Мої діти — це тягар мого існування [ sont les entraves de mon existence]. Це мій хрест. Я так собі пояснюю.
— Що робити?.. [ Que voulez—vous?.] — Він помовчав, висловлюючи жестом свою покірність жорстокій долі.
Ганна Павлівна задумалась.
— Ви ніколи не помишляли про те, щоб одружити вашого блудного сина Анатоля. Кажуть, — висловилася вона, — що старі дівиці мають манію женити [ont la manie des mariagese]. Я ще не відчуваю за собою цю слабкість, але у мене є одна дівчина [petite personne], яка дуже нещаслива з батьком, наша родичка, княжна [une parente à nous, une princesse] Болконська. — Князь Василь не відповідав, хоча з властивою світським людям швидкістю міркування і пам'яттю рухом голови показав, що він прийняв до роздумів цю відомість.
— Ні, ви знаєте, що цей Анатоль мені вартує сорок тисяч в рік, — сказав він, мабуть не в силах утримувати сумний хід своїх думок. Він помовчав.
— Що буде через п'ять років, якщо це піде так? Ось вигода бути батьком [Voilà l'avantage d'être père]. — Вона маєтна, ваша княжна?
— Батько дуже багатий і скнарий. Він живе в селі. Знаєте, це відомий князь Болконський, відставлений ще при покійному імператорові і прозваний прусським королем. Він дуже розумна людина, але з дивацтвами і важкий. Бідолаха нещаслива, як каміння [La pauvre petite est malheureuse, comme les pierres]. У неї брат, ось що недавно одружився на Lise Мейн, ад'ютант Кутузова. Він буде нині у мене.
— Послухайте, мила Анеет [— Ecoutez, chère Annette], — сказав князь, взявши раптом свою співрозмовницю за руку і пригинаючи її чомусь донизу. — Влаштуйте мені цю справу, і я назавжди ваш [— Arrangez--moi cette affaire et je suis votre] найвірніший раб (як мій староста мені пише [pan-comme mon староста m'écrit des] донесення: по-кой-ер-п). Вона хорошої фамілії і грошовита. Все, що мені треба.
І він з тими вільними і фамільярними граціозними рухами, які його відрізняли, взяв за руку фрейліну, поцілував її і, поцілувавши, помахав фрейлінською рукою, розвалившись на кріслі і дивлячись в сторону.
— Стривайте [— Attendez], — сказала Ганна Павлівна, міркуючи. — Я нині ж проговорю з Лізі (дружиною Болконського [la femme du jeune ]). І, може бути, це залагодиться. Я в вашому сімействі почну навчатися ремеслу старої дівиці [Ce sera dans votre famille, que je ferai mon apprentissage de vieille fille].
ІІ
Вітальня Ганни Павлівни почала поволі наповнюватися. Приїхала вища знать Петербурга, люди самі різнорідні по віковим групам та характерам, але однакові по суспільному стану, в якому всі жили; приїхала дочка князя Василя, красуня Елен, що заїхала за батьком, щоб з ним разом вирушити на свято посланника. Вона була в шифрі і бальній сукні. Приїхала і відома, як сама чарівна жінка у Петербурзі [ la femme la plus séduisante de Pétersbourg], молода, маленька княгиня Болконська, яка минулу зиму вийшла заміж і тепер не виїжджала у великий світ через свою вагітність, але провідувала ще невеликі вечори. Завітав князь Іполит, син князя Василя, з Мортемаром, якого він представив; приїхав і абат Моріо і багато інших.
— Ви не бачили ще, — або: — ви не знайомі з моєю тітонькою? [ ma tante] — говорила Ганна Павлівна гостям, що приїжджали і вельми серйозно підводила їх до маленької бабусі у високих бантах, що випливла з іншої кімнати, як скоро стали доїжджати гості, називала їх по імені, повагом переводячи очі з гостя на ma tante, і потім віддалялася.
Всі гості здійснювали обряд привітання нікому не відомої, анікому не цікавої і не потрібної тітоньки. Ганна Павлівна з ревною, урочистою участю стежила за їх вітаннями, мовчазливо схвалюючи їх. Ma tante кожному говорила в одних і тих же виразах про його здоров'я, про своє здоров'я і про здоров'я її величності, яке нині було, дякувати Богу, краще. Всі підходили, з пристойності не виказавши поспішності, з почуттям полегшення від завершеного важкого обов'язку, відходили від бабусі, щоб уже весь вечір жодного разу не підійти до неї.
Молода княгиня Болконська приїхала з роботою в шитій золотом оксамитовій торбі. Її гарненька, з ледь помітними зчорнілими вусиками верхня губка була куцувата по зубах, але тим миліше вона була відкрита і тим ще симпатичніше витягувалася іноді і опускалася на нижню. Як це буває у цілком привабливих жінок, недолік її — короткість губи і напіввідкритий рот — здавалися її особливою, осібне її красою. Всім було потішно позирати на цю повну здоров'я і жвавості гарненьку майбутню матір, яка так легко переносила своє становище. Старим і нудьгуючим, понурим молодим людям ввижалося, що вони самі робляться схожі на неї, побувши і поговоривши декілька часу з нею. Хто говорив з нею і зрів при кожному слові її ясну посмішечку і блискучі білі зуби, які виднілися безперестанку, той думав, що він нині особливо люб'язний. І це думав кожен.
Маленька княгиня, перевалюючись, дрібненькими проворними кроками обійшла стіл з робочою сумочкою на руці і, безжурно оправляючи сукню, сіла на диван, близько срібного самовара, як ніби все, що б вона не робила, було розвагою [partie de plaisir] для неї і для всіх її оточуючих.
