Наші співвітчизники чинитимуть опір, ви ж знатимете, як із цим впоратися, як зробити так, щоб…
— Щоб відродилась юність нашої раси?
— Так.
— З її атомними бомбами?
— Атомні бомби, — відрубав Астроном, — не конче означають кінець цивілізації. Оці мої прибульці також мали щось на зразок атомної бомби на своїй планеті, одначе вціліли, уникнувши атомної війни. Хіба ви не розумієте, ми зазнали поразки не від бомби, а від її психологічного впливу на нас. Це, може, наш останній шанс щось змінити.
— Скажіть-но, — мовив Промисловець, — а чого хочуть ваші космічні друзі натомість?
Астроном повагався.
— Буду щирий із вами. Планета, з якої вони прибули, має більшу масу. Наша — багатша на легкі елементи.
— Їм потрібний магній? Алюміній?
— Ні. Вуглець і водень. їм потрібні вугілля й нафта.
— Справді?
Астроном поквапився відповісти:
— Ви можете запитати, навіщо це істотам, що навчились долати космічні простори, а отже, опанували атомну енергію, вугілля й нафта. Цього я пояснити не можу.
Промисловець посміхнувся:
— А от я можу. Поки що це найкращий доказ правдивості ваших слів. На перший погляд може видатися, що опанування енергії атома виключає використання вугілля й нафти. Та, крім того, що вони є джерелом енергії, яку виділяють при згоранні, ці корисні копалини є й завжди будуть основною сировиною для всіх галузей органічної хімії. Пластмаси, барвники, медикаменти, розчинники. Без них промисловість не може існувати навіть в атомну еру. І хоч вугілля й нафта — помірна плата за клопоти й муки юності нашої раси, я волів би, щоб вони запропонували їх нам безкоштовно.
— А он і наші хлопці! — сказав Астроном, зітхнувши.
У відчинене вікно він дивився на дітей, що стояли посеред зеленої галявини, жваво щось обговорюючи. Син Промисловця владно показав на будинок, і син Астронома, кивнувши на знак згоди, зірвався з місця.
Промисловець вів далі:
— Ви говорите про юність. Зараз у нас молоді не менше, ніж раніше, однак вона швидко дорослішає, підстрижена під один гребінець.
До кімнати, грюкнувши дверима, вскочив Скіпка.
— А це що таке? — незадоволено запитав Астроном. Скіпка здивовано звів на нього очі й закляк на місці:
— Вибачте, будь ласка, я не знав, що тут хтось є.Мені дуже прикро, що я вам завадив, — почав він, аж занадто старанно вимовляючи кожне слово.
— Все гаразд, хлопче, — заспокоїв його Промисловець, та Астроном правив своєї:
— Навіть якби в кімнаті нікого не було, сину, чого це ти маєш хряпати дверима?
— Пусте, — наполягав Промисловець. — Хлопець нічого лихого не вчинив. Ви сварите сина за його молодість. І це ви, з вашими поглядами!
— Йди-но сюди, — звернувся він до Скіпки.
Той повільно наблизився.
— Ну й як тобі в нас, подобається?
— Дуже, сер. Дякую.
— Мій син показував тобі нашу садибу?
— Так, сер. Рудий… тобто…
— Ні-ні, зви його Рудим. Я й сам його так кличу. А тепер скажи, чим це ви обидва займаєтеся?
Скіпка відвів погляд:
— Та чим… обстежуємо навколишню місцевість.
Промисловець озирнувся на Астронома:
— Ось вони, юнацька допитливість і жага пригод. їх іще не втратила наша раса.
— Сер, — озвався Скіпка.
— Слухаю тебе.
Скіпка довгенько мовчав, збираючи думки.
— Рудий послав мене роздобути чогось смачного, я лише не втямив, чого саме.
— Ну то звернись до куховарки. В неї знайдеться щось смачненьке для вас.
— Та ні, сер. Це для тварин.
— Для тварин?
— Авжеж. Що їдять тварини?
— Боюся, мій син — типово міська дитина, — втрутився Астроном.
— То й що? Нічого поганого в цьому нема. Які саме тварини? — вів далі Промисловець.
— Маленькі, сер.
— Тоді спробуйте дати їм трави або листя, а як не їстимуть, то, може, горіхів чи ягід.
— Дякую, сер.
Скіпка знов вибіг, тихенько причинивши за собою двері.
— Гадаєте, вони зловили живих звірів? — занепокоївся Астроном.
— Нічого дивного. Тут полювання заборонене, тварини майже ручні, повно гризунів та іншої живності. Рудий щоразу тягне додому те чи інше звірятко. Та всі вони дуже швидко йому набридають. — Він поглянув на настінний годинник: — Ваші друзі вже мали б бути тут, чи не так?
3
Раптом хитавиця припинилася. Було темно. Дослідник важко дихав: повітря чужої планети було густе мов кисіль, і він як риба хапав його ротом. Навіть якщо…
Зненацька він відчув себе нестерпно самотнім. Простяг руку й торкнувся до Торговця. Той був теплий на дотик. Дихав нерівно, раз по раз корчився уві сні. Дослідник, повагавшись, вирішив його не будити. Однаково нічим йому не зарадить.
Порятунку, зрозуміло, не буде. Так вони розплачуються за величезні вигоди, які мали б тут без конкурентів. Будь-який Торговець, відкривши нову планету, діставав право монопольно торгувати з нею протягом десятиліття. Він міг або сам вести торгівлю, або, що траплялося частіше, за певну ціну продавав ліцензії всім охочим. Таке становище призводило до того, що пошуки нових планет провадили таємно і якомога далі від жвавих торговельних маршрутів. Отож у їхньому випадку не було майже ніякої надії, що якийсь зореліт увійде в діапазон їхнього субефірного зв'язку, хіба що сподіватися на якийсь неймовірний збіг обставин. Якби вони хоч у своєму кораблі були, а то ж у цій… цій клітці.
