Якого незрівнянного тріумфу, якої розкішної насолоди, якого безміру радості — всього, що є неземного у сподіваннях, дізнавав я, коли вона під час моїх занять схилялася наді мною: я прозирав тоді ту зовсім не очікувану — а ще менше знану мені — прекрасну перспективу, що потроху, помалу відкривалась переді мною,— безконечна, осяйна доріжка, якою я кінець кінцем добувся б до воріт мудрості, аж надто довершеної та дорогоцінної, щоб вона не була мені заказана!
Якою ж гіркою та болісною була відтак моя печаль, коли через багато років по тому я переконався, що мої небезпідставні надії знялися та й відлетіли геть! Без Лігейї я став неначе кволе дитя, що блукає, сліпуючи, в потемках. Адже сама її присутність, її вдумливе читання робили живими та зрозумілими багато таємниць трансценденталізму, в яких ми були загрузли. Без сяйва її променистих очей іскристо-золотаві письмена ставали тьмянішими за сатурнів свинець. А тепер ті очі все рідше й рідше осявали сторінки, над якими я сидів цілими днями. Лігейя занедужала. її шалені очі горіли аж надто, надто яскравим блиском; бліді пальці світилися неживою восковою прозорістю, а голубі вени на високому чолі вмить набрякали і знову опадали при найменшому хвилюванні. Я розумів, що вона напевне вмре,— і душа моя розпачливо противилась безпощадному Азраїлові. А спротив цієї полум'янистої жінки був, на мій подив, ще запекліший. У суворій натурі Лігейї було щось таке, що вселило в мене певність, ніби до неї смерть прийде без усіх тих відомих жахів,— аби ж то так! Ніякі слова не в силі дати хоч найменше уявлення про той відчайдушний опір, з яким вона повстала проти Цариці тьми. Я стогнав, як од болю, споглядаючи те гірке видовище. Я спробував би втішати, спробував би вмовляти; але, при тій силі її несамовитої жадоби до життя, будь-що-будь до життя, всяке вгамовування та вмовляння були б чистісінькою дурістю. А вона, попри всі муки, що шматували її непохитну душу, зовні лишалася погідною аж до останніх хвилин. Голос її ставав дедалі ніжніший,— і дедалі тихіший,— але я не хотів би пригадувати страшного значення тих спокійних слів. У мене йшла обертом голова, коли я, заціпенілий, дослуховувався мелодії, що звучала вже не по-земному, бо виражала сподівання й устремління, яких не дано знати смертним людям.
В її коханні сумніватися мені не випадало; і я легко міг зрозуміти, що в такому серці, як Лігейїне, не може панувати звичайне почуття. Та лише перед лицем смерті достоту пізнав я силу її пристрасті. Довгі, довгі години, стискаючи мою руку, Лігейя виливала переді мною зі свого повного по вінця серця ту відданість — не просто палку, а вже близьку до обожнення. Чим я заслужив на щастя чути такі освідчення? І чим я заслужив на прокляття — почути їх у хвилину, коли кохана йшла від мене навік? Але про це я не можу довго говорити. Дозволю собі сказати тільки, що саме в цій Ліге-йїній, більш ніж жіночій, жертовності в коханні — на жаль, сам я цього зовсім не заслуговував — я сповна й виразно зрозумів кінець кінцем першопричину її несамовитого потягу до життя, яке так швидко покидало її тіло. Ні, несила мені описати цю шалену жагу, цю незбориму силу жадоби до життя, будь-що-будь до життя — ніякі слова не в змозі це передати!
Рівно опівночі,— перед тим як пішла у небуття,— Лігейя владним жестом прикликала мене до себе і звеліла прочитати вголос вірш, якого вона склала кілька днів тому. Я підкорився... Ось цей вірш:
Вистава життьова шумить
Сумних останніх літ!
Спустився ангелів на мить
Сюди крилатий рід.
Прийшли побачити тепер
Театр надій та бід.
І музика небесних сфер
Здіймає небозвід.
Акторів марна метушня:
Прибравши Божий лик,
Вони гасають навмання
Вперед, назад, убік.
Ляльки пусті! їм невтямки:
Хтось махом крил-шулік
На сцені рухає ляльки,
Що прокляті навік.
Цей фарс блазенський не забуть —
У пошуках мани
Ляльки верстають довгу путь —
І йдуть назад вони.
О хибне коло! Скільки їх
Вертає з далини,
Пізнавши безум, жах, і гріх,
І відчуття вини.
Але повзе серед юрми
Акторської — дивись! —
Червоне щось, повзе з пітьми,
Зміїться з-за куліс.
Повзе потворище, жере
Акторів і актрис,
1 жалість ангелів бере —
Не втриматись від сліз.
Погасло світло — все — нема!
Жахнувшись, зал укляк.
Завіси впала хмура тьма,
Немов могили знак.
Та ангелів крилатий рій
Рече, здолавши ляк:
"Людина" — назва драмі цій,
Герой її — хробак!" (1)
(1) Переклад Є. Крижевича.
— О Боже! — тихо зойкнула Лігейя, зриваючись на ноги й судомно здіймаючи вгору руки, щойно я прочитав ці рядки.— О Боже! Отче небесний! Невже це справді неминуче? Невже той Переможець не буде переможений хоч раз? Хіба ми не частка Твоя? Хто... хто зна таїну снаги тої і всю силу її? Людина ся не піддасть ні ангелам, ні смерті самій, а як піддасть — то лиш через неміч кволої снаги свої...
І відразу, геть виснажена тим душевним поривом, вона кинула долу білі руки й повільно опала на смертне ложе. А коли настала хвилина скону, з її вуст, разом із останнім віддихом, зійшов якийсь тихий шепіт. Нахилившись до неї, я знову розібрав ті самі заключні слова Гленвіллової тиради: "Людина ся не піддасть ні ангелам, ні смерті самій, а як піддасть — то лиш через неміч кволої снаги свої".
