Ну просто-таки весь час. Мабуть, чим ти старіший і чим важче тобі це здійснити, тим дужче воно розпирає голову і лягає тягарем на душу. Щоразу як я читаю в газеті, що якийсь там старий зганьбив себе, я знаю: то все через отой тягар. Але...— Він налив собі віскі й вихилив нерозведене. Але я себе не зганьблю, ні. І присягаюся богом: щодо Холлі мені таке ніколи й на думку не спадало. Можна любити людину й без цього. Тоді вона тобі наче стороння — стороння, але друг.
До бару зайшли якісь двоє, і то була зручна нагода попрощатися. Джо Белл провів мене до дверей і там знову схопив за руку.
— То ви вірите?
— Що ви не думали її чіпати?
— Та ні, я про Африку.
Нараз мені здалося, що я вже нічого не пам'ятаю з його розповіді, хіба тільки те, як Холлі від'їжджає верхи на коні.
— Так чи так, а її немає.
— Еге ж,— мовив він, відчиняючи двері.— Немає, і край.
Злива уже вщухла, залишивши по собі тільки дрібну мряку в повітрі; отож я завернув за ріг і пішов вулицею, де стоїть мій колишній будинок. На цій вулиці ростуть дерева, що влітку кидають на тротуар прохолодні візерунчасті тіні, але тепер листя на них пожовкло, майже все облетіло і, ослизнувши від дощу, ковзало під ногами. Будинок стоїть посередині кварталу, одразу ж за церквою, де синій годинник на вежі вибиває час. Відтоді як я там жив, будинок трохи опорядили: замість старих дверей з матовими шибами, поставили нові, чорні й блискучі; на вікнах з'явилися чепурні сірі віконниці. Ніхто з тих, кого я пам'ятаю, там уже не живе, крім мадам Сапфії Спанелли, осиплої колоратури, що кожного дня ходила до Центрального парку кататися на роликах. Я знаю, що вона досі живе там, бо піднявся сходами й подивився на поштові скриньки. Одна з тих скриньок і відкрила мені колись, що є в світі така Холлі Голайтлі.
*
Я прожив у тому будинку десь із тиждень, перш ніж помітив на поштовій скриньці квартири номер два чудну картку, віддруковану гарним вишукано-простим шрифтом. На ній значилося:"Міс Холідей Голайтлі",— а трохи нижче, в кутку: "Подорожня". Ці слова причепилися до мене, мов нав'язлива мелодійна: "Міс Холідей Голайтлі, подорожня".
Якось далеко за північ я прокинувся від того, що містер Юніосі гукав щось на сходах згори наниз. Мешкав він на горішньому поверсі, отож голос його, роздратований і сердитий, лунко розлягався по всьому будинку:
— Міс Голайтлі! Я змушений протестувати!
Голос, що озвався у відповідь з дна сходового колодязя, був молодий і безтурботно-веселий:
— Ой голубчику, ви вже пробачте! Я знов загубила цей бісів ключ!
— Скільки можна дзвонити в мій дзвінок. Я дуже-дуже прошу вас зробити собі ключ.
— Та я їх щоразу гублю.
— Я працюю, мені треба спати! — гукав містер Юніосі.— А ви завжди дзвоните в мій дзвінок.
— Ну не треба сердитися, любий ви мій, я більше не буду. І якщо ви пообіцяєте не сердитись...— Голос її наближався — вона піднімалася сходами.— ...то, може, я дозволю вам зробити оті знімки, про які ми говорили.
На той час я уже встав з ліжка й трохи прочинив свої двері. Мені було чути мовчанку містера Юніосі — тобто чути, як змінився його віддих.
— Коли? — запитав він.
Дівчина засміялася.
— Колись,— відказала невиразно.
— Будь-коли,— мовив він і зачинив двері.
