Молоді цілуються. Чути слабкий крик.
К н я з ь
Вона! ось крик її ревнивий.
( Конюшому. )
Що?
К о н ю ш и й
Я не знайшов її ніде.
К н я з ь
Дурний!
Д р у ж к о
( встаючи )
Чи не пора віддать княгиню князю
Та хмелем посипати молодих?
Всі встають.
С в а х а
Звичайно, час. Подайте півня їм.
Молодих годують смаженим півнем, потім
посипають хмелем — і ведуть в спальню.
С в а х а
Княгине душенько, не плач, не бійся,
Покірна будь.
Молоді ідуть у спальню, гості всі розходяться,
окрім свахи і дружка.
Де чарочка? Всю ніч
Під вікнами я буду роз'їжджати,
Тож не завадить випити іще.
С в а х а
( наливає йому чарку )
На, випий на здоров'я.
Д р у ж к о
Ух! спасибі.
Все добре, чи не правда, обійшлося?
Весілля хоч куди.
С в а х а
Так, слава богу,
Все добре — та не добре лиш одне.
Д р у ж к о
Що саме?
С в а х а
Не весільну зовсім пісню
Дівчата проспівали під кінець.
Д р у ж к о
Такі вже ті дівчата — неодмінно
Щось та встругнуть. Чи чувана це річ —
Псувать кінець князівського весілля?
Піду, мабуть, сідати на коня.
Прощайте, кумо!
( Іде геть.)
С в а х а
Серце не на місці!
Невчасно ми затіяли весілля.
СВІТЛИЦЯ
К н я г и н я і м а м к а.
К н я г и н я
Сурмлять, здається?.. Ні, він все не їде.
Ой, матінко, як нареченим був,
Від мене ні на крок він не відходив,
Очей не зводив з мене. А тепер
Женився, і усе пішло не так.
Тепер мене ранесенько розбудить
І вже велить коня собі сідлать.
Бог знає де до ночі пропадає;
Повернеться, немов би через силу
Ласкаве слово скаже, та іще
Рукою по щоці мене поплеще.
М а м к а
Княгинечко, таж чоловік — що півень:
Кири куку! мах-мах крильми і геть.
А жінка, ніби квочка бідолашна,
Лишається висиджувать курчат.
Не їсть, не п'є, не може надивитись.
А одружився — і пішли турботи.
То скаче він відвідати сусіда,
То з соколами їде полювати,
То на війну лихий його несе,
Туди, сюди — а вдома не сидить.
К н я г и н я
Як думаєш? а може він завів
Собі коханку?
М а м к а
Годі, не гріши.
Хіба тебе він зможе проміняти?
Усім взяла ти: статністю, красою,
І звичаєм, і розумом. Подумай:
У кому б він знайшов, як не в тобі,
Такий безцінний скарб?
К н я г и н я
Коли б то бог
Почув мої розпачливі молитви
І дарував дітей! Тоді б змогла
До себе прив'язати чоловіка...
А! повен двір мисливців. Повернувся
Мій чоловік. Чому ж його не видно?
Входить л о в ч и й.
Що князь, де він?
Л о в ч и й
Додому наказав
Від'їхать нам.
К н я г и н я
А де він сам?
Л о в ч и й
Лишився
У лісі біля берега Дніпра.
К н я г и н я
І князя ви насмілились лишити
На самоті; які старанні слуги!
Ану ж назад вертайтеся негайно!
Скажіть йому, що я прислала вас.
Ловчий іде.
О боже мій! у лісі серед ночі
І дикий звір, і лютий чоловік,
І лісовик блукає — чи далеко
Тут до біди? Скоріше засвіти
Під образами свічку.
М а м к а
Вже біжу...
ДНІПРО. НІЧ.
Р у с а л к и
З глибокого дна,
З прохолоди й пітьми
Під місяцем грітись
Спливаємо ми.
Любо, сестри, нам ночами
Дно дніпрове покидать,
Любо сильними руками
Товщу річки розтинать,
Випливати на укоси,
Хороводи там водить
І зелені, мокрі коси
Вітерцем нічним сушить.
О д н а
Тихше, тихше! під кущами
Щось ховається у млі.
Д р у г а
Поміж місяцем і нами
Хтось блукає на землі.
Ховаються.
К н я з ь
Знайомі, серцю пам'ятні місця!
Я впізнаю навколишні предмети —
Ось млин старий! Та він вже розвалився;
Веселий щум коліс його замовк
І жорна зупинились; мельник, певне,
Помер давно, оплакавши дочку.
Була тут стежка — заросла травою,
Давно-давно сюди ніхто не ходить;
Тут був садок з парканом — то невже він
Розрісся у оцей зелений гай?
А ось і дуб той самий, заповітний,
Де вперше я тримав її в обіймах...
Чи це можливо?..
Іде до дерева, листя опадає.
Що це значить? листя,
Побліднувши, звернулося і з шумом
Посипалось на голову мені.
І дуб стоїть оголений і чорний,
Мов дерево прокляте.
Входить с т а р и к в лахмітті.
С т а р и к
Ну, здоров,
Мій зятю.
К н я з ь
Хто ти?
С т а р и к
Я тутешній ворон.
К н я з ь
Це мельник, боже мій!
С т а р и к
Який я мельник!
Я млин продав запічним бісенятам,
А грошики віддав на схов русалці,
Моїй дочці, що тут колись втопилась.
Вони в піску Дніпра-ріки зариті,
Їх рибка одноока стереже.
