Ні слова вже я не чув, не тямив. У неї були чудесні груди — високі, округлі, білі та пружні, може, завеликі трохи, та такі звабливі, аж ніби приском тебе обсипало, коли на них дивився. Я б ніколи не думав, що під шерстяною своєю одежею моя господщня ховає такі принади. Роздягнена, вона здалась мені на десять років молодшою. І от я відчув щось дивне… щось… ну, як би тут висловитись?.. Відчув, що схвилювався. Раптом до мене повернувся той самий настрій, що урвався чверть години тому у моїй кімнаті.
Позад неї, там, в алькові, набачив я її постіль. Була вона в неладі, пом’ята, на простиралі було видно долинку, утворену тілом, що там недавно лежало. І я розумів, що в цьому ліжку має бути дуже затишно, дуже тепло — тепліше, ніж у якому іншому. Чому тепліше? Хто його знає, певне, через те розкішне тіло, котре там спочивало.
Що є на світі знадливішого й любішого за зім’яту постіль. Вона мене, постіль та, п’янила віддалік, тремтіння пристрасті навівала.
Вона все провадила своєї, але дедалі тихше, лагідніше. Тепер це був суворий, але сердечний та щирий друг, ладний уже подарувати провину.
Я пробурмотів:
— Але ж… але ж… пані Керґаран… але ж…
Вона змовкла, щоб послухати мою відповідь, а я раптом обняв її, цілуючи, зголоднілий до краю, обезумілий з жадоби.
Вона пручалась, од хиляла голову, проте не дуже гніваючись, і машинально повторювала звикле:
— От поганець… от поганець… пога…
Слово урвалося, бо я підняв її й поніс, міцно пригортаючи до себе. Іноді десь береться, знаєте, нелюдська сила!
Натрапивши зрештою на край ліжка, разом з нею я впав на нього…
Справді, там було з біса затишно і з біса тепло.
За годину свічка догоріла. Господиня встала засвітити нову, потім вернулась до мене і, простягаючи під ковдрою свою опуклу, дужу ногу, ласкавим, задоволеним, може, навіть і вдячним голосом промовила:
— От поганець! От поганець!