Суперництво, відомі чи тільки підозрювані зв'язки, готові, безліч разів переказані й чувані міркування про тих самих осіб, ті самі події й ті самі думки захоплювали й топили їхній розум у каламутній і неспокійній річці, що зветься паризьким життям. Знаючи всіх і скрізь буваючи, Бертен, як художник, що перед ним усі двері відчинені, вона, як елегантна дружина консервативного депутата, — були натреновані в цьому спорті витонченого французького базікання, банального, ласкаво злостивого, марно дотепного, вульгарно вишуканого, що надає виняткової і вельми заздрісної репутації тим, чий язик нагострився в цьому порожньому ли-хомовстві.
— Коли ви прийдете обідати? — спитала вона зненацька.
— Коли хочете. Призначте день.
— У п’ятницю. В мене будуть герцогиня де Мортмен, Корбелі та Мюзадьє; святкуватимемо повернення моєї дівчинки, що сьогодні ввечері приїздить. Але мовчіть про це. Це секрет.
— О, звичайно, я прийду! Дуже радий буду побачити Аннету. Вже три роки, як я її не бачив.
— Правда! Три роки!
Аннета жила спочатку в Парижі, з батьками, але потім її пристрасно полюбила бабуся, пані Параден, що постійно жила в маєтку свого зятя, у замку Ронсьєр, в Ері,— полюбила так, як може любити востаннє стара, майже сліпа жінка.
Бабуся за кожним разом довше й довше залишала дівчинку в себе, а що Гійруа майже половину свого життя перебували в цьому маєтку, куди їх раз у раз кликали
господарчі справи чи вибори, то врешті вони почали лише час од часу привозити дочку до Парижа, та й сама вона більше вподобала вільне й рухливе сільське життя, ніж замкнуте життя в місті.
Останні три роки вона не приїздила жодного разу, бо графиня воліла тримати її віддалік, щоб не збуджувати у неї нових звичок до того дня, коли Аннета мала вступити у світ. Пані де Гійруа послала до неї двох освічених виховательок і частіше стала навідувати матір та дочку. До того ж дівчина не могла надовго покинути замок — стара бабуся хворіла й чимдалі підупадала на силі.
Колись Олів’є Бертен щороку їздив до Ронсьєра на півтора-два місяці, але вже три роки ревматизм гнав його на води в далекі міста, а там у ньому пробуджувалася така любов до Парижа, що, повернувшись, він уже не виїздив із нього.
Аннета мала приїхати тільки восени, але в батька раптом виник план одружити її, і він викликав дочку, щоб познайомити з призначеним їй нареченим, маркізом де Фарандаль. Проте цей план тримали в секреті, і пані де Гійруа втаємничила у нього тільки Олів’є Бертена.
Тому він спитав:
— Виходить, чоловік ваш не змінив свого рішення?
— Ні, і, як на мене, вибір його вельми вдалий.
Потім вони заговорили про інше.
Графиня вернулась до мистецтва й умовляла Бертена намалювати Христа. Він відмовлявся, доводячи, що картин таких уже досить на світі, але вона стояла на своєму, уперто й нетерпляче наполягаючи:
— О, коли б я вміла малювати, то показала б вам свій задум; це було б щось нове й сміливе. Його знімають з хреста, і той, що руки йому від цвяхів одірвав, не вдержав тіла. Воно падає просто на юрбу, яка звела руки, щоб схопити його й підтримати. Розумієте?
Так, він розумів, навіть знаходив цей задум оригінальним, але зраджувати своїх нових прагнень не хотів; і, помітивши, що подруга його лежить на дивані, звісивши ніжку в елегантному черевичку та прозорій панчосі, крізь яку було видно тіло, він вигукнув:
— Ось що треба малювати! Ось де життя: жіноча ніжка, що визирає з-під сукні! В неї все можна вкласти — істину, бажання й поезію. Хіба ж є щось гарніше, щось привабливіше за жіночу ніжку? До того ж, яка таїна: вона схована, її не бачиш, але почуваєш під тканиною!
