Сонце прямовисним бияком падало на Вольфа та його супутника.
– Передовсім одвести вас, – повторив Вольф, – тоді повалити на землю.
Він так і зробив. Старий злякано зойкнув.
– Ви ж мені не потрібні, – сказав Вольф. – Тільки заважаєте. Віднині я звільнятимусь від усього, що мені заважає. Від усіх своїх спогадів. Від усіх перешкод. Замість того щоб гнутися ще нижче, пересилювати себе, вимотувати себе й зношуватись… Бо мені страшно, що я зношуюся від усього цього, зношуюся, ви чуєте чи ні! – заволав Вольф. – Я вже старіший за вас!
Він опустився на коліна перед старим чоловіком, що перелякано рячився, як риба на сухому хапаючи ротом повітря, узяв жменю піску і став запихувати в беззубий рот.
– Одну за дитинство, – сказав він.
Старий почав відпльовуватись, він задихався.
Вольф набрав ще жменю.
– Одну за релігію.
На третій жмені старий почав полотніти.
– Одну за навчання, – сказав Вольф, – ще одну – за любов. Щоб усе мені з'їли, біс вам у печінку!
Лівою рукою він прибив до землі живий клубок, що задихався під акомпанемент приглушеного бурчання в животі.
– І ще одну, – сказав Вольф голосом пана Бісера, – за вашу активність як клітинки соціального організму. – Його правиця, стиснута в кулак, утрамбовувала пісок між яснами жертви. – Ну, а останню я прибережу для ваших можливих метафізичних побоювань, – докінчив Вольф.
Чоловік уже не ворушився. Остання жменя піску розсипалась по зчорнілому обличчі, набилась у запалі очниці, присипала налиті кров'ю очі.
– Що може бути самотнішого за мерця… – промурмотів Вольф, дивлячись на старого. – Що може бути толерантнішого. Стабільнішого… Га, пане Опіку?.. І любішого. Що найбільше пасує своїм обов'язкам… І найвільніше від усіх страхів? – Він на хвильку, замовк і підвівся. – У першу чергу ви звільняєтесь від того, що вам заважає, й робите з цього труп. Тобто щось досконале, позаяк нема нічого досконалішого за труп. Це дуже успішна операція. Одним пострілом убиваєш двох зайців.
Вольф ішов і йшов, хоч сонце вже сіло. Від землі повільно підіймався туман і слався над нею сірим серпанком. Невдовзі Вольф перестав бачити свої ноги. Він відчув під собою тверду землю і ступив ногою на камінь.
– Мрець – це добре. Він довершений. Він не має пам'яті. Тут – закінчення. Тільки мертві бувають довершені.
Дорога стрімко пішла вгору. Знявся вітер і розвіяв туман. Зігнувшись до землі, Вольф боровся з вітром і помалу брався вгору, допомагаючи собі й руками. Було темно, але він розгледів над головою майже вертикальний скелястий мур, оповитий повзучими рослинами.
– Звісна річ, щоб забути, можна було б почекати, – сказав Вольф. – Там теж це вдалося б. Але тут, як і всюди, є люди, і їм несила чекати.
Він майже прилип до вертикальної стіни й став поволі видряпуватись угору. Ніготь одного пальця застряг у розколинці між камінням. Вольф рвучко сіпнув рукою. Палець кровоточив, частіше забився живчик.
– І коли тобі несила чекати, коли ти сам собі стаєш на заваді, тоді в тебе є і привід, і виправдання, – знову заговорив Вольф. – І тоді, як ти спекаєшся всього того, що заважало тобі… самого себе спекаєшся… тоді ти досягнеш досконалості. І коло замкнеться.
М'язи його напружувались у неймовірних зусиллях, а він все дерсь і дерсь угору, наче муха приліпившись до муру. Колючі рослини тисячами гострих пазурів роздирали його тіло. Задиханий і виснажений, Вольф наближався до гребеня.
– Ялівцевий вогонь… у каміні безбарвних цеглин, – іще сказав він.
У цю мить Вольф досяг верха скелястого муру. Неначе крізь сон відчув під пучками холод сталевої кліті, а на обличчі – ляпаси вітру. Від одного такого сильнішого подмуху Вольф мало не розчепив пальці.
– Досить лише захотіти… – цідив він крізь зуби. – Я завжди міг долати свої бажання…
Він розчепив пальці, розслабив м'язи, обличчя його пом'якшало.