Вона померла; а я, повергнений у прах тяжким горем, не міг довго витримувати самотнього відчаю, не міг більше животіти в тому тьмяному, занепалому місті над Рейном. Мені не бракувало того, що в людей зветься достатком. Та й Лігейя принесла мені набагато, ой набагато більше, ніж випадає звичайно на долю смертних. Тож після кількох місяців пустих та обридливих мандрів я купив, а згодом трохи перебудував невелике абатство (якого не буду називати) в одній із незайманих, малолюдних місцин старої доброї Англії. Похмура та печальна велич будинку, майже повне запустіння маєтку, безліч смутних легенд, що складались віками про його історію, ще й як відповідали почуттю цілковитої пригніченості, що привело мене в цей віддалений та непривітний закуток. Однак, хоча те занехаяне абатство, оточене дикою зеленою пущею, вимагало лише незначної перебудови зовні, я з дитячою впертістю, а можливо, й з дрібкою надії полегшити свої страждання віддав перевагу внутрішньому впорядкуванню, запровадивши в будинку істинно королівську розкіш. До таких нерозважних витівок я мав смак ще змалку, і тепер вони вернули до мене — я немовби здитинів від горя. Та ба, я розумію, що в тих пишних та химерних драпіровках, у похмурих єгипетських статуях, у вигадливих карнізах та меблях, у навіжених візерунках на товстих парчових килимах — у всьому тому можна було б упізнати навіть ознаки причаєного божевілля! Я геть заплутався в тенетах опіуму, а мої повсякденні турботи та розпорядження щодалі більше забарвлювались у химерні тони марень. Та не слід мені довго копирсатися в усіх цих дурницях. Дозволю собі лише згадати той навіки проклятий покій, куди в хвилину потьмарення розуму я привів від олтаря як свою наречену — як спадкоємицю незабутньої Лігейї — золотоволосу, блакитнооку леді Ровену Тревіньйон із Тремейну.
Мабуть, нема жодної окремої деталі у впорядкуванні та убранні цього весільного покою, яка б не поставала перед моїми очима. Де були душі гордовитих родичів нареченої, коли, спонукувані жадобою злота, вони дозволили своїй аж так любій доні-відданиці переступити поріг отак оздобленої оселі? Я вже говорив, що добре пам'ятаю всі деталі обстановки цього покою... але я став прикро забувати деякі вельми важливі речі... адже навіть у самому вигляді тієї химерної кімнати не було ніякої системи, ніякого порядку, що допомогли б тим речам утриматись у пам'яті. Покій містився у високій вежці абатства, збудованого на штиб замку, мав п'ятикутну форму й неабиякі розміри. Всю південну стіну п'ятикутника займало одне-єдине вікно — величезний шмат суцільного венеціанського скла. Ціла шиба мала свинцеву відтінь, так що сонячні чи місячні промені, проходячи крізь неї, кидали на всі предмети в кімнаті моторошний відсвіт. Над верхньою частиною гігантського вікна було прилаштовано решітку, до якої по масивних стінах вежі видирався знизу старезний дикий виноград. Склепінчаста, незвичайної височини стеля з мореного дуба була помережана майстерним різьбленням у вигляді чудернацького й плутаного — напівготичного, напівдруїдського — орнаменту. З центральної частини цього похмурого склепіння на золотому ланцюгу з довгими ланками звисала велика, теж золота курильниця, виконана в мавританському стилі, з багатьма дірочками, розкиданими так вигадливо, що світло, пробігаючи ними й утворюючи довгу мінливу низку різноколірних вогнів, здавалося, звивається, мов змія.
В кімнаті стояло кілька отоманок та золотих східних світильників і, звичайно ж, велике ложе — шлюбне ложе, що неначе прийшло з індійської казки, низьке, вирізьблене з твердого чорного дерева, а над ним — балдахін з широкими завісами. В кожному кутку покою стояли ставма величезні чорні гранітні саркофаги, привезені з царських могил поблизу Луксора; віка їхні прикрашали стародавні барельєфи. Але найбільше ота химерність відчувалась — на жаль! — у драпіровках покою. Гнітюче високі — висоти просто незмірної — стіни від стелі до підлоги були обвішані широкими важкими шпалерами із щільної та масивної на вигляд тканини; з тієї самої тканини були й килим на підлозі, й укривала на отоманках та на шлюбному ложі, й завіси балдахіна, й пишні збірчасті штори, що закривали частину вікна. Тканина, рясно пронизана золотим шитвом, була вся вкрита безладно розкиданими арабесками, приблизно у фут завбільшки, вишитими смоляно-чорними нитками. Однак ті фігури виглядали справжніми арабесками, тільки коли на них дивилися під одним-єдиним кутом зору. Завдяки хитрій вигадці, яка сягає в сиву давнину, а нині відома всім, арабески було зроблено мінливими для ока. Той, хто переступав поріг кімнати, відразу отримував враження чогось геть потворного; але коли він заходив у глиб покою, це враження потроху зникало; і, крок за кроком посуваючись по кімнаті, гість відчував себе оточеним нескінченним сонмищем страшних постатей з норманських забобонів чи, може, з гріховних сновидінь християнських ченців. Цей фантасмагоричний ефект ще більше посилювався умисне спрямованими за драпіровку потоками повітря — все в кімнаті раптом тривожно й огидно оживало.
Ось у цьому будинку, в цьому шлюбному покої я й провів із Тремейнською леді ті нечестиві години першого місяця нашого з нею шлюбу і почувався лиш трохи неспокійно.