Сівши по-турецькому долі, він зняв черевичка, і ніжка, звільнившись від шкіряного футляра, заворушилась, мов жваве звірятко, сама дивуючись з своєї волі.
— Як це тонко, як це вишукано і разом з тим виразно! — повторював Бертен. — Виразніше за руку. Покажіть свою руку, Ані!
На ній були довгі, аж по лікті, рукавички. Знімаючи одну, вона взяла її вгорі за край і хутко спустила, вивернувши, мов зміїну шкіру. З’явилася біла, повна, округла рука, так швидко оголена, що вмить збуджувала думку про прекрасну, сміливу наготу.
Графиня простягла руку, зігнувши кисть. Персні блищали на її білих пальцях, а рожеві довгі нігті здавалися пазурами, що їх випустила в любовній нестямі ця чарівна жіноча лапка.
Олів’є Бертен ніжно тримав її в своїй руці, милуючись. Він грався пальчиками, мов живими цяцьками, і казав:
— Яка це втішна річ! Яка втішна! Яка ця маленька, мила частина тіла, розумна та спритна! Все, що хочеш, вона робить — книжки, мережива, будинки, піраміди, локомотиви, тістечка, а часом — дарує пестощі, і це найкраща її робота.
Він знімав один по одному персні, а коли упала й золота тоненька обручка, прошепотів, усміхаючись:
— Закон. Вшануймо.
— Дурник! — трохи ображено сказала вона.
Олів’є завжди був охочий поглузувати — та французька риса, яка надає видимої іронії найсерйознішим почуттям, — і часто мимоволі смутив графиню, не в змозі збагнути тонких жіночих особливостей і відрізнити межі священних, як він казав, ділянок. Найдужче вона гнівалась, коли він трохи хвалькувато й фамільярно говорив про їхній тривалий зв’язок, називаючи його найкращим взірцем кохання дев’ятнадцятого століття.
Помовчавши, вона спитала:
— Поведете мене й Аннету на вернісаж?
— Звичайно.
Далі вона спитала про найкращі картини на майбутній виставці, що мала відкритись через два тижні.
Але зненацька, може згадавши, що їй треба кудись піти, вона мовила:
— Ну, давайте черевика. Я йду.
Він замріяно грався легеньким взуттям, крутячи його в руках.
Нахилившись, він поцілував ніжку, що, здавалось, пливла між сукнею та килимом і вже не ворушилась, прохолонувши трохи на повітрі, потім узув її; пані де Гійруа, підвівшись, підійшла до столу, де біля каламаря, в якому, як це буває майже у всіх художників, висохло чорнило, купою лежали папери, розкриті листи, давні й нові. Вона з Цікавістю дивилася на папери, брала їх у руки, піднімала, аби побачити, що є під сподом.
Бертен сказав, підійшовши до неї:
— Ви порушуєте мій безлад.
Не відповідаючи, вона спитала:
— А хто це хоче купити ваших "Купальниць"?
— Американець якийсь, не знаю його.
— А ви домовились щодо "Вуличної співачки"?
— Так. Десять тисяч.
— Добре зробили. Картина мила, але не рідкісна. Прощавайте, любий.
Вона підставила йому щоку, і він доторкнувся до неї спокійним поцілунком; потім вона зникла за портьєрою, півголосно сказавши:
— В п’ятницю, о восьмій. Не проводьте мене, я не хочу. Ви ж знаєте це. Прощавайте.
Коли вона пішла, Бертен закурив цигарку, далі почав неквапом ходити по майстерні. Перед ним постало все минуле їхнього кохання. Він пригадував давно забуті подробиці, шукав їх і поєднував, захопившись цими спогадами.
Було це тоді, коли він тільки-но сходив зіркою на мистецькому обрії Парижа, коли художники привернули до себе всю ласку публіки і заселяли цілий квартал чудових будинків, зароблених кількома мазками пензля.
