Як же я міг стати міцним? Що мені лишалося, окрім гравюр, малюнків та опахал? Хіба я винен, що ніколи не працював?
Старий дивився на свого небожа з неприхованою відразою. Терпець йому увірвався.
— Гаразд. Я саме збираюсь їхати в одну з таких подорожей. Може, поїдеш зі мною?
— Трохи запізно, мушу сказати. А куди ви їдете?
— Хел та Роберт збираються до Клондайку. Я хочу провести їх через протоку до озер..
Старий не доказав, бо юнак підстрибнув і схопив його за руку.
— Визволителю мій!
Джон Беллю насторожився. Він не сподівався, що його запрошення буде прийнято.
— Ти ще обміркуй все як слід, — мовив він.
— Коли ми їдемо?
— Це дуже важка подорож! І ти нам тільки заважатимеш!
— Та ні. Я працюватиму. Я навчився працювати, відколи потрапив до "Хвилі".
— Кожен мусить узяти з собою запас харчів на цілий рік. Там буде така метушня, що індійці-носії не впораються з усім. Хел і Роберт переноситимуть свій вантаж самі. Отож я й їду, щоб їм допомогти. Ти будеш тягти на плечах стільки ж, як і вони.
— Випробуйте мене!
— Ти не зможеш носити вантаж.
— Коли ми їдемо?
— Завтра.
— Тільки не думайте, що це на мене вплинула ваша лекція про витривалість, — сказав Кіт на прощання. — Мені потрібно здихатись О’Гари.
— Хто це О’Гара? Японець?
— Ні, він ірландець, великий рабовласник і мій найближчий приятель. Видавець "Хвилі" і жорстокий гнобитель. Він навіть мертвого примусить танцювати.
Того ж вечора Кіт написав О’Гарі:
"Беру відпустку на кілька тижнів. Найми собі іншого хлопця, хай допише роман. Пробач, друже, здоров'я вимагає цього. Коли повернусь, працюватиму за двох".
II
Кіт Беллю зійшов на берег у Дайї серед божевільної метушні тисячного натовпу з тисячопудовим вантажем. Цю силу-силенну речей та харчу горами вивантажували з пароплавів, а далі все це повільно текло в долину Дайї й через Чілкут. Переносити треба було за двадцять вісім миль на власних спинах. Індійці-носії збільшили платню з восьми центів за фунт до сорока і все ж таки не могли впоратись. Всім було ясно, що більшість подорожніх не встигнуть перенести вантаж до настання зими.
Найневмілішим з-поміж новачків був Кіт. Як і в сотень інших, у нього на поясі теліпався величезний револьвер і патронташ. В цьому був винний його дядько, що пам'ятав ще часи сваволі. Але Кіт Беллю був романтиком. Ці гони по золото його засліпили, життя, що клекотіло довкола, чарувало, і він дивився на все очима художника. Як казав Кіт на пароплаві, це була не його стихія. Він зараз у відпустці і хоче тільки "кинути оком", а тоді знову повернутися до звичного життя.
Залишивши своїх супутників, котрі чекали на вантаж, Кіт поплентався вздовж берега до старої факторії. Він не хизувався своїм револьвером, як це робили інші. Стрункий, високий індієць пройшов повз нього, несучи дуже важкий пакунок. Кіт пішов за ним, захоплюючись його залізними м'язами і тим, як зграбно і легко він рухався, незважаючи на тягар. Індієць скинув свій пакунок на терези проти факторії, і Кіт теж прилучився до гурту, що оточив силача. Пакунок важив сто двадцять фунтів. Це викликало вигуки здивування.
Кіт теж дивувався й міркував, чи зміг би він хоч підняти таку вагу.
— Ідеш до озера Ліндерман, друже? — запитав Кіт.
Індієць гордовито кивнув.
— Скільки ж ти одержав за це?
— П'ятдесят доларів.
