З ним ніколи не траплялося нічого жахливого, хоча в неї й почали з'являтися думки, що було б непогано, якщо б трапилося. Якщо незабаром з ним не трапиться нічого жахливого, вона це сама влаштує. Це була приємна думка.
С'юзан незадоволено сіла в крісло та подивилася телевізійні новини. Новини змушували її сердитися. Вона схопила пульт дистанційного управління й подивилася трохи щось на іншому каналі. Вона не знала, що то було, але та програма змушувала її сердитися. Може, їй зателефонувати? Нехай її холера візьме, якщо вона збирається телефонувати! А що як у той самий момент, коли вона телефонуватиме, він зателефонує їй і не додзвониться?
Вона відмовлялася вірити в те, що навіть подумала про таке.
Де ж він, в дідька, подівся? Кого взагалі цікавить де він? Не її – це точно. Тричі поспіль він це зробив. Тричі поспіль – достатньо.
Вона ще раз сердито переключила канал. Там була програма про комп'ютери та нові розробки в галузі того, що можна робити з комп'ютерами та музикою.
Досить уже цього. Справді досить. Вона розуміла, що лише кілька секунд тому вже казала, що вже досить, але тепер уже було по-справжньому й остаточно досить.
Вона скочила на ноги, підійшла до телефону й сердито схопила щоденник. Швидко погортавши його, вона набрала номер.
– Алло, Майкле? Так, це С'юзан. С'юзан Вей. Ти казав, щоб я зателефонувала тобі сьогодні, якщо буду вільна, а я сказала, що радше лежатиму в канаві мертва, пам'ятаєш? Я несподівано виявила, що я вільна; абсолютно, повністю й остаточно вільна, а пристойної канави поблизу немає. Моя тобі порада – роби свій хід, поки маєш шанс. За півгодини я буду в клубі "Танджір".
Вона взула туфлі, наділа пальто, потім затрималася, бо згадала, що сьогодні четвер і треба вставити в автовідповідач нову касету. Через дві хвилини вона вже виходила з дому.
Коли телефон зрештою задзвонив, автовідповідач мило повідомив, що С'юзан Вей наразі не може підійти до телефону, але якщо той, хто дзвонить, залишить їй повідомлення, і вона перетелефонує якнайшвидше. Можливо.
РОЗДІЛ 4
Це був один із традиційно холодних листопадових вечорів.
Місяць видавався блідим і виснаженим, неначе цієї ночі він волів би радше поспати. Він неохоче зійшов і висів у небі, схожий на хворого привида.
Силуетами на його тлі, неясні та розпливчасті через вологу, що підіймалася він нездорових боліт, стояли башти та башточки Коледжу святого Цедда в Кембриджі, примарна колекція споруджених упродовж століть будівель: середньовічні біля вікторіанських, "Одеон" біля "Тюдора". Лише завдяки туману, що оточував їх, вони здавалися хоч якось пов'язаними одне з одним.
Поміж ними сновигали силуети, що поспішали від одного острівця тьмяного світла до іншого, тремтячи та залишаючи позаду примари свого дихання, що долучалися поза їхніми спинами до холодної ночі.
Була сьома година. Багато силуетів прямували до їдальні Коледжу, яка відділяла Перший Двір від Другого, і з якої неохоче сяяло тепле світло. Двоє з цих силуетів здавалися особливо несумісними. Один з них – молодий чоловік – був високий, худий і незграбний; навіть загорнутий у цупке пальто він своєю ходою трохи нагадував ображену чаплю.
Другий був нижчий, кругліший, він рухався нескладно та невгамовно, неначе кілька старих білок намагалися втекти з мішка. Його вік був на іншому боці абсолютно невизначеного. Якщо ви загадаєте якесь число, то він, напевно, був дещо старший за нього, але… в цьому не можна бути до кінця певним. Його обличчя безумовно мало глибокі зморшки, а волосся, кілька пасом якого стирчали з-під його червоної вовняної лижної шапки, було тонке, біле та мало власну думку щодо того, в яку зачіску йому слід складатися. Він теж був одягнутий у цупке пальто, але поверх пальта майоріла мантія з вицвілою пурпуровою облямівкою – ознака його унікальної, особливої академічної посади.
Коли вони йшли, розмовляв переважно старший. Ідучи, він указував на усілякі цікаві речі, що були біля їхнього маршруту, анітрохи не зважаючи на те, що темрява не дозволяла побачити їх. Молодший чоловік казав "Так" або "Справді? Як цікаво…" або ж "Це ж треба" чи "Отакої". Його голова серйозно кивала.
Вони зайшли не в головний вхід, а в маленькі двері на східному боці двору, що вели до вітальні та вкритого темними панелями передпокою, в якому члени Коледжу збиралися, щоб потерти долонями одна об одну, сказати "бр-р-р-р", а тоді вже заходити до Головної Їдальні.
Вони спізнювалися, тому пальта знімали квапливо. Старшому чоловікові це було важче, бо спочатку треба було зняти професорську мантію, а знявши пальто знову надіти її, потім запхати шапку в кишеню пальта, потім запитати себе, куди він дів свій шарф, потім збагнути, що він його не взяв, потім понишпорити в кишені пальта, шукаючи хусточку, потім занурити руку в іншу кишеню, щоб знайти окуляри, знайти їх несподівано загорнутими в шарф, який він, виявляється, все-таки взяв, але не надів, попри сирий холодний вітер, що дмухав з трясовин наче подих відьми.
