— Саме цього блюзу. Слухайте, ваш винахід видатний!
— Так, він працює навдивовижу.
— Знаєте, — мовив антиквар, — я, звісно, дам вам за нього дуже добру ціну.
— Я був би дуже радий. Бо в мене тепер самі негаразди.
— Буває, — потішив антиквар. — Адже не завжди саме добро та й добро.
— Але і лихо має свій кінець, — зауважив Колен. — Здебільшого пам'ятають лише щасливі миті, — навіщо ж тоді прикрі?
— А що, як заграти "Misty Morning"? — запропонував антиквар. — Яким буде коктейль?
— О, просто чудовий. Сіроперлистий і м'ятнозелений коктейль із смаком перцю та диму.
Антиквар сів за піаніно й заграв "Misty Morning". Вони його випили. Потім він заграв іще "Blue Bubbles" і зупинився, бо став награвати дві варіації зразу, а Коленові почулися водночас чотири різні мелодії. Колен обережно опустив фортепіанове віко.
— Ну, а тепер до справ? — запитав антиквар.
— Так!
— Ваш піаноктейль — незрівнянна річ, і я пропоную вам за нього три тисячі фальшонів.
— Ні, — мовив Колен, — це багато.
— Я наполягаю.
— Таж це дурниця, — затявся Колен. — Не хочу. Дві тисячі, якщо ваша ласка.
— Ні, — сказав антиквар. — Забирайте його, я відмовляюсь.
— Я не можу продати вам його за три тисячі, це здирство.
— Та ні, — наполягав антиквар, — я через хвилину зможу продати його за чотири тисячі.
— Ви ж його залишите собі.
— Певна річ, — мовив антиквар. — Послухайте, хай буде не моє і не ваше: дві тисячі п'ятсот.
— Гаразд, я згоден. Але кому ж він дістанеться, як не мені і не вам?
— Ось, — сказав антиквар.
Колен узяв гроші і дбайливо склав їх у гаманець. Він трохи заточувався.
— Щось земля піді мною хитається, — мовив Колен.
— Нема нічого дивного. Ви хоч інколи приходьте до мене послухати чарку або й дві.
— Неодмінно, — пообіцяв Колен. — А тепер мені треба йти, Ніколя лаятиме мене.
— Я проведу вас трохи, мені однаково треба на прогулянку.
— Дякую, ви дуже люб'язні!
Вони вийшли. Синьо-зелене небо провисло майже до самої бруківки і великі білі плями позначали на землі ті місця, де розбилися хмари.
— Тут була буря, — відзначив антиквар.
Коли вони пройшли вдвох кілька метрів, Коленів товариш зупинився перед крамничкою.
— Зачекайте мене хвилину, я повернуся.
І зайшов до крамниці. Крізь скло Колен бачив, як він вибрав якийсь предмет, старанно перевірив його на прозорість і сховав до кишені.
— Ось так! — вигукнув антиквар, виходячи на вулицю.
— Що це? — запитав Колен.
— Ватерпас. Після того, як вас проведу, я маю намір зіграти ввесь свій репертуар, і ходити мені доведеться з ним.
46
Ніколя оглядав свою піч. Він сидів перед нею з кочергою та паяльною лампою і дивився, чи все гаразд усередині. Верхня частина печі трохи просіла, а металеві листи обм'якли, набувши консистенції тоненьких скибочок швейцарського сиру. Почувши в коридорі Коленові кроки, Ніколя випростався. В усьому своєму тілі він відчував утому. Колен трутив двері й зайшов. Його обличчя вдоволено сяяло.
— Ну? — запитав Ніколя. — Пощастило?
— Я продав його. Дві тисячі п'ятсот…
— Фальшонів?
— Так, — потвердив Колен.
— Неймовірно!
— Я й сам на таке не сподівався. Дивишся піч?
— Еге ж. Вона потроху обертається на казан, який треба топити дровами, і я себе запитую, як, нехай йому біс, усе це відбувається.
— Дуже дивно, — пожурився Колен, — але не дивніше за решту. Ти вже бачив коридор?
— Так, тепер він стеменна труна, замість кахлів — дерево.
