Цвяхів! Молоток! Швидше за струменти!
— Теслярська скринька у воді. У нас немає струментів.
— А все ж будемо керувати, не важно — куди!
— Так у нас немає стерна.
— А де шлюпка? Кинемося в неї. Підемо на веслах!
— У нас немає шлюпки.
— Будемо гребти на уламках судна.
— У нас немає весел.
— Тоді на вітрилі!
— У нас немає вже вітрила, немає й щогли!
— Зробимо щоглу з обапола, зробимо вітрило із брезенту. Видеремося звідціля. Покладемося на вітер!
— Так і вітру немає.
І справді, вітер покинув їх. Буря пройшла, і цей відхід її, що вони вважали його за свій порятунок, став тепер на їхню загибель. Упертий південний вітер скажено погнав би їх до якого-небудь берега, випередив би воду, може доніс би їх ласкаво до якої піскуватої мілини, і вони потрапили б на неї раніш, ніж потонули б. Швидкий порив гурагана допоміг би їм досягти землі. Немає вітру, немає більш і сподіванки. Вони гинули тому, що не було гурагану.
Ясно було, що стан безпорадний.
Вітер, град, шквал, вихор — це таке безладне військо, що його можна перемогти. Бурю можна взяти, бо в неї не вистачає зброїЄ засоби проти лютости, що завсігди сама себе відкриває, рухається даремно й часто помиляється. Однак нічого неможливо зробити проти штилю. Немає випуклости, за яку можливо було б ухопитися.
Вітри — це атака козаків, держіться добре, й вони розвіються. Штиль — це кліщі ката.
Вода, не кваплячись, проте без перерви, нешвидко и невідворотно прибувала в трюмі, і в міру того, як вона прибувала, судно осідало. Це відбувалося дуже поволі.
Пасажири з "Матутіни" почували, як помалу над ними викривається найбезнадійніша з катастроф, — катастрофа бездіяльносте. З лиховісним спокоєм вони чекали моменту невідворотної загибелі. Повітря не колихалося, море не ворушилося. А непорушність — це щось невблагане. Безодня мовчки поглинала їх. Через товстий шар німої води безгнівно, безстрастно, індиферентно, несвідомо й без зацікавлення лиховісний центр земної кулі притягував їх до себе. Жах і спокій змішувалися. То не була вже роззявлена паща хвилі, подвійні щелепи удару вітру й удару моря, загрозливі, широко розкритий рот смерчу, пінявий апетит брижїв; під цими нещасними був не знати який чорний роззів безмежного. Вони почували, що поринають в спокійну глибину, що є смергь. Височина борта, що судно мало його над водою, зменшувалася, — от і все. Можливо було розрахувати, за скільки хвилин вона зникне. Це була цілковита протилежність тому, коли топить приплив. Не вода підіймалася до них, а вони поринали в неї. Вони сами копали собі яму. їх власна вага була гробокопачем.
Їх карав не людський закон, а закон природи.
Сніг падав далі, і через те, що судно не рухалося, то ця біла корпія лягала на чардаку скатеркою й покривала корабель саваном.
Трюм щодалі ставав важче. Не було жадних засобів припинити течу. У них не було навіть черпака. їм потрібно було світло; вони запалили три чи чотири лучниці і заткнули їх в щілини, як могли. Ґальдеазун приніс декілька старих шкіряних відер, — вони хотіли вичерпати воду з трюма і утворили ланцюг; але відра були негодящі: у одних шкура розпоролася, у других прорвалося дно, и вода виливалася з них по дорозі. Невідповідність між тим, що прибувало, і тим, що виливали, була смішна. Прибувала бочка води, а виходила шклянка. Іншого наслідка й не могло бути. Це були витрати скупого, що спитувався вичерпати мільйон по копійках.
Ватажок сказав:
— Полекшимо судно!
Підчас бурі прикріпили канатами декілька скринь, що були на чардаку. їх було прив'язано до уламків щогли. Розв'язали канати і скотили скрині в воду через вибій у борті. Один з цих валіс належав жінці-біскаянці. яка не могла втриматися, щоб не вигукнути гірко:
— Прощавай, мій новий капор, підбитий ярко-червоною матерією! Ох, мої білі панчохи з берестового мережева! Ох, мої срібні сережки, що я ладналася ходити в них до церкви!
Чардак очистили, залишалася каюта. її було дуже завалено. В ній був, як пам'ятають, вантаж, що належав пасажирам, і паки, що належали матросам. Вантаж витягли й теж викинули в море.
Витягли й паки й скинули їх в океан.
Почали вичищати каюту. Ліхтар, езельгофти, барила, мішки, діжечки и діжки з водою, казанок з юшкою — все пішло в море.
Відкрутили гайки у залізної пічки, що давно потухла, зняли и саму пічку, підняли на чардак, дотягли до вибою й викинули за борт.
Послали у воду все, що тільки можливо було відірвати від обшивки, — рідерси, ванти, розбитий такеляж.
Від часу до часу проводир брав лучницю, водив нею по цифрах, що їх визначено було на носі корабля, й дивився, коли настане катастрофа.
XVIII
ОСТАННІЙ СПОСІБ
Полегчена барка поринала повільніше, а все ж поринала безупинно. Безнадійність стану була така, що не допомагали ні засоби, ні паліятиви. Вичерпали останній засіб..
Вони загубили останню сподіванку на порятунок. їм залишилося шукати щастя тільки в цій темряві. Вони це зрозуміли. Це було сумне прояснення, й за ним одразу повернувся жах.
Вони закричали до доктора:
— Ти! Ти! Нема більш нікого, крім тебе! Ми коримося тобі! Що треба робити? Кажи.
