Моя лікарська слава, а разом із нею, на жаль, і практика були нетривалими, адже я лікував зовсім безкоштовно.
Індіанці й метиси зверталися до мене зі своїми хворобами та зцілювалися завдяки вірі в лікаря.
Якось прийшов індіанець і поскаржився, що в нього зламана нога, на яку впав тягар. Потерпілий кульгав, спираючись на плече друга. Стопа потемніла й розпухла, але я переконався, що кістка ціла: він міг ворушити пальцями й повертати стопу.
— Тобі стане краще за три дні, а за тиждень ти будеш цілком здоровий, — заявив я з непохитною впевненістю. І почав масажувати хвору ногу. За індіанським звичаєм, при цьому слід було наспівувати якусь пісню, і я вирішив, що для лікувальної процедури найбільше підходить за ритмом індіанська пісня "Купі-Купі" — вона й стала моїм шаманським наспівом.
І ось за допомогою нескінченної "Купі-Купі" та холодних ванн для ніг мій пацієнт майже видужав за три дні, а за тиждень був уже здоровий. Але на Півночі люди мають особливий дар складати небилиці. Незабаром Атабаскою пройшла чутка, що в індіанця була зламана нога, а я вилікував її всього за три дні. Не сумніваюся, що за рік-два розповідатимуть, що в нього була зламана шия, і не в одному, а в кількох місцях.
ЛЮДИНА НА РІЧЦІ
Вранці 26 травня команда плоскодонок влаштувала щось на кшталт страйку. Веслярі вміли вдавати ревних християн, які шанують неділю, коли їм це вигідно. Вони твердо вірували в те, що працювати в неділю — гріх, але пити й грати в карти можна.
Макдональд, головний лоцман, хотів, користуючись тим, що рівень води на примхливій річці піднявся, сплавитися миль на двадцять униз за течією до порогів. Веслярі ж, рясно присмачуючи свою мову англійською лайкою, твердо стояли на своєму — робота в неділю добром не кінчається, це, мовляв, не раз перевірено. Вони тужно розсілися під деревами, дістали карти й узялися до гри. Програвали готівку, майбутній заробіток, одяг, дружин — усе, аби тільки догодити Господові та насолити Джонові Макдональду.
Джон не сперечався. Він сів у човен, який слугував і за плавучу кухню, прихопив усі продовольчі запаси й кухарів і поплив до стромовини. Не минуло й п'яти хвилин, як ревні християни покидали карти й на дванадцяти човнах, які залишилися, вже старанно виконували всі команди лоцмана. Джон був незворушний, але очі в нього сміялися.
Команда не образилася за свою поразку — навпаки, він миттю виріс у її очах.
Удень ми розбили табір ледь вище порогів. Увечері я зійшов на пагорб і з висоти чотирьохсот-п'ятисот футів замалював північну частину каньйону річки Атабаска.
Прилетіли перші перелітні птахи. Весна цього року запізнилася на місяць. На землі скрізь виднілися лосячі сліди — з'явилася надія на вдале полювання.
Манія вбивства, яку я спостерігаю в багатьох людей, спадщина від диких предків, і екіпаж каравану як один страждає на це. У кожного є рушниця, і вони пуляють із вінчестерів в усе живе, що з'являється на березі або на воді. Пуляють, поки звір чи птах не падає мертвий або не зникає. Ось чому навколо не видно диких тварин. Щоб спостерігати за життям на річці, треба випередити караван хоча б на день.
Вранці на високому березі з'явилося двоє ведмедів. У таборі почався звичайний переполох, і безладна стрілянина, на щастя, безрезультатна.
27 травня ми підійшли до порогів. Літл-Каскад заввишки два фути, а Гранд-Каскад, за милю від нього, — шість футів. Обидва вважаються складними для проходження, і спосіб долання їх залежить від пори року та рівня води. У зв'язку з цим почалася важлива церемонія, котра завжди проходить однаково. Усі 13 човнів причалили до берега, а 13 лоцманів зібралися на березі для вивчення проблеми. Вони обрали єдино можливе місце і єдиний можливий спосіб проходження порогів, після чого розійшлися по своїх човнах, а потім усі 13 човнів пройшли пороги в тринадцяти різних місцях тринадцятьма способами!
Кожен лоцман завжди чинить по-своєму. Вважається, що пороги успішно пройдено, якщо ви залишилися живі, та не пройдено, якщо втонули. Цього разу все скінчилося благополучно.
Після порогів я отримав урок, який змусив мене замислитися.
На річці нижче порогів був знаменитий вир, де добре ловилася риба чукучан. Коли ми розбили табір, до мене підійшли три матроси-індіанці зі звісткою, що у вирі повно риби. Вони просили позичити їм човна. Індіанці попливли на моєму човні, а я з жахом спостерігав, як вони били рибу веслами — чудовими веслами з тонкими кленовими лопатями. Повернулися вони з багатим уловом риби (завважки три-чотири фунтів кожна) і двома поламаними веслами. Риби було так багато, що їхнім приятелям дісталося по одній, а то й по дві чукучана. Гадаючи, що мені як власникові човна належить якась частина улову, я взяв одну маленьку рибку — й індіанець зажадав за неї 25 центів! І це були люди, яких я безплатно лікував два тижні, не кажучи вже про те, що вони рибалили з мого човна та зламали обидва весла! Довелося сказати їм в обличчя чимало гірких, в'їдливих і образливих слів та забрати всю рибу, яка залишилася. Індіанці мовчки ретирувались.