Дослідник учепився в грубезне пруття. Навіть якщо й упоратися з ним за допомогою бластера, — а вони могли це зробити, — все одно вниз не стрибнеш, надто високо.
Оце-то не поталанило! Вони вже двічі спускалися на планету на кораблі-розвіднику. Встановили контакт з аборигенами — недоладно великими, однак лагідними й неагресивними істотами, які, безперечно, мали колись високорозвинену науку й технологію, та не зуміли впоратися з наслідками бурхливого розвитку. Кращого ринку годі й шукати.
А це був дивовижний світ. Надто подіяв він на Торговця, який, хоч і знав доти про гігантські розміри планети, все ж, коли до неї лишалося менше як дві світлові секунди, прошепотів, стоячи біля стереоекрана: "Неймовірно!"
— Є й більші світи, — кинув Дослідник, якому не личило так легко піддаватися емоціям.
— Населені?
— Гм, ні.
— Ну, а твоя планета, якщо її вкинути он у той великий океан, справді ж потоне?
Дослідник посміхнувся. Це був камінчик у його город: його рідна планета в сузір'ї Волопаса — менша від більшості планет.
— Та, мабуть, ні.
А Торговець розвивав свою думку далі:
— І розміри тутешніх мешканців пропорційні розмірам планети?
Було видно, що таке припущення вже менше йому сподобалось.
— Разів у десять більші від нас.
— Ти певний у їхній доброзичливості?
— Важко сказати. Дружба між різними расами — річ ефемерна. Небезпечними я їх не вважаю. Ми вже зустрічали раси, яким після ядерного конфлікту не вдалося втримати економіку на довоєнному рівні. Наслідки тобі відомі: самозаглиблення, відокремленість, поступовий занепад і чимраз більша лагідність.
— Навіть якщо це такі монстри?
— Принцип лишається той самий.
Здається, саме тої миті Дослідник почув надсадний рев двигунів. Він зморщив чоло:
— Ми знижуємося занадто швидко.
Кілька годин тому вони вже прикидали, які небезпеки чигатимуть на них при посадці. Для зорельота з киснево-водяного світу така планета була завелика мішень. Хоча за розмірами їй далеко було до ненаселених воднево-аміакових планет, а її низька питома вага робила тяжіння на поверхні майже нормальним, сили гравітації з наближенням поступово слабшали. Простенький бортовий комп'ютер не годився для розрахунку посадкових траєкторій за такого діапазону потенціалів. Це означало, що Пілотові доведеться перейти на ручне керування.
Звичайно, було б розумніше встановити досконалішу модель, однак це означало б мандрівку до котроїсь із околиць цивілізації, а отже, витрату часу й розсекречення самих пошуків. Торговець вимагав негайної посадки. Тепер цю вимогу треба було боронити.
— Гадаєш, Пілот не знає своєї справи? — розсердився він. — Вже двічі він щасливо здійснив посадку.
"Так, — подумав Дослідник, — на кораблі-розвіднику, а не на цьому вайлуватому ваговозі". Проте вголос нічого не сказав.
Він прикипів очима до екрана. Зниження відбувалося надто швидко. Можна було не сумніватися. Вони знижувалися набагато швидше, ніж треба.
— Чого мовчиш? — роздратовано запитав Торговець.
— Коли вже так хочеш, щоб я розмовляв, одягни рятувальний жилет і допоможи підготувати катапульту.
Пілот боровся відчайдушно. Він був знавець своєї справи. Зореліт проходив крізь грубезний шар густющого, завдяки гравітаційному потенціалу планети, повітря, яке полум'ям вирувало навколо нього. Аж до останньої хвилини здавалося, ніби попри все Пілотові вдасться впоратися із посадкою.
Він навіть дотримувався курсу, знижуючись за розрахованою траєкторією до раніше визначеного пункту на північному континенті. За інших обставин, коли б їм поталанило хоч трохи більше, їхню посадку оспівували б як зразок героїзму та майстерності, виявлених у надзвичайно складній ситуації. Та коли перемога була вже поруч, далися взнаки фізична й нервова перевтома: важіль керування було натиснуто ледь дужче, ніж треба, і зореліт, що начебто вирівнявся, знову пірнув униз.
Часу виправляти помилку вже не було. До поверхні лишалося менше милі. Пілот не відходив від пульта до кінця, він думав тільки про одне: як пом'якшити силу удару при посадці, як зберегти корабель неушкодженим. В умовах, коли зореліт ледь проривався крізь густу мов кисіль атмосферу, можна було використати лише кілька катапульт. Вчасно спрацювала тільки одна.
Згодом, коли Дослідник прийшов до пам'яті, його не полишало відчуття, що, крім нього й Торговця, ніхто не врятувався. Хоч, може, він помилявся й тут. Його капсула згоріла недалеко від поверхні, однак від падіння він знепритомнів. Торговцеві могло пощастити ще менше.
Навкруги буяв цілий ліс м'ясистої трави з грубими мов линви стеблами, вдалині бовваніли дерева, майже такі, як на планеті Дослідника, от лише верховіття їх не досягло б і найнижчих гілок тутешніх велетів.
Він гукнув: голос глухо залунав у густому повітрі. Почув, як озвався Торговець, і кинувся до нього. Товстелезні стеблини перепиняли шлях, і Дослідник насилу продирався крізь зарості.
— Ти поранений? — запитав у Торговця.
Той скривився від болю.
— Здається, викрутив ногу. Боляче, як ступати.
Дослідник обережно обстежив його:
— Думаю, обійшлося без переломів.