Я вийшов на сходи й перехилився через бильця так, щоб тільки побачити її, а самому лишитися непоміченим. Вона ще піднімалася східцями, та за хвилю вийшла на площадку, і лампочка під стелею освітила її перісту хлоп'ячу зачіску, де темно-рудуваті пасма волосся перемежовувалися з білястими. Ночі стояли теплі, майже літні, і на ній була легка чорна сукенка, чорні сандалети й коротке, під саму шию, перлове намисто. Дівчина була по-модному худа, проте вигляд мала цілком здоровий — майже як ото на рекламі вівсяного концентрату до сніданку,— від неї аж наче віяло свіжістю, запашним милом і лимоном, а на щоках її жевріли природні рум'янці. Рот у неї був великий, ніс — трохи кирпатий. Очі ховалися під темними окулярами. То було обличчя вже не дитяче, але ще й не жіноче. Я міг би дати їй і шістнадцять років, і тридцять. Як виявилося згодом, їй тоді не вистачало двох місяців до дев'ятнадцяти.
Вона йшла не сама. Слідом за нею ступав якийсь чоловік. Його пухка рука стискала її стегно, і це здавалося непристойним — не з морального погляду, а з суто естетичного. То був присадкуватий дебелий чолов'яга, з червоним від кварцової лампи обличчям та напомадженим волоссям, у смугастому костюмі, підбитому ватою на плечах та грудях, із зів'ялою червоною гвоздикою в петельці. Коли вони підійшли до її дверей, вона розкрила сумочку й почала шукати ключа, анітрохи не зважаючи на те, що товсті губи супутника ялозять по її шиї. А коли нарешті знайшла ключ і відімкнула двері, обернулася до нього й щиросердо мовила:
— Дякую, любий. Дуже мило, що ви провели мене.
— Гей, крихітко! — гукнув він, бо двері вже зачинялися в нього перед носом.
— Що, Гаррі?
— Гаррі — то інший. А я Сід. Сід Арбак. Ти ж мене любиш.
— Страшенно люблю, містере Арбак. Але на добраніч, містере Арбак.
Містер Арбак недовірливо дивився, як зачинялися двері.
— Гей, крихітко, пусти мене, чуєш! Ти ж мене любиш, крихітко. Мене всі люблять. Чи не я сплатив по рахунку за п'ятьох твоїх знайомих, яких ніколи в житті не бачив? Отож маю право, щоб ти любила мене. Ти ж любиш мене, крихітко!
Він постукав у двері — спершу легенько, тоді гучніше, а потім відступив на кілька кроків і пригнувся так, наче думав кинутись на ті двері й висадити їх геть. Та замість того повернувся й побіг сходами вниз, люто молотячи кулаком по стіні. І в ту ж мить як він опинився внизу, двері дівчини відчинились, і вона вистромила голову.
— Містере Арбак!..
Він повернув назад, і по його обличчю розпливлась масна усмішка: отже, крихітка просто дражнилася з ним.
— Іншим разом, коли дівчині потрібні будуть дрібні гроші на туалет,— гукнула вона, і не думавши дражнитися з ним,— послухайте моєї поради, ніколи не давайте їй двадцять центів!
*
Як видно, вона дотримала своєї обіцянки містерові Юніосі й перестала дзвонити в його дзвінок, бо після того почала дзвонити мені — о другій годині, ночі, о третій, о четвертій,— її не турбувало, коли я мушу схопитися з ліжка й натиснути кнопку, що відмикає надвірні двері. Знайомих я мав не багато, приходити до мене так пізно було нікому, і я завжди знав, що то вона. Але перші дні все-таки прочиняв двері на сходи: а може, то якась недобра звістка — телеграма абощо,— і міс Голайтлі гукала до мене знизу: "Пробачте, любий, я забула свій ключ!"