Почуття вдячності не властиве цим людям — можете їх годувати за свій кошт, обсипати подарунками, але здумайте попросити хоча б про малу послугу, і вони здеруть із вас гроші — скільки вдасться. Спостерігаючи за індіанцями, я виявив, що вони дуже добрі один до одного та гостинні. І тоді я зрозумів, що в основі їхніх стосунків із білими лежить переконання, що біла людина дуже багата, причому багата завдяки їм, індіанцям, котрі дозволили білим оселитися у своїй країні. Індіанці ж бідні й ніколи не отримують справжньої винагороди, а тому, скільки б не вимагали з білого, це лише дещиця того, що з нього належить.
Якось, обгинаючи мис, ми побачили рись. Вона величаво стояла на брилі криги, викинутій на берег, і спокійно дивилася на флотилію, що наближалася. Вірні своєму звичаю веслярі схопилися за рушниці. Кулі свистіли навколо неї, не завдаючи шкоди. Рись повернулася й пішла нагору схилом, обертаючись на кожен постріл, помахала на прощання коротким хвостом і зникла неушкоджена за гребенем гори.
28 травня ми прибули у Форт-Мак-Маррі. Тут я познайомився з цікавими людьми: Христиною Гордон, начальником поштової відділення, і місцевими жителями — Джо Бердом, метисом, людиною передових ідей, і колишнім американським громадянином — довготелесим кощавим янкі з Іллінойса, типовим американцем із тих, хто мало що знає про Америку, а про Європу й зовсім нічого. Попри пробіли в освіті, американці, як правило, мають практичну кмітливість і щасливі в справах. Зовні місцевий янкі ледь нагадував Авраама Лінкольна й був американцем до мозку кісток. Як він оселився тут, для мене так і залишилося загадкою.
Американець роками не отримував звісток із дому, і я не зустрічав людини, жадібнішої до новин. Цілу годину ми сиділи на березі річки — він буквально засипав мене запитаннями, а я, по можливості, намагався задовольнити його цікавість. Американець ловив кожне слово й перебивав мене лише тоді, коли потік мого красномовства висихав. Він насолоджувався подробицями аварій кораблів та залізничних катастроф. Президент Рузвельт і трести, скандали в страхових агенціях, суд Лінча на Півдні, пожежі на Заході, різанина, вбивства, жахи, заколоти викликали в нього особливе зацікавлення:
— Так-так! А потім що було? От це по-нашому, їй Богу!
Після того, як я за рік викрав сто мільйонів доларів із нью-йоркських банків, спалив десять великих міст і сорок п'ять малих, пустив під укіс двісті експресів, знищив безліч люду в Чикаго, його, нарешті, прорвало:
— Їй-Богу, оце по-нашому! Оце народ! Ми все перевернемо догори дриґом! Найбільш зубожіла європейська країна, ну, така вбога, що вже далі нікуди, — і та років за сто американізується!
Подумайте про це, елегантні французи, і ви, чемні, ввічливі шведи, і ви, інтелігентні данці! Вам лишилося 100 років до цілковитої американізації!
Під час плавання річкою нам показували сліди перебування й інших мандрівників — золотошукачів із Клондайку 1898 року. Часом це були зимовиська, часом — цікаві інструменти, залишені у фортах Компанії Гудзонової затоки, часом — дорогі консерви. І скрізь ми чули дивні історії про божевільних золотошукачів.
Кажуть, на Маккензі, вище Сімпсона, стоїть хатина, де четверо золотошукачів встановили рекорд дикості, їм довелося прожити довгу зиму в тісній, мов курник, халупі. Незабаром вони посварилися, і компанія розпалась. Кожен узяв речі, котрі належали особисто йому, а все, куплене на спільні гроші, вони поділили на чотирьох. Плиту, човен, лопату, лампу — все невблаганно та нещадно розрубали на чотири частини й отримали чотири купи сміття.
Хатину теж було розгороджено. В одного із золотошукачів були при собі свічки. Він ховав їх від решти й ретельно завішував свій куток, щоб світло його свічки, чого доброго, не принесло розради й радості сусідам. Так ті й прожили цілу зиму в темряві. Вони не розмовляли один із одним, а з настанням весни мовчки, поодинці, розійшлися в різні боки, сповнені ненависті один до одного.
УНИЗ ТИХОЮ РІЧКОЮ З КІННОЮ ПОЛІЦІЄЮ
У Форт-Мак-Маррі не знали, коли прибуде пароплав. Майор Джарвіс отримав наказ терміново з'явитися в Сміт-Лендінг і, щоб разом вирішити всі наші проблеми, я купив у Джо Берда тридцятифутовий гостроносий човен та домовився з майором, що наступну частину маршруту ми пройдемо з кінною поліцією.
Пошуки досвідченого місцевого провідника для поїздки на Північ спочатку були марними. Всі, здавалося, побоювались невідомого. І я був приємно здивований, коли з'явився молодий міцний хлопець — наполовину шотландець, наполовину індіанець племені крі — та запропонував свої послуги. Ми зібрали відомості й отримали підтвердження, що він гарний лоцман і взагалі хлопець працьовитий. Так Біллі Лутіт став учасником нашої експедиції — і можу сказати, що працював він не через страх, а через совість.
Пізніше я довідався, що Біллі вважався тут знаменитим мандрівником. Кілька років тому, коли розлив відрізав форт Атабаска-Лендінг від містечка Едмонтона, Біллі зголосився доправити туди важливі депеші та пройшов пішки 96 миль за півтора дня, хоча більша частина дороги була залита водою. Іншим разом він здолав шлях завдовжки 150 миль угору по Атабасці за 4 дні.