Ви собі й не уявляєте, який я радий!
Він ворухнув ногами, і Джордж побачив на ньому кайдани.
– Яка ганьба!–вигукнув він, стискаючи кулаки.–. Де він, цей негідник? Ось я йому зараз покажу!..
– Ні, ні, паничу Джордж! Не треба так кричати. Ви тільки дужче розлютите його, і тоді мені добра не ждати.
– Ну гаразд, не буду, коли вже ти просиш. Але ж подумати тільки – чи це не ганьба? Не послати по мене, не сказати ані слова! Коли б не Том Лінкольн, я б і досі нічого не знав. Ну та й завдав же я їм чосу, як приїхав додому, будь певен!
– Даремно ви так, паничу Джордж.
– Не можу я цього знести! Кажу ж тобі, це ганьба!.. А знаєш, дядечку Томе,– раптом мовив він, обернувшись спиною до кузні й прибравши таємничого вигляду,– я привіз тобі свій долар!
– Та що ви, паничу Джордж! Я й подумати не можу, щоб узяти його од вас, нізащо в світі! – зворушено відказав Том.
– Ні, ти візьмеш його! – наполягав Джордж.– Ось поглянь. Я сказав про це тітоньці Хлої, то вона мені порадила пробити в ньому дірочку й засилити туди
шнурка, щоб ти міг носити його на шиї і ніхто цього не бачив. А то цей підлий мерзотник ще забере його в тебе... Чуєш, Томе, мені аж руки сверблять натовкти йому пику! То була б для мене така приємність! ,
– Ні, ні, паничу Джордж, не треба. Мені від того добра не буде.
– Ну гаразд, хай по твоєму,– мовив Джордж, заклопотано пов'язуючи йому на шию шнурок з доларом. А тепер застебни куртку, отак, та бережи його як слід.
І щоразу, як подивишся на нього, згадуй, що я неодмінно приїду по тебе й заберу додому. Ми з тітонькою Хлоєю сьогодні розмовляли про це. То я сказав їй, щоб вона не побивалась так, бо я сам про все подбаю і не дам батькові жити, доки він не викупить тебе.
– Ой паничу Джордж, негоже так говорити про батька!
– Та ну, дядечку Томе, хіба ж я сказав щось погане?
– А тепер, паничу Джордж, послухайте мене,– мовив Том.– Будьте завжди добрим хлопчиком і не забувайте, скільки на вас покладають надій. Ніколи не цурайтеся матері. Не треба наслідувати тих дурноверхих хлопців, що уявляють себе надто дорослими й не хочуть слухатися своїх матерів. Пам'ятайте, паничу Джордж, доля дає нам багато чого прекрасного, але мати в кожного з нас лиш одна. Другої у вас ніколи не буде, хоч би ви прожили й сто років. Отож бережіть її і ростіть їй на втіху, любий ви мій хлопчику. Обіцяєте мені, правда ж?
– Так, дядечку Томе,– поважно відказав Джордж.–Я б у д у доброю людиною, даю тобі слово. Ти не журись, я неодмінно визволю тебе і привезу назад. Я вже казав тітоньці Хлої сьогодні вранці, що коли виросту, то поставлю тобі новий будинок, і ти матимеш справжню вітальню з килимом на підлозі. Атож, ти ще поживеш по людському!
Тим часом у дверях кузні з'явився Гейлі, тримаючи в руках кайдани.
– Слухайте, пане,– згорда мовив до нього Джордж,– ось я розкажу сьогодні батькові й матері, як ви поводитесь із дядечком Томом.
– Зробіть ласку,– відказав торговець.
– Певно, вам має бути соромно все своє життя торгувати людьми й держати їх у путах, наче худобу. Як на мене, це просто мерзота! – сказав Джордж.
– Поки ви, великі пани, купуєте їх, то і я не гірший од вас,– відрубав Гейлі.– Що купувати, що продавати – однакова мерзота.
