Мені, зрештою, начхати на того Тарго.
Тоні Акоста взяв гроші. Потім подивився Молвернові просто в очі і, стишивши голос, проказав:
— Я б радше пішов з вами, містере Молверн. Тарго мастак класти навзнаки не тільки на рингу. Він вчащає сюди до однієї білявочки, вашої сусідки. До міс Едрієн з дев'ятсот чотирнадцятого.
Молверн випростався, не кваплячись поставив склянку, покрутив її на таці й трохи захриплим голосом відповів:
— І все ж таки він босяк босяком, Тоні. Гаразд, зустрінемось о сьомій коло входу до твого готелю. Повечеряємо разом.
— От спасибі, містере Молверн!
Нечутно ступаючи, Тоні Акоста вийшов і беззвучно причинив за собою двері.
Молверн довго стояв, водячи пучками по стільниці, втупившись поглядом у підлогу. Потім голосно, сердито проказав:
— Тед Молверн, найперший тюхтій у Сполучених Штатах Америки. Дурень, що заграє з прислугою і кидається на виручку приблудним мамзелям. О-хо-хо.
Він допив віскі, глянув на годинник на руці, надів капелюха, синє замшеве пальто і вийшов. У коридорі зупинився перед дверима 914-го, уже підніс руку, щоб постукати, — і тут-таки опустив її.
Повільно підійшовши до ліфта, він спустився вниз, вийшов на вулицю і сів у свою машину.
Редакція "Трібюн" містилася на розі Четвертої авеню і Спрінг-стріт. Молверн завернув за ріг, пройшов службовим входом і піднявся на четвертий поверх у розхитаному ліфті. Ліфтер — дідок із погаслою сигаретою в зубах — невідривно читав згорнуту вчетверо газету, тримаючи її під самим носом.
На четвертому поверсі, перед великими двійчастими дверима з написом "Відділ репортажу", стояв столик із селектором, за яким сидів ще один дідок.
Молверн постукав пальцями по столу, привертаючи до себе його увагу, і сказав:
— До Адамса. Тед Молверн.
Дідок щось пробубонів у селектор, відпустив клавішу й показав бородою на двері.
Молверн увійшов і повз вигнутий підковою стіл технічного редактора, повз ряд столиків, за якими клацали на машинках репортери, попрямував у кінець кімнати, де в кріслі, відхиленому під небезпечним кутом назад, поклавши ноги на висунуту шухляду й націливши велику люльку просто в стелю, сидів худорлявий рудий чоловік. [8]
Коли Молверн став перед ним, рудий відірвав погляд від стелі, подивився на нього і, не міняючи пози, процідив крізь зціплені на люльці зуби:
— Вітаю, Тедді. Як справи у багатих нероб?
— Ти не міг би показати мені своє досьє на такого собі містера Кортуея? — спитав Молверн. — Точніше кажучи, на сенатора нашого штату Джона Маєрсона Кортуея?
Адамс опустив ноги на підлогу і, ухопившись за край столу, сів рівно, витяг люльку з рота і сплюнув у кошик для сміття.
— На цього старого шкарбана? Будь ласка. Тільки я не пригадую, щоб за ним водилося щось цікаве. — І, втомлено підвівшись, зітхнув. — Ходімо, хлопче.
Вони пройшли попід стіною повз інший ряд столиків; за останнім голосно реготала гладка дівчина з розмазаною на губах помадою — певно, друкувала щось дуже для неї смішне, — і ввійшли до іншої великої кімнати, заставленої шестифутовими шафами-картотеками, між якими де-не-де стояли столики із стільцями.
Адамс зупинився перед однією шафою, перебіг очима написи, висмикнув шухляду, витяг і поклав на столик папку.
— Влаштовуйся, читай. А що ти винюхав?
Спершись ліктем на столик, Молверн заходився гортати вирізки. їх було багато, схожих одна на одну, політичних за змістом, позбавлених будь-якої сенсаційності. Сенатор Кортуей зробив таку-то заяву з приводу такого-то питання, що становить громадський інтерес, виступив на таких-то зборах, побував там-то. Читати все це було дуже нудно.