Тут Кіт замовк, йому впала в очі молода жінка, що стояла на дверях. Вона була одягнута не так, як інші жінки, що зійшли з пароплава, — ні куцої спідниці, ні шароварів. Кіта вразила дивовижна доцільність її серед усього, що її оточувало. До того ж вона була така молода та гарна. Яскрава краса її рум'яного обличчя захопила його, і він так пильно дивився на неї, що вона відчула; темні, з довгими віями, очі глянули на нього з байдужою цікавістю. З його обличчя вона з одвертою веселістю перевела погляд на величезний револьвер. Коли їхні очі знову зустрілись, в її очах промайнула глузлива зневага. Його неначе батогом стьобнули. Вона ж обернулась до чоловіка, що стояв поруч і показала на Кіта. Чоловік подивився на нього так само глумливо.
— Чечако, — скачала дівчина.
Чоловік, що скидався на волоцюгу у своїх дешевих штанях та благенькій вовняній куртці, розреготався, і Кіт зніяковів, сам не знаючи чому І все ж таки вона надзвичайно гарна, подумав він, коли обоє пішли. Він звернув увагу на її ходу, і йому здалося що пізнав би її й через тисячу років.
— Бачили ви цього чоловіка з дівчиною? — спитав Кіта сусід. — Знаєте, хто він?
Кіт похитав головою.
— Чарлі Олень. Йому поталанило на Клондайку. Він здавна в цих краях. Був на Юконі років дванадцять. А ось зараз з'явився тут.
— Що означає чечако? — спитав Кіт.
— Ви — чечако, я — чечако, — була відповідь.
— Можливо, я й чечако. Але ви повинні пояснити мені, що воно значить.
— Мазунчик.
Повертаючись до берега, Кіт весь час повторював це образливе слово. Досадно було чути таке від дівчини.
Ідучи поміж куп вантажу і згадуючи індійця з величезним пакунком, Кіт схотів випробувати свою силу. Він вибрав мішок з борошном, який важив сто фунтів, став окаряч і спробував взяти на плечі. Спершу він подумав, що сто фунтів досить-таки важкі, потім — що його спина не витримає, та, зрештою, тільки вилаявсь, бо після п'яти хвилин зусилля й сам звалився на вантаж, який даремно намагався підняти. Втерши чоло, Кіт угледів Джона Беллю, який насмішкувато стежив за ним за купою мішків.
— Боже! — проголосив цей апостол витривалості. — Яке немічне покоління вийшло з нашого роду! Коли мені було шістнадцять, я за іграшку піднімав такі речі.
— Ви забули, дядю, — огризнувся Кіт, — що я не ріс на ведмедині.
— Я за іграшку підніматиму їх і в шістдесят.
— Ану, покажіть!
Джон Беллю показав. Йому було сорок вісім років, але він швидко нахилився над мішком, рвонув і вмить скинув собі на плечі.
— Спритність, мій хлопче, спритність. Та ще міцний хребет.
Кіт з пошаною зняв капелюха.
— Ви диво, дядю, справжнє диво. А як ви гадаєте, чи зможу я навчитися цьому?
Джон Беллю знизав плечима.
Ти накиваєш п'ятами, перш ніж ми вирушимо звідси.
— Не бійтеся, — простогнав Кіт. — Там же О’Гара, лютий лев. Я ніколи не вернусь назад!
III
З першим пакунком КІТ впорався добре. До Фінінганського броду їм пощастило найняти індійців, щоб перенести дві тисячі п’ятсот фунтів вантажу. Далі довелося гнути власні спини. Вони поклали собі посуватися щодня на одну милю. Та це здавалось легким тільки на слонах. Джон Беллю лишився в таборі куховарити, тому не міг односити більше одного пакунка в день. Отож на долю. кожного з трьох хлопців припадало щодня нести на милю вперед по вісімсот фунтів. Якщо брати п'ятдесятифунтові пакунки, то доведеться робити шістнадцять миль з вантажем і п'ятнадцять упорожні.
— Бо ж останній раз ми не вертатимемось, — зробив Кіт приємне відкриття.