– Я ніколи не робитиму ні того, ні другого, як виросту,– мовив Джордж.– Сьогодні мені вперше стало соромно, що я кентуккієць. А досі я пишався цим.
Джордж випростався в сідлі й оглядівся довкола, ніби хотів побачити, яке враження справила його промова на штат Кентуккі.
– Ну що ж, прощавай, дядечку Томе,– сказав він нарешті.– Вище голову, не журись!
– Прощавайте, паничу Джордж,– озвався дядечко Том, з любов'ю дивлячись на нього.– Щасти вам доле!.. Небагато таких у Кентуккі, як ви, їй право – мовив він од щирого серця, коли простодушне хлоп'яче обличчя зникло з очей.
Джордж був уже далеко, а Том усе дивився йому вслід, аж поки завмер удалині стукіт копит його коня – останній звук рідного краю. Та на серці в Тома потепліло, неначе зігрів його той неоціненний долар, почеплений йому на шию дитячими рученятами. Том підніс руку і притиснув ту пам'ятку до грудей.
– Ну ось що, Томе,– сказав Гейлі, підходячи до візка й кидаючи в нього наручники – Я не збираюся тебе кривдити і взагалі не маю звичаю кривдити своїх негрів. Але щоб ти знав: будеш сам по доброму, то й тобі буде добре. Я ніколи не утискаю своїх негрів і роблю для них усе, що можу. Отож сідай собі зручніше і не думай навіть зі мною хитрувати. Всі ваші штуки я знаю чудово, і мене ними не обдуриш. Якщо мої негри сумирні і не тікають, їм живеться непогано. Ну, а як ні, тоді вже хай нарікають на себе, я тут ні до чого.
Том запевнив Гейлі, що він і думки не має тікати. Та й, по правді, зайва то була пересторога щодо людини, закутої у важкі залізці кайдани. Просто містер Гейлі звик уже починати стосунки із своїм товаром з отаких невеликих проповідей, що мали, як він сподівався, підбадьорити й звеселити невільників.
А тепер ми на час залишимо дядечка Тома, щоб простежити долі інших героїв нашої розповіді.
Розділ XI,
ДЕ ВЛАСНІСТЬ ПРОЙМАЄТЬСЯ НЕВЛАСТИВИМ ДУХОМ
Надворі вже споночіло, сіявся дрібний дощ, коли якийсь подорожній вийшов з карети перед дверима невеликого заїзду в селищі Н., у штаті Кентуккі.
На той час у загальній вітальні вже зібралося чимале товариство, зігнане в це затишне пристановище негодою, і кімната, як завжди в таких випадках, була схожа на похідний табір. Передусім впадали в око довготелесі, міцно збиті кентуккійці, одягнені в мисливські куртки, що з притаманною цьому людові невимушеністю порозлягалися на стільцях по всій кімнаті, тим часом як їхні рушниці, патронташі, мисливські торби, хорти й негренята тулилися по кутках. Перед каміном, заслонивши його від краю до краю, сидів цибатий чолов'яга у зсунутому на потилицю капелюсі й заляпаних болотом чоботах; відхилившись на стільці, він простягся на весь зріст, і ноги його спочивали аж на камінній полиці. Не зайве сказати читачеві, що це улюблена поза всіх гостей у тамтешніх заїздах – вона якнайкраще сприяє процесові мислення, отож вони охоче вдаються до неї, щоб піднести в такий спосіб свої розумові здібності.
Господар заїзду, що стояв за прилавком, був, як і більшість його земляків, опасистий, але жвавий, добродушний чолов'яга, з буйною копицею волосся, на вершечку якої стримів високий капелюх.