Він заштовхав молодого чоловіка поперед себе в залу й вони зайняли останні два вільні місця за Високим Столом, здійнявши цим цілий шквал нахмурених лобів і вигнутих брів, обурених перериванням молитви.
Цього вечора зала була повна. У холодні місяці вона завжди ставала популярнішою серед студентів. Більш незвичним було те, що залу було освітлено свічками – тепер таке траплялося лише з особливих нагод. Два довгі, переповнені людом столи простягалися в ледь освітлену темряву. При свічковому освітленні обличчя людей здавалися живішими, їхні приглушені голоси та дзенькіт келихів і столових приборів здавалися більш захопливими, а в темних нішах великої зали, здавалося, були присутні всі століття її існування. Високий Стіл був поперечиною на кінці цих двох столів і був піднятий над ними майже на півметра. Оскільки це був вечір прийому гостей, стіл було накрито з обох боків, щоб умістити якомога більше людей, тому багато хто сидів спиною до решти зали.
– Що ж, Мак-Даффе, – сказав професор, коли вже всівся та розгорнув серветку, – дуже радий вас знову бачити, друже мій. Радий, що ви змогли приїхати. Гадки не маю, до чого це все, – додав він, перелякано дивлячись навколо себе. – Усі ці свічки та срібло… Зазвичай це означає особливу вечерю на честь когось або чогось, про що ніхто нічого не пам'ятає окрім того, що це означає кращу їжу перед сном.
Він замовчав, на мить замислившись, а потім сказав:
– Вам не здається дивним, що якість їжі обернено пропорційна яскравості освітлення? Це змушує задуматися, яких кулінарних висот зможуть досягти наші кухарі, якщо зачинити їх у повній темряві? Думаю, це варто спробувати. У Коледжі є непогані підземелля, якими для цього можна скористатися. Здається, я вам їх колись показував, гм? Там чудова цегляна кладка.
Для гостя все це було певним полегшенням, бо було першою ознакою того, що той, до кого він приїхав, не має жодної гадки, хто він такий. Професор Урбан Хронотіс, "реджіус професор хронології", або ж просто "Редж", як він просив себе звати, мав пам'ять, яку він сам колись порівняв з метеликом "Птахокрилка Королеви Олександри", бо той яскравий, гарно пурхає туди-сюди та наразі вже майже вимер.
Коли він кілька днів тому зателефонував Річардові, запрошуючи його сюди, здавалося, що він сильно прагнув побачити свого колишнього студента, але коли Річард прибув цього вечора – дещо запізно, якщо відверто – професор відчинив двері начебто гнівно. Побачивши Річарда, він здригнувся від подиву та забажав знати, чи не має в того якихось проблем, дуже дратівливо зреагував на нагадування про те, що вже десять років минуло з того часу, як Річард був студентом, а зрештою таки погодився, що Річарда запрошено на вечерю, після чого він, професор, почав швидко говорити про історію коледжської архітектури, що було надійною ознакою того, що подумки він деінде.
Насправді "Редж" ніколи нічого не викладав Річардові, він був лише його тьютором, що означало відповідальність за добробут, нагадування про наближення екзаменів, поради не вживати наркотики, тощо. Взагалі-то було не зовсім зрозуміло, чи викладав Редж взагалі колись що-небудь і чого він міг навчити. Його посада була, м'яко кажучи, дуже незрозуміла, а після того, як він здихався обов'язків викладати завдяки простому та перевіреному часом методу – надаючи всім потенційним студентам великий список книг, які вже тридцять років не друкувалися, а потім влаштовуючи істерику через те, що вони не змогли їх знайти – нікому так і не вдалося виявити природу його наукової дисципліни. Він, звісно, колись давно дав собі клопіт вилучити з університетської та коледжської бібліотек останні примірники книг зі свого списку, таким чином отримавши багато часу на те, щоб займатися своїми справами.
Оскільки Річардові вдавалося відносно непогано спілкуватися з цим дідуганом, одного дня він набрався сміливості спитати його, що таке "реджіус професор хронології". То було одного з тих приємних літніх днів, коли здається, що весь світ готовий вибухнути від задоволення буття собою, а Редж мав нетипово відвертий настрій. Вони тоді йшли мостом через річку Кем, що поєднував старіші часини Коледжу з новішими.
– Синекура, мій любий друже, відверта синекура, – посміхаючись, казав професор. – Маленька кількість грошей за дуже малу або навіть відсутню роботу. Навіки позбавляє мене конкуренції, надаючи зручне, хоча й дещо скромне житло. Дуже рекомендую.
Він нахилився через поруччя моста та вказав на одну з цеглин, яку вважав цікавою.
– Але якого роду дослідження це мають бути? – наполягав Річард. – Це історія? Фізика? Філософія? Що саме?
– Ну, – повільно сказав Редж, – якщо вам так цікаво, цю посаду заснував король Георг ІІІ, який, як ви знаєте, подекуди тішився досить кумедними ідеями; приміром, він вважав, що одне з дерев у Віндзорському Парку насправді було Фредеріком Великим. Оскільки посада заснована ним, до неї додається "реджіус". Ідея теж належала особисто йому, а це вже було дещо незвичним.
Сонце виблискувало на річці Кем. Люди в човниках радісно волали один до одного забиратися з дороги. Худі природознавці, які кілька місяців просиділи в своїх кімнатах, ставши білими та схожими на риб, виходили, кліпаючи очима, на денне світло.