Відсутність карієсу в людських зубах свідчить про низький вміст крохмалю в харчовому раціоні. На захід від Дону громади, здається, були менш рухливими й не заходили далеко в глибокий степ. Вони також більше залежали від великої рогатої худоби, тоді як вівці становили лише третину поголів'я. Крім того, тримали свиней і вирощували деякі зернові культури. Це означає, що поселення лежали в долинах, де свині добре почувалися серед дерев і можна було доглядати за посівами. Попри це, отари й стада були такими численними, що їх потрібно було постійно переганяти, і значна частина громади мала пересуватися разом з ними.
За винятком своїх курганів, що насипані над могилами померлих, люди ямної культури залишили по собі мало слідів. Поодинокі кургани не були родинними кладовищами, адже лише деякі з них містили більш ніж три поховання, і не всіх померлих ховали у такий спосіб. Згідно з одним детальним дослідженням у регіоні середнього Поволжя один курган зводили приблизно раз на п'ять років, тож можна припустити, що від більшості небіжчиків позбавлялись якимось іншим способом, можливо, залишаючи їх у відкритому степу для екскарнації[22]. За наявними археологічними свідченнями в долині Волги 80 відсотків похованих під курганами були чоловіками. З цього можна зробити висновок, що право на монументальні поховання мали лише окремі представники еліти, і до цієї еліти належали переважно чоловіки. У західних регіонах різниця в співвідношенні чоловіків і жінок була не такою великою, а на півдні, між Азовським і Каспійським морями, пропорція була більш-менш рівною. Очевидно, що між степовими регіонами існували суспільні відмінності. У деяких похованнях померлих супроводжували вози, зазвичай розібрані, частини яких клали навколо могили. Іншим предметом, який іноді знаходили в поховальній камері або біля неї, була очеретяна циновка, розмальована червоними, білими та чорними смугами, і пришита до повстяної основи. Ймовірно, з таких циновок робили покриття для возів. Далі ми розглянемо ці засоби пересування більш детально.
3.15 Ямне поховання (курган Останній 2, поховання 15), знайдене в степу в долині річки Кубань. Дві особи були поховані в глибоких могильних ямах, поруч з якими покладені їхні чотириколісні вози.
Поховані під курганами представники еліти, мабуть, здебільшого були вождями родів, але так вшановували й інших непересічних людей. У похованні, розкопаному в Першині в районі середньої течії річки Урал, була знайдена двокомпонентна форма для відливання однолезової мідної сокири. Інші поховання ковалів цього періоду були знайдені у долині Дніпра та на середній Волзі. Аналіз металу, з якого виготовлялися мідні вироби, свідчить про регулярне використання руди з місцевих родовищ у долині Уралу та на північному Кавказі. Мідні вироби, виготовлені майстрами з певного кочового роду, були предметом обміну з іншими групами, що створювало мережі зв'язків, які допомагали підтримувати суспільну рівновагу.
Приблизно у 3100 р. до н.е. племена ямної культури почали просуватися далі на захід уздовж степової зони на краю Чорного моря в долину нижнього Дунаю, а звідти вздовж Дунаю на Велику Угорську рівнину. Міграція, ймовірно, відбувалася протягом кількох століть і включала розрізнені групи степових скотарів, які по дорозі обирали території для поселення. Найсміливіші досягали рівнини між річками Тиса та Муреш, приблизно за 1300 км від своєї причорноморської батьківщини. Що керувало цими мігрантами, невідомо, але їхній маршрут привів їх до найзахіднішої частини степового коридору на Великій Угорській рівнині, де він і закінчується. Можливо, їм просто було цікаво пройти свій світ до самого кінця. Вони першими проклали шлях, яким майбутні покоління людей степу будуть рухатися впродовж наступних 4000 років.
Криті вози
Чотириколісний транспортний засіб, що надав скотарям ямної культури можливість випасати стада на узгір'ях у глибокому степу, сприяв вирішальному переходу від осілого до мобільного скотарства, способу життя, що швидко поширився на більшій частині Євразії. Але де вперше з'явилися колісні вози, цілком не ясно. До 3500 р. до н.е. вони не відомі, але протягом трьох століть цю технологію вже знаходять у півострівній Європі, Туреччині, в степу та Месопотамії. Наразі найдавнішим з відомих колісних засобів пересування є зображення чотириколісної споруди, видряпане на горщику з Броноцице на півдні Польщі, що датується 3500–3350 рр. до н.е. Глиняна фігурка візка з високими бортами з Будакалаша в Угорщині датується 3300–3100 рр. до н.е., а інша глиняна фігурка з Арслан Тепе в Туреччині належить до періоду 3400–3100 рр. до н.е. У храмі Е-Ани в Уруку в Месопотамії була знайдена глиняна табличка, датована 3300–3100 рр. до н.е., з піктограмами, які, схоже, зображують чотириколісні повозки. Найдавніші відомі на сьогодні вози зі степового регіону походять з кургану Останній на річці Кубань та з кургану в селі Балки на нижньому Дніпрі, і датуються радіовуглецевим методом приблизно між 3000 та 2900 рр. до н.е. Паралельні сліди, датовані приблизно 3600 р. до н.е., що були знайдені під пагорбом у Флінтбеку в Німеччині, є єдиним натяком на щось давніше, ніж 3500 рік до н.е., але ці сліди міг залишити як колісний засіб пересування, так і сани. Наявні на сьогодні докази свідчать, що де б не з'явився перший колісний транспортний засіб, ідею швидко та з ентузіазмом підхопили на надзвичайно широкій території. Хоча баланс свідчень дуже незначно схиляється на користь європейського походження, можна заперечити, що саме потреба степових скотарів переганяти худобу на все більші відстані могла дати поштовх для винаходу колісних транспортних засобів, і де знайти для цього краще місце, ніж відкриті степові пасовища понтійсько-каспійського регіону? Для вирішення цього питання потрібні нові дослідження.
