Як повільно і велично опускав він на брук свою палицю з золотою ковилкою! На голові у нього був циліндр, а з-під пальта часто виднілися фалди фрака, і це серед білого дня! Бо він ходив на всілякі збори, він піклувався про все місто: про лазню, про тюрму, про всі громадські заклади. Дідеріх думав: "Все це — панове Букове". Він був, певно, надзвичайно багатий і могутній. Всі, а також і пан Геслінг, шанобливо скидали перед ним капелюха. Відняти щось у його сина означало наразитися на численні небезпеки. Щоб не бути остаточно розчавленим великими силами, які Дідеріх занадто поважав, йому треба було діяти обачно й хитро.
Одного лише разу, у четвертому класі, сталося так, що Дідеріх, забувши всяку обережність, повівся безрозсудно і перетворився на сп'янілого від перемоги гнобителя. Він дражнив єдиного в класі єврея, що було звичайною і дуже заохочуваною справою; проте цього разу він удався до незвичайної вигадки. Із стояків, якими користувалися під час креслення, він спорудив на кафедрі хрест і присилував єврея стати перед ним навколішки. Він міцно тримав його, хоч той всіляко опирався: Дідеріх був сильний! Сильним робили його загальне схвалення; юрба, з якої простягалися руки, щоб йому допомогти; переважна більшість у школі і поза нею, бо в його особі діяли всі християни Неціга. Як приємно усвідомлювати поділену з іншими відповідальність і колективну провину!
Правда, по тому, як зійшло сп'яніння, стало трохи страшно, але обличчя вже першого вчителя, якого зустрів Дідеріх, повернуло йому всю його мужність: воно виражало зніяковілу прихильність. Інші відверто виявляли йому своє схвалення. Дідеріх посміхався їм покірливо, розуміюче. Відтоді йому стало легше. Клас не міг відмовити пошани тому, хто зажив прихильності у нового класного наставника. За нього Дідеріх досяг становища першого учня і таємного виказника. Принаймні другий з цих почесних станів він зберігав за собою й пізніше. Він був запанібрата з усіма, і коли вони, так собі базікаючи, розповідали про свої витівки, він сміявся спокійним, але щирим сміхом, як серйозний молодий чоловік, що поблажливо ставиться до легковажності інших, — а потім, під час перерви, передаючи викладачеві класний журнал, доповідав йому про все. Він повідомляв також, якими прізвиськами учні наділяли вчителів, і переказував спрямовані проти них бунтарські розмови. Коли він їх повторював, в його голосі ще тремтіли нотки солодкого жаху, з яким він, опустивши повіки, слухав їх. Бо при найменшій спробі замаху на можновладців він відчував якесь спорзне задоволення, котре ворушилося десь у глибині його свідомості, щось подібне до ненависті, яка намагалася похапцем і крадькома насититись. Виказуючи інших, він спокутував власні гріховні потяги.
З другого боку, він здебільшого не відчував ніякої особистої антипатії до тих однокласників, яким своєю діяльністю заважав просуватися вперед. Він діяв, як вірний своєму обов'язкові виконавець, що підкоряється жорстокій необхідності. Після цього він міг підійти до потерпілого і майже цілком щиро пожаліти його. Одного разу з його допомогою спіймали на гарячому учня, якого вже давно запідозрювали в списуванні. Дідеріх підсунув йому, з відома вчителя, рішення математичної задачі, десь посередині якої були навмисне зроблені помилки, хоч результат був правильний. Увечері, після викриття ошуканця, троє-четверо восьмикласників сиділи в саду, коло дверей пиварні, що дозволялося по закінченні гімнастичних ігор, і співали. Дідеріх обрав собі місце біля своєї жертви. Коли вони випили, він поставив кухля, поклав свою руку на сусідову, віддано глянув йому до віч і з глибоким почуттям заспівав басом:
У мене був товариш,
Такого не знайти...
А втім, рік за роком долаючи шкільну премудрість, він мав непогані оцінки з усіх дисциплін, у жодній з них не переступаючи межі того, що від нього вимагали, і не знаючи нічого в світі поза програмою. Найважча була для нього письмова робота з німецької літератури, і той, хто з цього предмета відзначався, викликав у нього якесь підсвідоме недовір'я.
Коли він перейшов до останнього класу, гімназичний диплом був йому вже забезпечений, і вчителі та батько поклали, що йому треба вчитися в університеті. Старий Геслінг, який в 66-му і 71-му роках увіходив до столиці через Бранденбурзькі ворота, послав Дідеріха до Берліна.
Не зважившись мешкати занадто далеко від Фрідріхштрасе, він найняв собі кімнату на Тікштрасе. До університету Дідеріх ходив прямою дорогою і не ризикував заблудитися. Відвідував його він двічі на день, бо ніякого іншого заняття у нього не було, а в проміжках часто плакав з туги за домом. Він написав батькові й матері листа, в якому дякував їм за своє щасливе дитинство. Без потреби він лише зрідка виходив з дому. Він ледве наважувався їсти, боячися витратити всі гроші до кінця місяця. І раз у раз хапався за кишеню — чи вони ще є там.
