Прошу вас іти за мною.
Тесля підвівся.
— Як знаєте, — сказав він.
Не чекаючи навіть наказу, він став поміж двох жандармів і додав:
— Що ж, беріть мене до в’язниці. Принаймні від дощу буде дах над головою.
І вони рушили до села, дахи якого видніли недалеко крізь напівголі дерева.
Селом вони проходили під час відправи. На майдані товпився люд, що відразу розступився у дві лави, щоб подивитись, як вестимуть злочинця, за яким біжить купка галасливої дітвори. Селяни й селянки дивились на арештанта, що йшов між двох жандармів, і в їхніх очах спалахувала ненависть; їм кортіло закидати його камінням, зідрати з нього нігтями шкіру, затоптати його. Розпитували, чи він украв, чи вбив. Різник, колишній кавалерист" оповістив: "Це дезертир". Тютюнникові здавалося, що він упізнає чоловіка, котрий сьогодні вранці втелющив йому фальшиву монету в п’ятдесят сантимів, а власник залізної крамнички, нітрохи не вагаючись, бачив у ньому вбивцю вдови Мале, якого поліція розшукувала вже півроку.
У залі муніципальної ради, куди завела його варта, Рандель побачив мера, що сидів при столі для засідань поруч із учителем.
— Ага! — вигукнув він. — Ось де ви, гультяю! Я ж вам казав, що запроторю вас до в’язниці. Ну, капрале, що це за один?
Кацрал відповів:
— Волоцюга без роду й племені, не має, як сам каже, ні грошей, ані майна, спійманий на жебрацтві та бродяжництві; показав добрі свідоцтва, з документами все гаразд.
— Покажіть-но мені їх, — сказав мер.
Він узяв папери, прочитав, перечитав, віддав назад і звелів:
— Обшукайте його.
Ранделя обшукали й нічого не знайшли. Мер, здавалося, зніяковів. Він спитав робітника:
— Що робили ви сьогодні вранці на дорозі?
— Шукав роботи.
— Роботи? На битому шляху?
— А як же, по-вашому, мені її шукати? Ховаючись у лісі, чи щсГ?
Вони вп’ялися один в одного очима з лютістю звірів, що належать до ворожого поріддя. Мер сказав:
— Я випущу вас на волю, але дивіться, більш мені не попадайтесь!
Тесляр відповів:
— Краще б ви мене затримали. Набридло мені тинятися дорогами.
Мер суворо блимнув очима:
— Мовчіть.
І звелів жандармам:
— Випровадіть цього чоловіка метрів за двісті від села — і хай іде своєю дорогою!
Робітник сказав:
— Принаймні звеліть хоч нагодувати мене.
Мер обурився:
— Ще тільки бракувало годувати вас! Ха-ха-ха! Добре собі зміркував, що й казати!
Але Рандель не відступався:
— Якщо ви знову кинете мене здихати з голоду, то самі штовхнете на щось лихе. Тим гірше для вас, багатіїв.
Мер підвівся й звелів ще раз:
— Виведіть його швидше, бо врешті я розсерджусь.
Двоє жандармів схопили Ранделя під руки й вивели. Він
не пручався, знову перейшов село й опинився на дорозі; спровадивши його метрів за двісті від верстового стовпа, капрал сказав:
— Ну, тепер забирайтесь, і щоб я вас більше не бачив, а то ви мене знатимете.
Не відповідаючи, Рандель знову рушив дорогою, не знаючи, куди він іде. Хвилин п’ятнадцять — двадцять простував уперед, такий запаморочений, що вже ні про що й не думав.
Та раптом, коли він минав хатку з прочиненими вікнами, до нього долетів запах варива й спинив його перед оселею.
Ранделя враз шпигнув голод, лютий, хижий, шалений, і він мало не кинувся, як звір, на стіни хатки.
Він голосно простогнав:
— Сто чортів! Цього разу вони вже пригостять мене!
І заходився щосили стукати ціпком у двері. Ніхто не відповідав. Він загрюкав іще дужче, кричачи:
— Гей, люди, гей! Хто там, відчиніть!
Ніхто не озивався. Тоді він штовхнув рукою вікно,
й тепле повітря, ніжне, повне пахощів гарячого м’яса й капусти, війнуло назустріч холодному повітрю з двору.
Тесляр ускочив у кімнату. На столі стояли два прибори. Мабуть, господарі пішли до церкви, покинувши на вогнищі обід: добру недільну печеню й ситну юшку з городиною.
Свіжий хліб лежав, чекаючи їх, на каміні, між двох пляшок, здається, повних.
Рандель спершу накинувся на хліб — розламав його з такою люттю, наче вбивав людину, й заходився шалено їсти, швидко поглинаючи величезні кусні. Але запах м’яса незабаром потяг його до печі; знявши покришку з горщика, він устромив виделку й вийняв шматок яловичини, зв’язаний мотузкою; наклав ще повну тарілку капусти, моркви й цибулі, поставив її на стіл, усівся, розрізав м’ясо начетверо й пообідав, немов у себе вдома. З’ївши майже все м’ясо й силу городини, він відчув спрагу, підійшов до каміна і взяв одну з пляшок.
Тільки-но рідина полилася в склянку, він зрозумів, що то горілка. Ну й нехай, вона гарячить, вона пожене йому вогонь у жили; добре буде зігрітись після того як він так перемерз. І він випив.