З кількох кліше на Молверна з холодною байдужістю дивився худорлявий сивий чоловік із запалими чорними очима на непроникному обличчі. По кількох хвилинах Молверн спитав:
— А зайвої фотографії його в тебе не знайдеться? Не клішованої, а справжньої?
Адамс зітхнув, потягся і зник за стіною шаф. Повернувшись, він кинув на столик лискучу чорно-білу фотокартку.
— Бери, дарую. У нас їх десятки. Цьому дідові вже казна-скільки років, і ніякі чорти його не беруть. Як захочеш, я можу в нього й з автографом узяти — тобі особисто.
Молверн, примруживши очі, довго придивлявся до портрета.
— Дякую, обійдуся, — сказав він повагом. — Ти не знаєш, Кортуей був одружений? [9]
— Ні. Принаймні за мого життя. Та ні, мабуть, ніколи. Слухай, а що ти в біса розкопав?
Усмішка повільно торкнула Молвернові уста. Він витяг свою фляжку й поставив її на столик поряд з папкою. Обличчя Адамса вмить проясніло, довга рука сягнула по фляжку.
— Виходить, і дітей у нього не було, — сказав Молверн.
Адамс ласо дивився на фляжку.
— Може, й були, але не для преси. А втім, наскільки я знаюся на фізіономіях, добродії з такими пиками дітей не плодять. — Він з булькотом ковтнув, витер губи, ковтнув ще раз.
— У тім-то й річ, — кивнув головою Молверн. — Ковтни ще тричі — і забудь, що ти мене бачив.
3
Товстун наблизив своє обличчя до Молвернового й сипло запитав:
— Гадаєш, вони змовилися, сусіде?
— Атож. На користь Верри.
— І скільки важить твій доказ?
— Спершу зваж свій гаман.
— Він тягне на десять півсотень, і місця в ньому ще на стільки ж.
— Іду на всі, — прошепотів Молверн, не зводячи очей з білявої голівки в першому ряду під рингом. Йому видно було блискучу хвилясту зачіску, біле пальто з білим хутряним коміром. Обличчя він не бачив. Але йому й не треба було бачити його.
Товстун поморгав очицями й обережно витяг із внутрішньої кишені піджака .туго набитий гаман. Поклавши його на коліно, він відлічив десять півсотенних асигнацій, згорнув їх трубочкою і сховав гаман на місце, туди, де ребрами відчував його вагу.
— Ти сам напросився, піжоне, — просичав він. — Показуй свої гроші.
Молверн відірвав погляд від дівчини, видобув пласку пачку новеньких стодоларових банкнот, черкнув великим пальцем по краю, розділяючи їх, витяг з-під паперової стрічки п'ять асигнацій і простяг товстунові.
— Оце по-нашому! — сказав той. Потім знову наблизив своє обличчя до Молвернового. — Мене звуть Скітс О'Ніл. А ти не вшиєшся, га?
Молверн усміхнувся своєю повільною усмішкою і сунув гроші товстунові в руку.
— Тримай їх сам, Скітсе. Мене звуть Тед Молверн. Я син старого Маркуса Молверна. Від мене ти не [10] вшиєшся, бо стріляю я швидше, аніж ти бігаєш, — і потім ні перед ким не виправдуюсь.
Товстун із шумом набрав у легені повітря і відкинувся на спинку стільця. Тоні Акоста з хвилину дивився, мов заворожений, на гроші, затиснуті в його пухкому кулаці. Потім облизав губи і, збентежено всміхаючись, зазирнув Молвернові в очі.
— Це ж викинуті гроші, містере Молверн, — прошепотів він. — Звісно, якщо... Якщо вам не відомо щось таке...
— Та дещо відомо — якраз на п'ятірку з двома нулями, — пробурчав у відповідь Молверн.