Хоч як тоскно йому було на самоті, проте він і досі не пішов з батьковим листом на Блюхерштрасе, до пана Геппеля, уродженця Неціга, фабриканта целюлози, який постачав її панові Геслінгу. На четверту неділю Дідеріх подолав свою боязкість, і тільки-но назустріч йому пішов перехильцем огрядний, червоновидий чоловік, якого він так часто бачив у батьковій конторі, він здивувався, що не прийшов до нього раніше. Пан Геппель відразу ж заходився розпитувати Дідеріха про весь Неціг і насамперед про старого Бука. Бо хоч борода у Геппеля вже теж була сива, а все ж він, як і Дідеріх, тільки, мабуть, з інших причин, ще бувши хлопчиком, шанував старого Бука. Оце людина — скиньте шапку перед нею! Старий Бук належав до числа тих, кого німецький народ повинен був дуже шанувати, більше, ніж деяких добродіїв, які завжди хотіли все на світі лікувати кров'ю й залізом і ставили за це нації величезні рахунки. Старий Бук брав участь ще в революції 48 року, був навіть засуджений на кару смерті.
— Авжеж, тим, що ми можемо тут сидіти, як вільні люди, — сказав пан Геппель, — ми завдячуємо таким діячам, як старий Бук. — І він відкрив ще одну пляшку пива. — А тепер хочуть, щоб ми дозволили себе топтати кірасирськими чобітьми...
Геппель вважав себе за вільнодумця і противника Біс-марка. Дідеріх погоджувався з усім, що Геппель казав; він не мав якоїсь певної думки ні про канцлера, ні про свободу, ні про молодого кайзера. Раптом він дуже зніяковів, бо до кімнати ввійшла молода дівчина, яка з першого погляду майже перелякала його своєю красою і елегантністю.
— Моя дочка Агнеса, — сказав пан Геппель.
Дідеріх стояв у своєму занадто широкому сюртуці, мов опудало, і щоки йому густо почервоніли. Молода дівчина простягла йому руку. Вона, певно, хотіла бути гречною, та про що можна було з нею розмовляти? Дідеріх відповів "так", коли вона спитала, чи сподобався йому Берлін, і "ні", коли вона спитала, чи він уже був у театрі. Він аж спітнів від ніяковості і був твердо переконаний, що єдине, чого може бажати ця молода дівчина, — щоб він швидше пішов. Але як звідси піти? На щастя, увійшов крижастий молодик, на прізвище Мальман. Він говорив громовим голосом, з мекленбурзькою вимовою, був, здається, студентом-технологом і наймав кімнату у Геппелів. Він нагадав панні Агнесі, що вони домовилися піти разом на прогулянку. Дідеріха запросили приєднатися. Жахнувшись, він урятувався вигадкою, ніби надворі його чекає знайомий, і відразу ж подався геть. "Слава богу! — подумав він, але водночас щось наче вкололо його в серце. — У неї вже є інший".
Пан Геппель перевів його темним передпокоєм і запитав, чи його приятель знає Берлін. Дідеріх збрехав, що його приятель берлінець.
— Бо коли ви обоє не знаєте міста, то можете попасти не до того омнібуса. Ви вже, певно, не раз плутали в Берліні.
І коли Дідеріх це потвердив, пан Геппель був цілком задоволений:
— Це вам не Неціг. Тут біганина забирає півдня. Подумати лише, щоб пройти від вашої Тікштрасе сюди, до Галльських воріт, вам треба стільки часу, що ви могли б тричі оббігти весь Неціг... Ну, наступної неділі приходьте обідати!
Дідеріх пообіцяв. Та коли ця неділя настала, він ладен був відмовитись і пішов тільки тому, що боявся батька. Цього разу йому довелося побути з дівчиною навіть сам на сам. Дідеріх удав, ніби зайнятий своїми думками і не має бажання її розважати. Вона хотіла знову заговорити про театр, але він грубо перебив її: на такі дрібниці у нього немає часу. Ах, справді, її тато казав їй, — пан Геслінг вивчає хімію?
— Так. Це взагалі єдина наука, що має право на існування, — заявив Дідеріх, не знаючи, як могло таке спасти йому на думку.
Панна Геппель упустила сумочку; він нахилився так повільно, що вона підняла її раніше, ніж він устиг це зробити. Все ж таки вона подякувала йому дуже гречно, майже засоромившись. Це роззлостило Дідеріха. "Кокетливі жінки — це щось жахливого", — подумав він. Вона покопалася в сумочці.
— Я все ж загубила його. Мій англійський пластир. Кров іде знову.
Вона розвинула пальця з носової хусточки. Палець був білий, як сніг, і Дідеріхові подумалося, що кров, яка виступила на шкірі, сама повинна просочитися всередину.
— У мене є пластир, — сказав він поквапливо.
Він схопив палець дівчини і, перше ніж вона встигла витерти кров, злизав її.
— Що ви робите?
Він і сам злякався. Суворо насупивши брови, він сказав:
— О, мені, як хімікові, доводиться куштувати ще й не такі речі!
Вона посміхнулася.
— Ах, так ви ніби лікар... Як спритно ви це робите, — зауважила вона, дивлячись, як він наліплює пластир.
— Все, — сухо сказав він і одійшов. Йому стало душно. Він подумав: "Коли б тільки більше ніколи не треба було торкатися її шкіри. Вона до огиди м'яка".
Агнеса дивилася повз нього. По короткій паузі вона спробувала знов заговорити:
— Чи нема в нас у Нецігу спільних родичів? — І вона примусила його перебрати з нею кілька родин. Виявилося, що вони далекі родичі.
— Ваша мати ще жива, так? Який ви щасливий! А моя давно померла. Я теж, певно, недовго проживу. Таке у мене передчуття, — і вона посміхнулася журно й вибачливо.
Дідеріх мовчки визнав її сентиментальність за безглуздя. Ще коротка пауза, і тої миті, коли обоє квапливо заговорили, ввійшов мекленбуржець. Він так міцно стис Дідеріхові руку, що той аж скривився.