К н я з ь
Нещасний втратив глузд. Його думки
Розсіяні, мов хмари після бурі.
С т а р и к
Чому до нас ти вчора не приїхав?
Тут був бенкет, на тебе ми чекали.
К н я з ь
Чекали? Хто?
С т а р и к
Хто ж міг чекать? дочка.
Ти знаєш, я на все дивлюсь крізь пальці
І волю вам даю: сиди вона
З тобою хоч всю ніч, до третіх півнів,
Ні слова не скажу.
К н я з ь
Нещасний мельник!
С т а р и к
Який я мельник, знов кажу тобі,
Я ворон, а не мельник. От пригода:
Коли у річку кинулась вона
(Ти пам'ятаєш?), я за нею слідом
Хотів стрибнути з кручі, та відчув,
Як два крила у мене за плечима
З'явилися зненацька і мене
Утримали в повітрі. Я з тих пір
То там, то тут літаю; то клюю
Усяку падаль я, то на могилці
Сиджу та каркаю.
К н я з ь
Як жаль мені його!
Хто ж за тобою дивиться тепер?
С т а р и к
Старий я став і трохи пустотливий.
Та, дякувати богу, наглядає
Русалочка за мною.
К н я з ь
Хто?
С т а р и к
Онучка.
К н я з ь
Його не зрозумієш. Тут, у лісі
Ти з голоду помреш, чи звір тебе
Заїсть, старий. Чи підеш в терем мій
Зі мною жити?
С т а р и к
В терем твій? О ні!
Заманиш, та й задушиш потихеньку
Мене намистом. Тут я хоч живий
І вільний. Ні, у терем не піду.
( Іде геть. )
К н я з ь
І я у цьому винний! Справді страшно
Згубити розум. Краще б він помер,
Бо до мерця існує хоч повага.
За нього люди моляться. І смерть
З ним кожного рівняє. А безумний
Людиною вже буть перестає.
Даремно знає мову він, словами
Не здатний управляти. Впізнає
У ньому брата звір. Глузують люди,
Всяк може скривдить, бог його не судить.
Нещасний старче! знову у мені
Розкаяння роз'ятрилися муки!
Л о в ч и й
Ну, ось і князь. Нарешті відшукали!
К н я з ь
Чому ви тут?
Л о в ч и й
Княгиня нас послала,
Хвилюючись за вас.
К н я з ь
О, як набридло
Постійне піклування! ніби я
Дитина, що без няньки ані кроку?
( Іде геть. )
Р у с а л к и показуються над водою.
Р у с а л к и
Може, спробуймо догнати
В полі вершників отих,
Свистом коней налякати,
А людей піднять на сміх?
Тільки пізно. Роси впали,
Гай зелений спохмурнів,
Півні в селах проспівали,
За горою місяць сів.
О д н а
Почекаймо ще, сестрице.
Д р у г а
Ні, пора, пора, пора.
Виглядає нас цариця,
Мудра й стримана сестра.
Зникають.
ДНІПРОВЕ ДНО
Терем русалок.
Р у с а л к и прядуть біля своєї цариці.
С т а р ш а р у с а л к а
Облиште прясти, сестри. Сонце сіло.
Засяяв світла місячного стовп.
Спливайте на поверхню погуляти,
Та нині там нікого не чіпайте.
Не смійте лоскотати перехожих
І напихати неводи рибалок
Травою й баговинням, та дітей
До рибок не заманюйте у воду.
Входить р у с а л о ч к а.
Де ти була?
Д о ч к а
Виходила на землю
До дідуся. Все просить він мене
Із дна ріки зібрать йому ті гроші,
Що він колись у воду пожбурляв.
Я довго їх шукала, та біда:
Які вони із себе — я не знаю.
Та все ж таки я винесла йому
Велику жменю гарних перлівниць.
Він дуже їм зрадів.
Р у с а л к а
Безумний скнара!
Послухай, дочко. Я на тебе нині
Надіюся. На берег наш прийти
Повинен чоловік. Підстережи
І, як помітиш, підійди до нього.
Він батько твій.
Д о ч к а
Той самий, що тебе
Покинув і на іншій оженився?
Р у с а л к а
Той самий; підлеститися зумій
І розкажи все те, що ти від мене
Дізналась про народження своє.
Про мене теж. Якщо ж спитає він,
Чи я його забула, говори,
Що досі пам'ятаю і люблю,
Що жду його до себе. Зрозуміла?
Д о ч к а
О, так.
Р у с а л к а
Тоді іди.
( Одна. )
З тих давніх пір,
Як в розпачі я кинулась у воду
Зневаженою дівчиною, з часу,
Коли я у Дніпрі опам'яталась
Русалкою могутньою, щодня
Я думала про помсту і, здається,
Сьогодні дочекаюся її.
БЕРЕГ
К н я з ь
Мене до цих печальних берегів
Немов би манить невідома сила.
Тут все мені нагадує минуле,
Моїх юнацьких незабутніх літ
Улюблену, хоч невеселу повість.
Колись мене кохання тут чекало,
Гаряча, безкорислива любов;
Яким я був щасливим! Як я міг
Відмовитись від щастя?! О, безумець!..
Багато різних спогадів, думок
В мені вчорашня зустріч оживила.
Нещасний батько! безпорадна старість!
Можливо, знову я його зустріну
І зможу ще його переконати
До нас переселитись...
Р у с а л о ч к а виходить на берег.
Що я бачу!
Ти звідкіля, дитино, узялась?
Переклад: Грязнов Олександр Андрійович