3.16 В могильнику в Лчашені, Вірменія, знайдено кілька добре збережених возів, які були поховані разом із померлими. (а) Реконструкція транспортного засобу з поховання 11 разом з плетеним покриттям. (b) Показує два вози з поховання 2 у викладеній каменем могильній ямі під кам'яним насипом.
3.17 Тривають розкопки поховання з возом в Тріанеті, Грузія, 3-тє тисячоліття до н.е.
Особливо багато возів знайдено в похованнях у Понтійсько-каспійському степу. Зараз їх відомо близько 2600, і вони датуються періодом між 3000 і 2200 рр. до н.е. Від багатьох залишилися тільки фрагменти, але деякі, знайдені на Кубані, на північ від Кавказу, збереглися досить добре, щоб зрозуміти, як вони були побудовані. Короб возу робили з деревини, іноді з перехресними ребрами для забезпечення міцності та стійкості. Здебільшого він був приблизно 1 м завширшки й 2,5 м завдовжки з місцем для погонича спереду. Під ним були дві нерухомі осі, на яких оберталися колеса, причому колеса були масивної конструкції, виготовлені з двох або трьох товстих дощок, з'єднаних нагелями[23]. Жердину, або дві жердини, що утворювали А-подібну раму, кріпили до короба воза, щоб нести ярмо для запрягання пари волів. Легку надбудову повозки покривали повстю, на яку нашивали очерет, пофарбований у яскраві кольори. Ці прості, але вражаючі споруди, що мандрували степом у складі каравану, везли все необхідне: повстяні намети, посуд, їжу та нездатних їхати верхи. З'явившись уперше наприкінці 4-го тисячоліття, вони є втіленням нестаріючого образу мобільних скотарів, життя яких повністю залежало від добробуту їхніх отар і стад.
Через казахський степ
Ми бачили, що на момент початку другої половини 4-го тисячоліття у мисливців на коней ботайської культури вже були свійські верхові коні. Це перша знахідка одомашнених тварин на схід від Уральських гір, і вони мали прийти сюди з Понтійсько-каспійського степу або через мережі обміну, або внаслідок руху нових поселенців у східному напрямку. Ще далі на сході, у районі Алтайських гір, після приблизно 2900 р. до н.е. виникла самобутня система скотарського господарства, відома археологам як Афанасіївська культура. Алтайські гори розташовані на східному краю казахського степу приблизно у 2000 км на захід від Уралу, і відокремлюють казахський степ від степового високогір'я Монголії. Алтай складається з низки гірських хребтів понад 4000 м заввишки, нижні схили яких вкриті соснами, а на міжгірських плато розташовані великі ділянки відкритого степу з численними озерами. Різноманітні екозони створювали сприятливі умови для гірських скотарів; ще до появи скотарів тут мешкали місцеві мисливці й збирачі. Складовою частиною нової стратегії господарювання було розведення свійських овець, великої рогатої худоби та коней. У Баликтуюлі, поселенні, звідки маємо достовірні статистичні дані, вівці та кози становили 61 відсоток, велика рогата худоба – 12 відсотків, а коні – 8 відсотків наявних там тварин, але дикі тварини також завжди були присутні, що свідчить про те, що полювання продовжувало відігравати помітну роль.
Яким шляхом практика скотарства досягла цієї віддаленої місцевості, і, власне, якими були механізми її передачі, далеко не зрозуміло. Одна з версій полягає в тому, що головним напрямком поширення був гірський коридор від Гіндукушу до Алтаю, але більш вірогідно, що скотарство було привнесене із заходу й зобов'язане своїм походженням ямній культурі. На підтримку цього вказується, що західна практика поховання небіжчиків у ямах під курганом була частиною нового скотарського способу життя. Проте, етапи запровадження західного скотарства на Алтаї не цілком зрозумілі. Деякі археологи стверджують, що свійські тварини поширювалися на схід поступово через мережі соціальної взаємодії, тоді як інші вважають, що наявні факти найкраще пояснюються фізичною міграцією груп скотарів, які вийшли зі своєї батьківщини десь у районі річки Урал і подолали 2000 км казахського степу на шляху до неторканих пасовищ на Алтаї. Вони стверджують, що зміни в матеріальній культурі афанасіївських поселень свідчать про те, що контакти з регіоном ямної культури не припинялися.