Доктор відповів:
— Скільки часу нам залишається ще?
Ґальдеазун подивився на цифри, що показували височінь води, й відповів:
— Трохи більше за чверть години.
— Добре, — сказав доктор.
Низький дах каюти, на який він спирався, став для нього наче за стіл. Доктор вийняв з кишені каламаря, перо й портфель, з якого дістав пергамент, той самий, на якому декілька годин тому він написав з двадцять косих і стиснутих рядків.
— Посвітіть, — сказав він.
Сніг, падаючи як піна водоспаду, погасив одну за другою усі лучниці. Залишилася тільки одна. Аве-Марія витягнув її й, тримаючи цю лучницю в руках, став поруч доктора.
Доктор заховав портфель у кишеню, поклав на каюту перо и каламар, розгорнув пергамент і сказав:
— Слухайте.
Тоді, серед моря, на цьому старому судні, що все знижувалося й нагадувало хиткий поміст могили, доктор почав статечно читати, — здавалося, що його слухала вся темрява. Всі ці засуджені на смерть схилили навколо нього свої голови. Полум'я лучниці ще більше підкреслювало їх блідість. Те, що читав доктор, було написано на англійській мові. Іноді, коли хтось кидав на нього несміливий погляд, ніби бажаючи пояснення, доктор спинявся й повторював прочитане перед тим місце то французькою, то еспанською, то баскською, то італійською мовою. Чути було приголомшене ридання й глухі удари кулаками в груди. Судно поринало далі.
Закінчивши читання, доктор поклав пергамент на дах каюти, взяв перо й на білому полі, що він зберіг його внизу під текстом, підписався:
— Доктор Ґергардус Ґеестемюнде.
Потім, звертаючись до всіх, сказав:
— Підійдіть і підпишіться.
Підійшла біскаянка, взяла перо й підписалася: Асунчіона.
Вона передала перо ірляндці, яка. не вміючи писати, поставила хреста.
Доктор поруч з хрестом написав:
— Барбара Фермой, з острова Тіріфа, в Ебюдах.
Потім він протяг перо до ватажка шайки. Ватажок підписався: Ґаіздора, captal. Під ватажком підписався ґенуезець: Джіанджірате.
Ланґедокчанин підписався: Жак Катурз, на прізвище Нарбонець.
Провансалець підписався: Люк-П'єр-Капґаруп, з Магонського острогу.
Під цими підписами доктор написав таку примітку:
"З трьох людей екіпажа хазяїна хвиля знесла в море, — залишилося двоє и вони підписалися".
Обидва матроси припасували свої підписи під цією приміткою. Баск з півночі підписався: Ґальдеазун. Баск з півдня підписався: Аве-Марія, злодій.
Потім доктор сказав:
— Капґаруп!
— Тут, — сказав провансалець.
— У тебе пляшка Гардкванона?
— Так.
— Дай її мені.
Капґаруп випив останній ковток горілки й протяг пляшку докторові.
Води в трюмі збільшувалося й судно щодалі то поринало глибша. Борти чардака, помітно похилені, покрили тонкий шар хвиль, які щодалі збільшувалися.
Всі скупчилися на одному краю судна.
Доктор висушив чорнило підписів на вогні лучниці, згорнув пергамент щільніше, ніж діяметр шийки пляшки, і всунув його в пляшку. Він крикнув:
— Пробку!
— Я не знаю, де вона поділася, — сказав Капґаруп.
— Ось кінець білого непросмоленого троса, — сказав Жак Катурз.
Доктор заткнув пляшку тросом і сказав:
— Смоли.
Ґальдеазун пішов на ніс, погасив клоччя, що горіло в гранаті, зняв її з фор-штевня й приніс до доктора, до половини повну киплячої смоли.
Доктор утопив шийку пляшки в смолу і потім витяг її. Пляшку, в якій містився пергамент, що його підписали всі, було заткнуто й просмолено.
— Готово, — сказав доктор.
І з усіх цих уст вийшло невиразне белькотання всіма мовами, сумний катакомбний крик:
— Нехай буде так!
— Mea culpa[18].
— Asi sea! [19]
— Aro rai![20]
— Амінь.
Доктор повернувся спиною до своїх товаришів по злочину й нещастю й зробив декілька кроків до борта. Підійшовши до "борта судна, він пильно подивився в безмежність і з глибоким почуттям вимовив:
— Bist du bei mirh?[21]
Він говорив мабуть до якогось привиду.
Судно поринало далі.
Позад доктора стояли всі задумливі. Вони не згиналися, вони схилялися. В їх каюті було щось мимовільне. Вони спускалися, як спускається вітрило, коли немає вітру. Не знати, який спокійно-поважний відблиск, що йшов із безодні, позначився на цих злочинних лицях.
Доктор повернувся до них. Яке б не було його минуле, цей старий був величній перед кінцем. Велике мовчання, що оточувало його, збентежило його, проте не приголомшило. Це була людина, якої неможливо було захопити розполохом. В ньому почувався спокійний жах.
Цей старий і задумливий бандит безсумнівно мав постать жерця.
Він сказав:
— Будьте уважні.
З хвилину він пильно дивився у простір і додав:
— Тепер умрімо.
Потім він узяв лучницю з рук Аве-Марія й потряс нею.
Полум'я злетіло з лучниці і зникло в нічній темряві.
Доктор кинув за ним у море й лучницю.
Лучниця згасла. Останнє світло зникло. Залишалася тільки незмірна невідома темрява. Це було щось подібне до того, як закривається могила.
Доктор один залишився стояти. Пластовні снігу задержувалися на ньому, обліплювали його білими сльозами й робили його видимим на темному фоні.