– Але я вмираю, випивши їх до дна…
Вітер одірвав його од кліті, підхопив і закрутив у вихорі.
Розділ 34
– Ну що? – спитала Ліль. – Пакуємо валізи?
– Пакуємо, – відповіла Грайвесна.
Вони сиділи в кімнаті Ліль на ліжку. Обличчя в обох були втомлені.
– І щоб ніяких серйозних чоловіків, – сказала Грайвесна.
– Ні, – сказала Ліль. – Нікого, крім неприторенних гультяїв. Отих, що вміють танцювати, гарно вбираються, чисто виголені і носять рожеві шовкові шкарпетки.
– А мені більше подобаються зелені, – вставила Грайвесна.
– І які їздять на двадцятип'ятиметрових машинах, – вела далі Ліль.
– Так, – сказала Грайвесна. – І вони плазуватимуть в нас у ногах.
– Навколішках і на пузі. Купуватимуть нам норкові манто, мережива, прикраси і найматимуть служниць.
– У фартухах з органді.
– А ми будемо до них холодні, – сказала Ліль про тих чоловіків. – І не приховуватимемо цього. Й ніколи не питатимем, звідки в них гроші.
– А якщо побачимо, що вони розумні, покинемо їх.
– Це буде просто чудово! – захоплено вигукнула Ліль.
Вона підвелась і на кілька хвилин вийшла з кімнати. Потім повернулася з двома величезними валізами.
– Ось, – кинула вона, – кожній по валізі.
– Я зроду її не наповню, – сказала Грайвесна.
– Я теж, – погодилась Ліль, – але вони такі солідні. До того ж легше буде нести.
– А як Вольф? – зненацька спитала Грайвесна.
– Ось уже два дні, як він пішов, – сказала Ліль дуже спокійно. – І вже не прийде. Зрештою, він більше й не потрібний.
– Моя мрія, – протягла Грайвесна в задумі, – це вийти заміж за педераста з торбою грошей.
Розділ 35
Сонце вже стояло височенько, коли Ліль з Грайвесною вийшли з дому. Обидві були гарно вбрані. Може, трішки сміливо, але зі смаком. Зійшлися на тому, що важкі валізи полишать у кімнаті Ліль, а пізніше по них пришлють.
Ліль була у вовняній барвінковій сукні, яка туго облягала її груди й стегна. Крізь довгий розріз на боці прозирали димчасто-сірі панчохи. Маленькі сині черевички з пишними бантами, велика замшева сумка, підібрана в тон, і барвистий султан у білявому волоссі доповнювали її туалет. Грайвесна мала на собі чорний англійський костюм і блузку з воланистим жабо, довгі чорні рукавички та чорний капелюх з білою стрічкою.
Їх важко було не помітити, але в Квадраті, крім зловісної машини, націленої в порожнє небо, не було нікого.
З решток допитливості вони пройшли повз неї. Колодязь, який поглинув усі спогади, зяяв похмурою дірою і, нахилившись, жінки побачили, як майже на очах він почав наповнюватися темною рідиною. На металі стояків уже з'явились небувало глибокі сліди корозії. Скрізь у тих місцях, де Вольф і Лазулі очистили майданчик, щоб поставити свої пристрої, тепер пробивалася червона трава.
– Це довго не простоїть, – мовила Грайвесна.
– Не простоїть, – погодилася Ліль. – Ще одна його невдача.
– А може, він досяг чого хотів? – сказала Грайвесна, думаючи про своє.
– Може… – неуважно відповіла Ліль. – Ходім звідси…
І вони пішли своєю дорогою.
– Одразу ж, як будемо на місці, підемо до театру, – сказала Ліль. – Кілька місяців ніде не була.
– От добре! – вигукнула Грайвесна. – Мені теж так хочеться в театр! А тоді напитаємо собі гарненьке помешкання.
– Господи, хіба можна так довго жити з чоловіками! – вихопилось у Ліль.
– Справжнє божевілля, – згодилася Грайвесна.
Вони вийшли за мури Квадрата й поцокали дорогою своїми маленькими підборчиками. Розлогий чотирикутник лишився безлюдним, під небесними зливами в ньому тихо дотлівала велика сталева машина.
А за кілька кроків на схід лицем до сонця лежало Вольфове тіло, голе й майже неушкоджене. Голова неприродно лежала майже на плечі, мов не належала до тулуба.
І хоч би щось лишилось у його широко розплющених очах. Очі були порожні.
[1] vice versa – навпаки (лат.)