Бертен, вернувшись у 1864 році з Рима, кілька літ прожив без визнання та слави; але після того, як у 1868 році він виставив свою "Клеопатру", критика й публіка за кілька днів піднесли його до небес.
В 1872 році, по війні, по тому, як смерть Анрі Реньо стала для всіх його товаришів немовби п’єдесталом для слави, Бертена за сміливий сюжет "Іокасти" зарахували до відчайдухів-новаторів, дарма що картина, намальовайа до міри оригінально, задовольнила навіть академіків. В 1873 році перша медаль за "Алжірську єврейку", яку він намалював, вернувшись із подорожі по Африці, висунула його в перші ряди, а після портрета княгині де Саліа в 1874 році вищий світ визнав його першим портретистом своєї доби. Відтоді він став улюбленим художником парижан та парижанок, найвправнішим і найпроникливішим тлумачем їхньої краси, манер та натури. Через кілька місяців усі світські красуні Парижа почали запобігати його ласки, палко бажаючи, щоб він портретував їх. Однак його доводилося довго вмовляти, і брав він дуже дорого.
Тож, ставши модним і буваючи в світі, Бертен побачив якось у герцогині де Мортмен молоду жінку в глибокій жалобі, вона прощалась, коли він входив, і ця зустріч на порозі заворожила його, як чудове видиво, сповнене елегантності й краси.
Спитавши її ім’я, він дізнався, що звати її графиня де Гійруа, що вона — дружина здрібнілого нормандського дворянина, агронома й депутата, носить жалобу по батькові свого чоловіка, що вона розумна, і всі її люблять та шанують.
Все ще схвильований цією зустріччю, що зачарувала його як художника, Бертен тут же сказав:
— От із кого я залюбки написав би портрет!
Другого ж дня його слова було передано молодій жінці, і того ж вечора він одержав записку на блакитному, трохи напахченому папері, писану рівними й тонкими літерами, що піднімались трохи вгору у правий бік:
"Пане.
Герцогиня де Мортмен, виходячи від мене, сказала, що ви висловили бажання зробити з мого бідного обличчя один із своїх шедеврів. Я охоче віддала б його до ваших послуг, якби була певна, що ви не кинули слів на вітер і вбачаєте в мені щось, що могли б відтворити й ідеалізувати.
Прийміть, пане, вияв моєї найщирішої пошани.
Анна де Гійруа"
Відповідаючи, Бертен запитав, коли можна відрекомендуватися графині. Його запросили на сніданок наступного понеділка.
Графиня жила на другому поверсі великого й пишного сучасного будинку на бульварі Мальзерб. Через простору вітальню, оббиту блакитним шовком у білих з позолотою багетах, художника провели в кімнату, подібну до будуара, обвішану гобеленами минулого століття з ясними і грайливими, ніжного відтінку шпалерами в стилі Ват, то, і з граціозними малюнками, що їх, здавалось, задумали й виконували майстри, замріявшись про кохання.
Не рстиг він сісти, як увійшла графиня. Ішла вона так легко, що Бертен не почув її кроків у сусідній кімнаті, і здивувався, побачивши її. Вона по-дружньому подала йому руку.
— Тож виходить, ви таки хочете портретувати мене, — сказала вона.
— Це буде щастям для мене, пані.
Чорна вузька сукня робила її дуже тонкою, надавала їй зовсім молодого, а проте поважного вигляду, який не відповідав осяяному білявим волоссям усміхненому обличчю.
Увійшов граф, ведучи за руку шестилітню дівчинку.
Пані де Гійруа познайомила:
— Мій чоловік.
Граф де Гійруа був низенький на зріст, без вусів, з запали ми щоками, що чорніли при шкірі прорістю голеної бороди.
Він нагадував священика або актора довгим, закинутим назад волоссям, ввічливими манерами й двома округлими великими зморшками коло рота, що спускались від щік до підборіддя і немов утворилися від звички прилюдно говорити.
Граф подякував Бертенові пишними фразами, що виявляли промовця.