— Я захопила роботу [ J'ai apporté mon ouvrag], — пролепетала вона, розкриваючи свій ридикюль і адресуючись до всіх разом. – Стережіться Ганно, не зіграйте зі мною злий жарт, [Annette, ne me jouez pas un mauvais tour,] — звернулася вона до господині. — ви мені писали, що у вас зовсім маленький вечір. Бачите, як я укутана [ —Vous m'avez écrit, que c'était une toute petite soirée; voyez comme je suis attifée].
І вона розвела руками, щоб показати своє, в мереживах, сіреньке витончене плаття, трохи нижче грудей підперезане широкою тасьмою.
— Будьте певні, Лізо, ви все-таки будете краще за всіх [— Soyez tranquille, Lise, vous serez toujours la plus Jolie], — відповідала Ганна Павлівна.
— Ви знаєте, мій чоловік залишає мене [— Vous savez, mon mari m'abandonne,] — продовжувала вона тим самим тоном, адресуючись до генерала, — йде на смерть. Скажіть, навіщо ця бридка війна [—il va se faire tuer. Dites moi, pourquoi cette vilaine guerre], — мовила вона князю Василю і, не чекаючи відповіді, звернулася до дочки князя Василя, до чарівної Елен.
— Що за мила особа, ця маленька княгиня! [ — Quelle délicieuse personne, que cette petite princesse!] — сказав князь Василь тихо Ганні Павлівні.
Невдовзі після маленької княгині увійшов масивний, гладкий молодий чоловік з стриженою головою, в окулярах, світлих панталонах за тодішньою модою, з високим жабо і в коричневому фраку. Цей товстий молодий чоловік був незаконний син уславленого єкатеринського вельможі, графа Безухова, який вмирав зараз в Москві. Він ніде не служив ще, тільки що приїхав з-за кордону, де він виховувався, і був перший раз у вищому світі. Ганна Павлівна вітала його поклоном, що відносився до людей найнижчої ієрархії в її салоні. Але, незважаючи на це нижче за своїм сортом вітання, побачивши , що увійшов П'єр, Ганна Павлівна різко змінилась, на її лиці відбилися занепокоєння і страх, схожі на те, що виражається, коли побачать щось надто велике і невластиве місцю. Хоча дійсно П'єр був дещо більше інших чоловіків в вітальні, але цей страх міг відноситись тільки до того розумного і разом боязкого, кмітливого і природного погляду, що відрізняв його від всіх в цій кімнаті.
— Дуже мило з вашого боку, мсьє П'єр, що ви заїхали відвідати бідну хвору [— C'est bien aimable à vous, monsieur Pierre, d'être venu voir, une pauvre malade ] , — сказала йому Ганна Павлівна, сполохано переглядаючись з тітонькою, до якої вона підводила його. П'єр побурлив щось незрозуміле і продовжував шукати когось очима. Він радісно, безтурботно посміхнувся, кланяючись маленькій княгині, як близький знайомій, і підійшов до тітоньки. Острах Ганни Павлівни був не марний, тому що П'єр, не дослухавши мови тітоньки про здоров'я її величності, відійшов від неї. Ганна Павлівна злякано зупинила його словами:
— Ви не знаєте абата Моріо? Він дуже цікава людина ... — сказала вона.
— Так, я чув про його план вічного миру, і це дуже інтересно, але навряд чи можливо ...
— Ви думаєте? .. — промовила Ганна Павлівна, щоб сказати що-небудь і знову повернутися до своїх занять господині будинку, але П'єр зробив зворотну нечемність. Раніше він, не дослухавши слів співбесідниці, ретирувався; тепер він зупинив своєю балачкою співрозмовницю, якій потрібно було від нього піти. Він, нагнувши голову і розставивши великі ноги, став доводити Ганні Павлівні, чому він вважав, що план абата був химерою.
— Ми після обсудимо, — сказала Ганна Павлівна, посміхаючись.
І, відбувшись від молодої людини, що не вміє жити, вона повернулася до своїх занять господині дому і продовжувала вслухатися і придивлятися, готова подати допомогу на той пункт, де слабшала бесіда. Як господар прядильної майстерні, посадивши працівників по місцях, походжає по підприємству, помічаючи нерухомість або незвичний, рипучий, надміру гучний звук веретена, поспішно йде, стримує або пускає його в належний хід, — так і Ганна Павлівна, походжаючи по своїй вітальні, підходила до гуртка, де замовчали або занадто багато говорять, і одним словом або переміщенням знову заводила рівномірну, пристойну розмовну машину. Але серед цих турбот все видно було в ній винятковий страх за П'єра. Вона дбайливо позирала на нього в той час, як він підійшов послухати те, що говорилося близько Мортемара, і відійшов до іншого гуртка, де промовляв абат. Для П'єра, вихованого за кордоном, цей вечір Ганни Павлівни був перший, який він бачив у Росії. Він знав, що тут зібрана вся інтелігенція Петербурга, і у нього, як у дитини в крамниці іграшок, розбігалися очі. Він все побоювався пропустити розумні діалоги, які він може почути. Дивлячись на впевнені й витончені вирази обличь, зібраних тут, він все чекав чогось особливо розумного. Нарешті він підійшов до Моріо. Розмова здалася йому цікавою, і він затримався, ждучи нагоди висловити свої думки, як це люблять молоді люди.
ІІІ
Вечір Ганни Павлівни був пущений. Веретена з різних сторін рівномірно і не затихаючі шуміли. Крім ma tante, біля якої сиділа тільки одна літня дама з оплаканим, худим обличчям, дещо чужа в цьому блискучому товаристві, компанія розбилося на три гуртки.