Самовільно навчав дітей предметів поза шкільної програми. Від господарів свою діяльність приховував. Вилучено з обігу... За фактом утилізований.... Громадськість стурбована проявом... Випускає фірма готова понести... Спеціально створений комітет постановив...".
Андрій Петрович піднявся. На негнущихся ногах пройшов на кухню. Відкрив буфет, на нижній полиці стояла принесена Максимом в рахунок оплати за навчання початая пляшка коньяку. Андрій Петрович зірвав пробку, заозирался в пошуках склянки. Не знайшов і рвонув з горла. Закашлявся, впустивши пляшку, відсахнувся до стіни. Коліна подломились, Андрій Петрович важко опустився на підлогу.
Коту під хвіст, прийшла підсумкова думка. Все коту під хвіст. Все це час він навчав робота.
Бездушну, дефективную залізяку. Вклав у неї все, що є. Все, заради чого варто жити. Все, заради чого він жив.
Андрій Петрович, перемагаючи ухватившую за серці біль, піднявся. Протащився до вікна, наглухо загорнув фрамугу. Тепер газова плита. Відкрити конфорки і почекати півгодини. І все.
Дзвінок у двері застав його на півдорозі до плити. Андрій Петрович, зціпивши зуби, рушив відкривати. На порозі стояли двоє дітей. Хлопчик років десяти. І дівчинка на рік молодше.
— Ви даєте уроки літератури? — дивлячись з-під падаючої на очі чубчика, запитала дівчинка.
— Що? — Андрій Петрович сторопів. — Ви хто?
— Я Павлик, — зробив крок вперед хлопчик. — Це Ганнуся, моя сестра. Ми від Макса.
— Від... Від кого?!
— Від Макса, — вперто повторив хлопчик. — Він велів передати. Перед тим як він... як його...
— Мело, мело по всій землі в усі межі! — дзвінко вигукнула раптом дівчинка.
Андрій Петрович схопився за серце, судорожно ковтаючи, запхав, запхав його назад в грудну клітку.
— Ти жартуєш? — тихо, ледь чутно вимовив він.
— Свіча горіла на столі, свіча горіла, — твердо промовив хлопчик. — Це він велів передати, Макс. Ви нас будете вчити?
Андрій Петрович, чіпляючись за одвірок, ступив назад.
— Боже мій, — сказав він. — Заходьте. Заходьте, діти.
Майк Гелприн, Нью-Йорк (Seagull Magazine від 16/09/2011)