Воно коштувало сорок тисяч франків. Відступили їм його за тридцять шість тисяч.
Вони попросили ювеліра не продавати кольє протягом трьох днів. Погодилися також, що він бере його назад за тридцять чотири тисячі франків, якщо загублене намисто знайдеться до кінця лютого.
Луазель мав вісімнадцять тисяч франків, що дістались йому в спадок від батька. Решту треба було позичити.
І він позичив гроші, в кого просячи тисячу франків, в кого п’ятсот, де п’ять луїдорів, де три. Він підписував векселі, брав на себе згубні зобов’язання, мав справи з усякими лихварями та позичальниками. Він заплутав усе своє дальше життя, ставив підписи, не знаючи навіть, чи спроможеться сплатити, і врешті, пригнічений жахливими картинами прийдешності, безпорадними злиднями, що оце зваляться на нього, перспективою всіляких матеріальних нестатків і моральних мук, він пішов по нове намисто та й виклав на прилавок крамаря тридцять шість тисяч франків.
Коли пані Луазель віднесла намисто пані Форестьє, та ображено заявила:
— Тобі треба було б вернути його раніше, бо воно могло мені знадобитися.
Вона навіть не відкрила футляр, чого так страхалась її подруга. Що б тільки подумала вона, помітивши підміну? Що б-вона їй сказала? Чи часом ще не стала б вважати її за злодійку?.
Пані Луазель зазнала жахливих злигоднів. Вона відразу, проте, героїчно скорилася своїй лихій долі. Треба було виплатити страшенні борги. І вона таки виплатить! Звільнили служницю й перемінили житло, найнявши мансарду під дахом.
їй довелося познайомитися із усілякою чорною хатньою працею, з осоружним їй куховарством. Вона мила посуд, ламаючи рожеві нігті об масні горщики та об денця каструль. Вона прала брудну білизну, сорочки та ганчірки, розвішуючи їх потім на шворці, щоранку виносила на вулицю сміття й тягала нагору воду, зупиняючись на кожному поверсі перепочити. Вона одягалась, як простолюдинка, і, взявши в руки кошики, йшла до овочевої чи бакалійної крамниці або до різника, де торгувалась і лаялась, відстоюючи кожне су із своїх нужденних грошей.
Щомісяця доводилося сплачувати одні векселі, поновлювати інші, домагатися відстрочки.
Чоловік працював вечорами, звіряючи рахунки якомусь крамареві, а ночами часто переписував рукописи, одержуючи по п’ять су за сторінку.
Таке життя тривало десять років. Через десять років вони посплачували врешті всі борги, з процентами та різними додатковими нарахуваннями.
Пані Луазель здавалася тепер старою. Вона стала якоюсь простацькою жінкою, брутальною, суворою, що їх так багато в убогих родинах. Розкудлана, з спідницями, що зсувалися набік, з завжди червоними руками, вона говорила гучним голосом і сама мила підлогу. Але іноді, коли чоловік був на службі, вона сідала коло вікна і згадувала давнішню вечірку, отой бал, де вона була така гарна, де мала такий блискучий успіх.
Що сталося б, коли б вона не загубила тоді отого намиста? Хто його знає? Хто знає? Яке ж воно дивне, яке ж мінливе наше життя! Як мало треба, щоб загинути або врятуватись!
Якось у неділю, вийшовши прогулятися трохи Єлисейськими Полями, щоб відпочити від тижневої праці, вона побачила даму, що гуляла з дитиною. Це була пані Фо-рестьє, така сама молода, така сама гарна, така сама зваблива.
Пані Луазель зворушилась. Чи сказати їй? Авжеж, звичайно. Тепер, сплативши вже борги, можна розповісти. Чом би й ні?
Вона підійшла ближче.
— Добридень, Жанно.
Та, не впізнавши її, здивувалась такому фамільярному вітанню якоїсь міщанки.
— Але… пані,— промимрила вона, — я вас не знаю… Ви, мабуть, помиляєтесь…
— Ні. Я — Матільда Луазель.
Тоді її подруга скрикнула:
— О!.. Бідна моя Матільдо, як же ти змінилась!
— Так, відколи ми бачились востаннє, я зазнала багато лиха, багато злигоднів… і все через тебе!
— Через мене? Яким чином?
— Пам’ятаєш те діамантове намисто, що ти позичила мені на бал у міністерстві?
— Еге ж. То що ж з того?
— Так ось, я його загубила.
— Як так? Ти ж мені його принесла.
— Я принесла тобі інше, точнісінько таке саме. І цілих десять років ми за нього виплачували борг. Ти розумієш, як нам важко довелося, ми ж не мали нічого. Тепер з цим скінчено, і я страшенно з того рада.
Пані Форестьє аж спинилась:
— Так ти кажеш, ви купили нове намисто замість мого?
— Так. А ти нічого й не помітила? Вони були дуже схожі.
І вона усміхнулась переможно і простодушно.
Пані Форестьє схвильовано схопила її за руки:
— О моя бідна Матільдо! Таж мої діаманти були фальшиві! Вони коштували щонайбільше п'ятсот франків.