— Ніколя, повторюю тобі ще раз: я не хочу, щоб ти тут залишався.
— Тут лист прийшов.
— Від Хлої?
— Так, оно він на столі, — показав Ніколя.
Розпечатавши лист, Колен почув лагідний Хлоїн голос, і, щоб дізнатися зміст, йому треба було тільки наслухати.
Отож він почув:
"Любий Колене!
Я почуваюся добре, погода чудова. Єдиний клопіт — снігові кроти, тваринки, що повзають по землі під снігом, у них жовтогаряче хутро, а ввечері вони голосно пищать. Вони нагрібають великі снігові кучугури, і в них можна зашпортатись. У нас багато сонця, незабаром я повернуся додому".
— Вістки втішні, — сказав Колен. — А ти, отже, маєш іти до Знавкоженів.
— Ні.
— Так. Їм потрібен куховар, а я вже не хочу, щоб ти тут залишався… ти дуже швидко стаєш старим дідом і, кажу тобі, я вже підписав твій контракт.
— А мишка? — запитав Ніколя. — Хто її годуватиме?
— Я піклуватимуся про неї, — запевнив Колен.
— Це неможлива річ, — зітхнув Ніколя. — Окрім того, урветься наша дружба.
— Та ні, — переконував Колен. — Тебе пригнічує тутешня атмосфера. Ніхто, окрім мене, не може…
— Ти завжди таке кажеш, — промовив Ніколя, — але це нічого не пояснює.
— Зрештою, — озвався Колен, — питання полягає не в цьому.
Ніколя встав і потягся, очі його були сумні.
— Ти вже нічого не готуєш за Гуффе! — став дорікати Колен. — Ти занедбав куховарство, пустився берега!
— Та ні, — протестував Ніколя.
— Дай мені закінчити. Ти вже не вдягаєш святкового в неділю, не голишся кожного ранку.
— Це ж не злочин, — виправдовувався Ніколя.
— Це злочин. Я не можу платити тобі за твоєю вартістю, але тепер твоя вартість упала і в цьому трохи й моя провина.
— Неправда, — заперечив Ніколя. — Хіба ти винен, що в тебе купа клопоту?
— Винен. Це тому, що я одружився, і…
— Дурниці, — мовив Ніколя. — Хто тобі страву готуватиме?
— Я сам.
— Але ж ти підеш на роботу. В тебе не буде часу.
— Ні, я не працюватиму. Адже я все-таки продав піаноктейль за дві тисячі п'ятсот фальшонів.
— Атож, надовго тобі їх вистачить! — уїдливо зауважив Ніколя.
— Ніколя, ти однаково підеш до Знавкоженів!
— Ох, як ти набрид мені! Добре, я піду. Але з твого боку це паскудство.
— Ти там знову набудеш гречних манер.
— Ти ж завжди мене лаяв за ті манери.
— Так, — погодився Колен, — бо в моєму домі вони були недоречні.
— Ох, як ти надокучив мені! Ти мені набрид, остогид!
47
Колен почув, як стукають у вхідні двері й побіг відчиняти. Одна з його пантофель мала велику дірку і, аби приховати її, він засунув ногу під килим.
— Височенько ж до вас іти, — сказав, увіходячи, провесор Рукав'їж, його груди часто здіймалися.
— Добридень, докторе, — привітався Колен, почервонівши, бо був змушений переставити ногу.
— Бачу, ви переїхали на іншу квартиру, та була набагато ближче.
— Ні, — спростував Колен, — це та сама.
— Де ж ні, як так, — і собі заперечив професор. — Якщо беретеся жартувати, то годилося б мати поважнішу міну й виявляти більше дотепності.
— Невже? — запитав Колен. — Атож, певне.
— Який тепер стан у хворої? — поцікавився професор.
— Їй уже краще. В неї посвіжішало обличчя, болю вона не відчуває.
— Гм, — озвався професор, — це підозріле.
Ідучи за Коленом, він ступив до Хлоїної кімнати й нахилив голову, щоб не вдаритись об одвірок, але саме тієї миті той прогнувся і професор лайнувсь на всі заставки. Хлоя, побачивши такий професорів вступ, розсміялась у ліжку.
