Крім нього, там перечікував негоду ще якийсь монах, схожий на жебрака. У небі над пофарбованими на червоно воротами сумовито шелестів дощ. Скоса позираючи на монаха, чоловік ходив назад і вперед по кам'яних плитах, щоб розвіяти роздратування. І раптом почув, ніби за напівтемним ґратчастим вікном галереї хтось є. Чоловік байдуже глянув у вікно.
Там монахиня поправляла діряву мату під хворою жінкою. Навіть у тьмяному надвечірньому світлі жінка здавалася страшенно змарнілою. Та досить було одного погляду, щоб упізнати в ній панну. Чоловік хотів до неї озватися. Та вона так вразила його своїм жалюгідним виглядом, що в нього чомусь голос застряв у горлі. А вона, не здогадуючись, що він недалеко, перевернулась на дірявій маті й насилу проказала такий вірш:
В узголів'ї
Крізь шпарини
Холодний вітер дме.
Та байдуже мені –
Вже звикла.
Почувши її голос, чоловік мимоволі вимовив її ім'я. Як і слід було сподіватися, панна підвела голову. Та як тільки побачила чоловіка, тихо зойкнула й знову впала долілиць на мату. А монахиня – це була її вірна годувальниця – разом з чоловіком, який забіг усередину, поспішили її піднімати. Та коли глянули на її обличчя, то ще більше розгубилися.
Годувальниця, наче збожеволівши, кинулася до жебрака-монаха й попросила прочитати перед смертю панни хоч якусь молитву. Як і просила годувальниця, монах сів в узголів 'ї панни, але замість читати молитву, звернувся до неї такими словами:
– Смерть і відродження в раю не підвладні людині. Ревно проказуйте ім'я будди Аміди[113].
Чоловік підтримував панну руками, і вона ледве чутно проказувала ім'я Будди. Та раптом вона злякано видивилася на стелю.
– От там вогняна колісниця!
– Не бійтеся! Моліться Будді, й на вас зійде його благодать!
Монах трохи підвищив голос. Через хвилину, ніби марячи наяву, панна промимрила:
– Бачу золотий лотос. Величезний лотос, схожий на священний балдахін.
Монах збирався щось сказати, але панна його випередила, уривчасто мовивши:
– Лотоса вже не видно. Натомість тільки вітер свище в пітьмі.
– Всією душею проказуйте ім'я Будди. Чому не проказуєте імені Будди?
Монах говорив майже сердито. Але панна, ніби конаючи, все повторювала:
– Нічого… нічого не видно. Тільки вітер… тільки холодний вітер свище в пітьмі.
Чоловік та годувальниця, ковтаючи сльози, напівголоса проказували ім'я Будди. Звісно, й монах, склавши перед собою руки, допомагав панні молитися. Серед усіх цих голосів, що змішувалися з шумом дощу, на дірявій маті панна мало-помалу переставилася на той світ.
VI
Через кілька днів після того однієї місячної ночі обідраний монах, який закликав панну молитися, знову сидів, обхопивши коліна руками, на західній галереї перед воротами Судзакумон. По освіченій місяцем головній вулиці столиці, щось безтурботно наспівуючи, йшов самурай. Побачивши монаха, він спинився і байдуже запитав:
– Кажуть, начебто останнім часом поблизу цих воріт чути жіночий плач. Це правда?
Не піднімаючись з кам'яних плит, монах відповів одним словом:
– Послухайте.
Самурай насторожив вуха. Але, крім комашиного дзижчання, нічого не почув. Навколо в нічному повітрі плив запах сосен. Самурай спробував щось сказати, але не встиг – раптом звідкись долинув тихий жіночий стогін.
Самурай схопився за меча. Але голос, залишивши за собою тривалий відгомін, поступово стих.
– Моліться Будді!.. – Монах підняв обличчя до місяця. – Це дух безпорадної жінки, який не знає ні раю, ні пекла. Моліться Будді!
Однак самурай, не відповідаючи, вдивлявся в обличчя монаха. І нараз, ніби чимось приголомшений, простягнув до нього руки.
– Ви часом не превелебний Найкі ? Чому в такому місці ?..
Той, кого самурай назвав превелебним Найкі, до постригу Ясутане Йосісіґе, був одним із найблагочестивіших учнів превелебного Куя[114].