Відвикши від горілки, він тепер визнав, що вона справді добра; він знову налив повну склянку і випив двома ковтками. Майже в ту саму мить йому стало радісно, весело, немов велике щастя розлилось по ньому.
Він їв та їв, щоправда, не так уже пожадливо, повільно жуючи й умочуючи хліб у бульйон. Усе тіло його пашіло, в голову била кров.
Раптом десь далеко задзеленькав дзвін. То скінчилась відправа в церкві. Швидше інстинкт, ніж страх, інстинкт обережності, що керує всіма істотами й надає їм проникливості в хвилину небезпеки, змусив тесляра підскочити. Він засунув до однієї кишені хліб, до другої пляшку з горілкою, злодійкувато підійшов до вікна й виглянув на дорогу.
Вона була безлюдна. Рандель стрибнув з вікна і рушив далі; але тепер він пішов не битим шляхом, а побіг полями до лісу, що виднів неподалік.
Він був веселий, задоволений з того, що зробив, почував себе бадьорим, міцним і таким гнучким, що перестрибував через польові загорожі обома ногами зараз, одним скоком.
ОпЬнившись за деревами, знову дістав із кишені пляшку й почав на ходу пити великими ковтками. Його думки
затьмарились, очі помутніли, а ноги підстрибували, як пружини.
Він заспівав давньої' народної пісні:
Ох, як гарно,
Ох, як гарно —
Збирати суниці.
Ішов тепер густим мохом, вогким і свіжим, і цей м’який килим під ногами збуджував у ньому якесь дурне бажання перекидатися через голову, як дитина.
Він розбігся, перекинувся, встав і почав знову. І за кожним разом співав:
Ох, як гарно,
Ох, як гарно —
Збирати суниці.
Раптом він спинився над утоптаною в яру стежкою й побачив здалека рослу дівчину — то поверталась до села якась наймичка, несучи на коромислі двоє відер із молоком.
Він чатував на неї, пригнувшись, і світив очима, як собака, що побачив перепілку.
Вона теж помітила його, звела голову й сміючись крикнула:
— Це ви так виспівуєте?
Він не відповів ні слова й стрибнув униз у яр, хоч схили були високі, щонайменше шість футів.
Побачивши його раптом перед собою, дівчина сказала:
— Господи, як ви мене налякали!
Але він не чув її слів, він був п’яний, він знавіснів, охоплений новою, лютішою за голод пристрастю, розпаленівши від алкоголю, непереможним шалом чоловіка, якого вже два місяці було всього позбавлено, а тепер він, п’яний, молодий, запальний, горів усіма хотіннями, закладеними від природи в дужу плоть самців.
Дівчина сахнулася, злякавшись його обличчя, очей, напіврозтуленого рота, простягнутих рук.
Він схопив її за плечі і, не кажучи й слова, кинув на стежку.
Вона впустила відра, що з брязкотом покотились, випліскуючи молоко; потім закричала, але, розуміючи, що марно кричати серед цього безлюддя, і бачачи тепер, що він не хоче її смерті, скорилась, не дуже побиваючись тугою та гнівом, бо парубок був дужий, хоча, правда, занадто вже брутальний.
Коли ж устала, згадка про розлиті відра раптом розлютила її і, скинувши черевика з ноги, вона в свою чергу кинулась на чоловіка, наміряючись розбити йому голову, якщо він не заплатить за молоко.
Але він, не добравши, з чого стався той напад, трохи витверезившись, оторопівши, злякавшись того, що зробив, вдарився тікати чимдуж, а дівчина шпурляла йому навздогін каміння, і декілька влучило йому в спину.
Рандель біг довго-довго, аж поки відчув, що стомився, як ніколи. Ноги ослабли й більше його не несли, думки плуталися; він забув геть усе й не міг ні про що думати. Сів під деревом. А за п'ять хвилин уже спав.
Прокинувся він од сильного стусана і, розплющивши очі, побачив два лаковані трикутні капелюхи, що схилились над ним, і тих самих двох жандармів, що й уранці; вони в’язали йому руки.
— Я так і знав, що знову тебе злапаю, — сказав глузливо капрал.
Рандель підвівся, не кажучи й слова. Жандарми струснули його, готові побити, як він зробить хоч один рух, бо він тепер був їхня здобич, він став тюремною дичиною, його спіймали ці мисливці на правопорушників, і вони його вже не випустять.
— Рушай! — скомандував жандарм.
Вони пішли. Заходив вечір, розстеляючи по землі осінні присмерки, важкі й зловісні.
За півгодини вони дісталися до села.
Усі двері стояли навстіж, про подію вже було відомо. Селяни й селянки, охоплені гнівом, немов кожного з них обікрадено, немов кожну з них згвалтовано, хотіли побачити, як вестимуть негідника, і вилаяти його.
Тютюкання почалось від першої хати, а скінчилось біля мерії, де чекав мер, щоб самому помститись на цьому волоцюзі.
Вгледівши його ще здалека, він заволав:
— Ага, гультяю! Попався!
І потер руки, дуже задоволений собою.
— Я ж казав, я ж казав, ще тільки побачивши його на дорозі,— провадив він.
І знову, з подвоєною радістю:
— А, підлотнику! А, мерзенний підлотнику! Ти таки матимеш свої"двадцять років!