Кімната вже стала малою і тісною. Килим, на відміну від килимів в інших приміщеннях, погрубшав, а навколо ліжка з'явився невеличкий альков з атласними завісами. Кам'яні проділи, що вже припинили ріст, тепер остаточно поділили велику шибку на чотири невеликі квадратові віконця. Світло в кімнаті було сіре, але чисте, повітря — тепле.
— Ви, може, й зараз мені скажете, ніби не поміняли квартири, га? — спитав Рукав'їж.
— Докторе, присягаюсь, — почав було Колен і замовк, бо професор дивився на нього занепокоєно й підозріло. — Я пожартував! — закінчив він із реготом.
Рукав'їж підступив до ліжка.
— Що ж, розкрийтеся, я слухатиму вас.
Хлоя відгорнула пухову ковдру.
— А! — протяг Рукав'їж. — Вони там оперували вас…
— Так, — потвердила Хлоя.
Під правою груддю в неї був невеличкий ідеально круглий рубець.
— Вони витягли його звідси, коли воно зів'яло? — запитав професор. — І яке воно завелике?
— Мабуть, десь із метр завдовжки, — відповіла Хлоя. — І велика квітка діаметром у двадцять сантиметрів.
— Отакої! — бурмотів професор. — Як вам не поталанило. Такі великі трапляються нечасто.
— Його вбили інші квіти, — розказувала Хлоя. — Надто квіти ванілі, що їх принесли мені наприкінці.
— Дивно, — мовив професор. — Я ніколи не думав, що ваніль може дати такі наслідки. Я більше покладався на квіти ялівцю або акації. Бачите, медицина — чорт батька зна що, глузду не добереш, — виснував він.
— Атож, — докинула Хлоя.
Професор послухав її і підвівся.
— Гаразд, — зітхнув він. — Хвороба, певне, ще лишила свої сліди.
— Невже? — запитала Хлоя.
— Так. Тепер у вас одна легеня цілком або майже не функціонує.
— Це мені байдуже, коли друга легеня здорова! — вигукнула Хлоя.
— Якщо ви підхопите щось і в другу легеню, — застеріг професор, — це буде великою прикрістю для вашого чоловіка.
— А чому не для мене? — спитала Хлоя.
— І тим паче для вас, — відповів, підводячись, професор. — Я не хочу вас даремно лякати, але стережіться.
— Я стережуся, — запевнила Хлоя. Її очі розширились, рукою вона боязко пригладила коси. — А що мені робити, аби впевнитись, що я нічого не підхоплю в другу? — запитала вона майже плачучи.
— Не переживайте, голубонько, — заспокоював професор. — Нема жодних підстав гадати, ніби ви підхопите щось у другу легеню. — Професор розглянувся на кімнату. — Ваше попереднє помешкання мені подобалось більше. Воно мало здоровший вигляд.
— Так, — проказав Колен, — але ми тут не винні.
— А що ви взагалі робите? — запитав професор.
— Я вчуся розуміти життя. І кохаю Хлою.
— І ваша робота не дає вам ніякого прибутку?
— Ні. Я не маю роботи в тому сенсі, як її розуміють люди.
— Згоден, адже робота — це таки справжнісінька зараза, — бурмотів професор, — але те, що робиш задля власної втіхи, вочевидь не даватиме прибутку, бо… — Професор урвав себе на слові й запитав: — Минулого разу ви мені показували апарат, що давав дивовижні результати. Може, він часом ще у вас?
— Ні, — відповів Колен, — я продав його. Але пригостити вас я можу й тепер.
Рукав'їж засунув пальці за комір своєї жовтої сорочки й потер собі шию.
— Що ж, ходімо. Голубонько, до побачення.
— До побачення, докторе, — попрощалася Хлоя.
Опустилась на ліжко й накрилася ковдрою до самої шиї. На блакитнолавандовім простирадлі з пурпуром по краях її личко було ясне і ніжне.
48
Шик увійшов у підземну прохідну і дав контрольній машині зареєструвати свою картку.