малюнками.