Та ми тоді так і не познайомились. І хоч раз по раз стикалися лице в лице на сходах чи на вулиці, вона начебто й не помічала мене. Вона завжди була в темних окулярах, завжди вичепурена, її підкреслено прості сукні свідчили про вибагливий смак, а їх приглушені сіро-голубі тони ще дужче відтіняли її примітну зовнішність. Можна було б подумати, що вона фотонатурниця чи молода акторка, але як судити з розпорядку її життя, то ні на то, ні на то вона просто не мала часу.
Інколи я зустрічав її і поза нашим кварталом. Одного разу приїжджий родич повів мене до ресторану "21", і там, за одним з найкращих столиків, в оточенні чотирьох чоловіків,— містера Арбака серед них не було, проте жоден нічим перед ним не поступався,— сиділа міс Голайтлі і спроквола, наче знехотя, причісувалась перед очима у всіх; знуджений вираз її обличчя та ледь стримуваний позіх пригасили й моє збудження від того, що я обідаю в такому шикарному місці. Іншим разом, жаркого літнього вечора, задуха в кімнаті вигнала мене на вулицю. Я пішов Третьою авеню до П'ятдесят першої вулиці, де у вітрині антикварної крамниці була виставлена одна річ, що нею я давно вже милувався: розкішна пташина клітка у вигляді мечеті з мінаретами й бамбуковими кімнатками, які, здавалося, тільки того й дожидали, щоб їх заселили гомінливими папугами. Та коштував той палац триста п'ятдесят доларів. Повертаючись додому, я побачив перед баром П. Дж. Кларка юрбу таксистів, приваблену розвеселим гуртом підпилих австралійських офіцерів, що хрипко виспівували "Матильда вальсує" й по черзі кружляли в танці дівчину, просто на бруківці, під естакадою надземки, і та дівчина — певна річ, то була міс Голайтлі,— злітала в їхніх руках плавно й легко, мов газовий шарф.
Хоча міс Голайтлі й далі не знала нічого про моє існування, окрім хіба того, що хтось там відчиняє їй двері, зате я в ті кілька місяців вивчив її досить грунтовно. Ведучи спостереження над вмістом сміттєвого кошика під її дверима, я з'ясував, що читає вона звичайно бульварні газетки, туристські проспекти й гороскопи, курить якісь особливі сигарети, що звуться "Пікаюн", харчується солодкими сирками та грінками, і що її різноколірне волосся — то діло її власних рук. З того самого джерела я дізнався, що вона отримує безліч листів із штемпелем військової пошти. Вони завжди були подерті на вузькі смужки на зразок книжкових закладок, і проходячи мимо, я часом висмикував собі таку закладку. Здебільшого на них траплялися такі слова, як "а пригадуєш", "тужу", "дощ", "прошу тебе, пиши", "клятий", "триклятий", а ще — "самотньо" і "люблю".
Крім того, вона мала кота і грала на гітарі. Удень, коли припікало сонце, вона мила голову, а тоді разом із тим рудим, смугастим, як тигр, котярою сідала на площадці пожежних сходів і, поки сохло волосся, награвала на гітарі. Зачувши музику, я тихенько ставав біля розчиненого вікна своєї кімнати. Грала вона дуже добре, а часом і співала. Співала хрипкуватим, ламким, наче в підлітка, голосом. Вона знала всі популярні пісеньки — Кола Портера, Курта Вайля,— а особливо любила мелодії з "Оклахоми", що були того літа новиною і лунали скрізь. Та траплялися дні, коли вона грала й співала таких пісень, що я тільки дивувався, звідки вона їх знає і з яких місць привезла. Мелодії тих пісень були грубувато-ніжні, непевні, а від слів віяло сосновим лісом і прерією. В одній з них співалося: "Аби не по смерті, аби не вві сні, по тих луках небесних погуляти мені",— і, як видно, то була її улюблена, бо вона часто співала її ще довго по тому, як висохне волосся, і сонце сховається, і засвітяться в сутінках вікна.
Та знайомство наше затрималось аж до вересня, до одного з тих вечорів, коли в повітрі починає вчуватися холодний подих осені.