Вісімдесятифунтові пакунки вимагали щоденного переходу на дев'ятнадцять миль, а стофунтові — тільки на п'ятнадцять.
— Я не люблю ходити пішки, — сказав Кіт. — Тому носитиму по сто фунтів.
Помітивши хитру посмішку на дядьковому обличчі, він швидко додав:
— Звичайно, буду поступово звикати. Навчаються ж люди ходити по канату й робити всілякі фокуси. Почну з п'ятдесяти.
Він схопив мішок і побіг підтюпцем по стежці. Скинувши вантаж на привалі, юнак швидко вернувся назад. Це було легше, ніж він гадав. Але дві милі досить-таки притомили його. Другий пакунок важив шістдесят п'ять фунтів. Тепер було вже важче, і він не біг. Наслідуючи носіїв, Кіт часто сідав перепочити, спираючись пакунком на скелю або пень. За третім разом він так розійшовся, що підв'язав пасками дев'яностоп'ятифунтовий мішок з бобами і вперто рушив у путь. Пройшовши сто кроків, він відчув, що от-от знепритомніє. Кіт сів і витер лице.
— Маленькі переходи й короткі відпочинки, — пробубонів він. — Так буде краще.
Іноді він не міг зробити і ста кроків, і після кожного перепочинку ледве спинався на ноги, його пакунок дедалі важчав. Кіт засапався і піт лив з нього струмками. Не пройшовши й чверті милі, хлопець здер з себе вовняну сорочку й повісив на дерево. Ще трохи далі закинув геть капелюха. Подолавши півмилі, Кіт думав, що йому кінець. Ніколи в житті йому не було так погано. Знесилений, він сидів на землі, й раптом погляд його спинився на величезному револьвері й важкому патронташі…
— Брухт — зайві десять фунтів! — глузливо посміхнувся Кіт, відстібаючи пояс.
Він навіть не потурбувався повісити їх на дерево, а шпурнув у чагарник. І коли повільний потік носіїв проплив повз нього, він помітив, що й інші чечако викидають свою зброю.
Його невеличкі переходи дедалі меншали. Часом він не міг проволіктися й ста футів, бо зловісні удари. серця й дрижаки в колінах примушували його знов і знов відпочивати. Але уява гарячково працювала. Попереду двадцять вісім миль, тобто двадцять вісім важких днів. І все ж таки то була найлегша частина дороги.
— Почекайте, — казали йому, — дістанетесь до Чілкута, ще лізтимете вгору навкарачках.
— Який там Чілкут, — відповідав Кіт. — Задовго до нього я спочиватиму в могилці під мохом.
Він підсковзнувся і втримався на ногах лише надлюдським зусиллям. Кіт відчув, наче щось усередині йому відірвалося.
— Якщо я впаду з оцією ношею, тоді мені кришка, — сказав він випадковому супутникові.
— Це ще нічого, — відповів той. — Ось скоро дістанемось міжгір'я. Там доведеться переходити над самою прірвою по сосновій колоді завдовжки шістдесят футів. Ні мотузків тобі, щоб за них триматися, анічогісінько. А вода клекоче, а дерево вгинається під ногами. Як упадеш, то тут і потонеш, бо з ремінців уже не визволитись.
— Я не від того, — відповів Кіт, бо був такий знесилений, що йому все було байдуже.
— Там щодня тонуть по троє або четверо, — вів далі сусід. — Я якось допоміг витягти одного німця. Він мав при собі чотири тисячі самими банкнотами.
— Приємно чути, — кинув Кіт і поплентався далі.
Розігралася справжня трагедія, дійовими особами якої були він та мішок з бобами. Кіт усе згадував Синдбада, — моряка, у котрого на шиї сидів дідок. І це "робота гідна мужчини"! Порівняно з нею, навіть служба в О’Гари була за іграшку. Знову і знову його спокушала думка кинути мішок у кущі, прокрастися поза табором, сісти на пароплав i повернутися до цивілізації.
Але Кіт цього не зробив.