Треба сказати, що й усі, хто був у кімнаті, мали на голові якийсь убір – цей своєрідний знак чоловічої гідності. І кожен з тих уборів – чи то м'який фетровий капелюх, чи пальмова плетениця, чи засмальцьований касторовий бриль, чи новомодне "шапо" ! – сидів на голові власника на свій манір, із суто республіканською незалежністю. Дивлячись на ті убори, можна було безпомилково визначити вдачу тієї чи іншої особи. Одні по молодецькому носили капелюх набакир – то були спритні, веселі паливоди. Інші насували його трохи не на носа, і це свідчило про тверду, вперту вдачу; такі люди носили капелюх свідомо, і носили його так, як самі визнавали за належне. Були й такі, в яких капелюх сидів десь аж на потилиці,– люди розважливі й обачні, що прагнули осягти оком усе довкола. А безтурботні шалапути, яким було цілком байдуже, де там той капелюх, раз у раз совали його на всі боки. їй право, оті капелюхи розповідали про людей не менше, ніж п'єси Шекспіра!
1 Шапо (франц.) – капелюх.
По кімнаті весь час сновигали кілька негрів у широченних штанях та куценьких сорочках – без видимої користі, одначе із щирим бажанням прислужитися господареві та його гостям. А коли ви ще уявите собі веселе палахкотливе полум'я, що аж гуде у великому каміні, розчинені навстіж надвірні двері та вікна з ситцевими завісками, що тріпочуть від свіжого вітру,– то й матимете живе уявлення про всі принади кентуккійського заїзду.
Сьогоденний кентуккієць являє собою наочний приклад до теорії спадковості, його діди були відважні мисливці – вони жили по лісах, спали просто неба, і зорі правили їм за свічки. Отож і нащадок їхній дотепер поводиться в домі, наче в таборі: ніколи не скидає капелюха, простягається де попало, задираючи ноги на спинку стільця,–точнісінько так, як лежав його пращур десь у лісі на моріжку, впершися ногами в стовбур дерева; і літом, і взимку він розчиняє всі вікна та двері, щоб наситити повітрям свої величезні легені, і з приязною безцеремонністю називає кожного зустрічного "чужинцем". Одне Слово, годі й шукати людини щиросердішої, безтурботнішої та легшої на вдачу.
Саме в таке от безжурне товариство й потрапив наш подорожній. То був невисокий на зріст, досить огрядний, дбайливо вдягнений чоловік, з добродушним круглим обличчям, чемний і пристойний на вигляд. Певно, він дуже дорожив своєю валізою і парасолькою, бо ніс їх сам, рішуче відхиливши всі спроби слуг допомогти йому. Він стурбовано розглянувся по кімнаті й подався ближче до вогню, де примостив свої речі під стільцем, а сам сів і з деякою осторогою позирнув на чолов'ягу, який прикрасив своїми чоботами камінну полицю і так завзято чвиркав слиною на всі боки, що людині чутливій і делікатній аж лячно було на те дивитись.
– Ну що, чужинцю, як живете? – обізвався вищезгаданий пан, на знак вітання пальнувши тютюновою жуйкою в бік прибульця.
– Дякую, добре,– відказав той, стривожено відсуваючись далі від такого вітання.
– Що новенького? – запитав співрозмовник, витягши з кишені брусок пресованого тютюну й великий мисливський ніж.
– Та начебто нічого,– відповів прибулець.
– Жуєте? – спитав кентуккієць, по братерському простягаючи літньому подорожньому частку свого тютюну.
– Ні, дякую, мені шкодить,– сказав той, обережно відстороняючись.
– Шкодить? Та невже? – невимушено промовив його сусід і запхав до рота чималий шмат тютюну, щоб знову наготувати жуйки для загального добра.
Літній подорожній щоразу аж здригався, коли довготелесий сусід вистрілював у його бік. Нарешті той помітив це і великодушно повернув свою артилерію під іншим кутом, узявшись обстрілювати камін з таким воєнним хистом, що його цілком вистачило б на здобуття ворожої фортеці.
– Що там таке?–запитав літній подорожній, побабчивши, що кілька чоловік стоять перед великою об'явою на стіні.
– Негр утік! – коротко відказав один з того гурту.