Пролунав дзвінок перед початком шостого раунду.
У перших п'ятьох важко було віддати комусь перевагу. Дьюк Тарго, русявий здоровань, навіть не пробував показати, що він уміє. Ну, а чорнявий Мастак Верра, дужий довгорукий поляк із пощербленими зубами й розплющеними вухами, то цей, хоч сили йому й не бракувало, з усіх прийомів добре знав тільки два: захват і свінг, який починав розмахом мало не від підлоги і який ще жодного разу не влучив у ціль. Але досі він і не пропустив жодного серйозного удару. Вболівальники вже хором глузували з Тарго.
Коли табуретки висмикнули з рингу, Тарго поправив свої чорні із срібними смужками труси і трохи силувано всміхнувся до дівчини у білому пальті. Його вродливе обличчя було зовсім чисте — ні синця, ні подряпини. На плечі в нього засохла кров, але не власна, а з роз'юшеного носа Мастака Верри.
Як тільки пролунав гонг, Верра кинувся через ринг, ухилився від правої Дьюка Тарго і хуком зліва таки зачепив супротивника. Удар був змазаний, але Тарго вдав, ніби цей хук потряс його. Він відкинувся на канати, спружинив уперед і ввійшов у клінч.
Молверн посміхнувся в темряві.
Рефері наказав боксерам розійтись, і Тарго враз відштовхнувся від Верри. Той спробував дістати його аперкотом, але схибив. З хвилину вони пританцьовували, обмінюючись випадами. На гальорці завели пісню в ритмі вальсу. Потім Верра відвів праву назад і вниз, готуючи свінг. Тарго, здавалося, чекав цього удару, навіть підставляв себе під нього. На обличчі його з'явилася дивна напружена посмішка. Дівчина в білому пальті раптом підвелась.
Удар Верри ковзнув по щелепі супротивника. Тарго лише ледь помітно хитнувся і прямим правою зацідив Веррі в голову, потім хуком зліва поцілив його в щелепу й перехресним правим влучив майже в те саме місце. [11]
Верра опустився навкарачки, потім осунувся вперед і впав ницьма, животом на рукавиці. Поки суддя рахував над ним, на гальорці лунав дикий свист.
Товстун звівся на ноги, посміхаючись аж до вух.
— Ну що, голубе? І досі віриш, ніби вони змовилися?
— В останню мить хтось передумав, — відповів Молверн тим безвиразним голосом, яким перемовляються між собою по радіо полісмени.
— Бувай, голубе, — сказав товстун. — Приходь сюди частіше. — Пробираючись повз Молверна, він ще й на ногу йому наступив.
Молверн сидів нерухомо, дивлячись, як порожніє зал. Боксери зі своїми секундантами зійшли сходами в приміщення під рингом. Дівчина в білому пальті зникла в натовпі. Юпітери погасли, і зал зразу став схожий на великий, брудний і похмурий сарай.
Тоні Акоста засовався на сидінні: до них наближався, підбираючи з підлоги сміття, служник у смугастому комбінезоні.
Зненацька Молверн підхопився і сказав:
— Тоні, я піду побалакаю з тим босяком. Почекай на мене в машині.
Він збіг пандусом у вестибюль, де ще юрмилися глядачі, проштовхався до сірих дверей з написом "Вхід заборонено", пройшов у ті двері й спустився до інших дверей з таким самим написом. Перед ними стояв охоронник у розстебнутому злинялому кітелі кольору хакі, з пляшкою пива в одній руці й бутербродом з котлетою — в другій.
Молверн махнув перед ним поліцейською карткою, охоронник миролюбно гикнув і відступив убік, навіть не глянувши на нього. Тепер Молверн опинився у вузькому коридорі з багатьма нумерованими дверима. На четвертих дверях ліворуч він побачив прикноплену картку з написом від руки: "Дьюк Тарго".
Молверн увійшов і почув шум викрученого на повну потужність душу — душова була, очевидно, за перегородкою.