П'ять місяців вимушеного стримування даються взнаки, вирішив він. Краще повернутися до найважливіших подій.
"Співчутливий спостерігач багато чим міг би допомогти цим людям. Але я відчуваю необорну спокусу не робити нічого, щоб не зруйнувати їхньої культури".
Закриваючи щоденник, Хедвел поглянув крізь ілюмінатор на селище, осяяне смолоскипами. І знову відкрив зошита.
"Проте їхня культура видається досить розвиненою й гнучкою. Певна допомога їм нічого, крім користі, не принесе. І я їм залюбки допоможу".
Після цього закрив щоденника й поклав ручку.
Наступного ж дня Хедвел розпочав свої добрі діяння. Як виявилося, багато хто з ігатійців страждав на хвороби, переносниками яких були комарі. Завдяки ретельному добору антибіотиків йому вдалося ліквідувати всі випадки захворювань, крім надто задавнених.
Відтак він організував спеціальні загони по осушенню ставків, у стоячій воді яких розмножувалися комахи. Коли б не обходив він недужих, його завжди супроводжувала Меле. Красуня-ігатійка швидко засвоїла елементарні навички догляду за хворим.
Незабаром з усіма більш-менш небезпечними хворобами в селищі було покінчено. Тепер він цілими днями грівся на осонні в гайку, що неподалік села, й працював над книгою. Священик Лаг негайно скликав усіх громадян на раду, щоб обговорити значення цих подій.
— Друзі, — почав старий, — посланець Хедвел зробив для села надзвичайно багато. Він вилікував хворих, і вони також зможуть жити й сподіватися на подарунок Тангукарі. Тепер наш друг стомився й відпочиває. Він чекає на винагороду, заради якої сюди прибув.
— Нема про що й говорити,— втрутився торговець Вассі.— Він її одержить. Гадаю, Лагові слід узяти патерицю й вирушити до нього...
— Навіщо скупитися? — заперечив Жуель, що сам готувався стати священиком.— Хіба посланець Тангукарі не заслуговує на кращу смерть? Хедвел гідний більшого, ніж патериця! Значно більшого!
— Ти маєш рацію,— по паузі мовив Вассі. — Тоді я пропоную позаганяти йому під нігті отруйні колючки легениці.
— Ні, такого, може, й досить для торговця, — втрутився каменяр Тгара, — але не для Хедвела. Він заслуговує на смерть, якою ми вшановуємо найвищих. Вважаю, його треба зв'язати й розпалити в нього під ногами невеличке вогнище, щоб поступово...
— Стривайте,— заперечив Лаг.— Посланець заслужив на смерть Посвяченого. Отож нехай його обережно, але так, щоб він не випручався, віднесуть до найближчого великого мурашника й закопають там по шию.
Почулися схвальні вигуки.
— І поки він кричатиме,— сказав Тгара, — за старовинним звичаєм не змовкатимуть тамтами.
Усі погодилися, що то має бути чудова смерть. Отож обговорили деталі й визначили час. Усе селище билося в релігійнім екстазі. Занепала духом лише Меле, хоча й сама не розуміла чому. Похнюпивши голову, вона пройшла селищем і піднялася схилом до Хедвела. Той, роздягшись до пояса, грівся під двома сонцями.
— Добридень, Меле, — привітався він. — Я чув барабанний бій. Щось готується?
— Святкування,— відповіла дівчина, сідаючи біля нього.
— Чудово! А мені туди можна?
Не зводячи з нього очей, Меле повільно кивнула. В неї аж серце мліло від такої хоробрості. Посланець суворо дотримувався давнього ритуалу, за яким чоловік мав удавати, що святкування власної смерті анітрохи його не бентежить. Сучасні чоловіки його віку нездатні зберегти необхідного в такому випадку самовладання. Та, звісно, посланець Тангукарі дотримуватиметься правил краще за будь-кого іншого.
— Скоро почнеться?
— За годину,— відповіла Меле. Раніше вона не приховувала від нього своїх думок і почувалася невимушено. Тепер їй щось наче за серце хапає. Вона не знала чому. Ніяковіючи, дівчина поглянула на Хедвелове чужинське вбрання, на руде волосся.
— Має бути весело,— промовив він.— Справді, дуже весело...— і вмовк. З-під опущених повік він дивився на прекрасну ігатійку, на чудові лінії її плеча, шиї, на пряме чорне волосся і, навіть не вдихаючи, відчував ніжні пахощі її тіла. Нервуючи, зірвав травинку.
— Меле,— почав він.— Я...
Слова застигли в нього на вустах. Невідомо як, дівчина опинилася в його обіймах.
— О Меле!
— Хедвеле! — пригорнулась вона до нього. Та раптом вивільнилася, дивлячись стривоженими очима.
— Що трапилось, радість моя?
— Хедвеле, ти можеш щось іще зробити для нашого селища? Хоч що-небудь? Мій народ буде тобі вдячний.
— Звісно. Не хвилюйся. Та я думав спочатку відпочити.
— Ні! Будь ласка! — благала вона.— Ти можеш одразу ж зайнятись отими іригаційними каналами, про
які розповідав?
— Якщо ти так хочеш,— відповів він.-: Але...
— О любий! — скочила вона на ноги.
Хедвел потягся до неї, та Меле відступила назад:
— Часу обмаль! Треба швидше повідомити селище!
І подалася геть. А Хедвел лишився розмірковувати над дивною поведінкою тубільців, особливо жінок.
Прибігши до села, Меле застала священика в храмі, де він молив у Бога мудрості й поради. Сквапно переповіла вона Лагові нові посланцеві плани.
Старий поважно кивнув:
— Тоді церемонію доведеться відстрочити. Але скажи мені, дочко, тобі яке діло?
Меле зашарілась і не відповіла. Священик посміхнувся. Та враз його обличчя посуворішало:
— Розумію. Однак послухай мене, дочко. Не дозволяй коханню відвернути тебе від ревного поклоніння Тангукарі й дотримання давніх звичаїв нашого селища.
— Та ж ні! — вигукнула Меле.— Я тільки відчуваю, що для Хедвела не досить смерті Посвяченого. Він заслуговує на більше. Він гідний... Найвищої!
— Ніхто протягом останніх шестисот років не удостоювався такої смерті. З часів В'ктата, героя і напівбога, який врятував ігатійський народ від жахливих Гуельвських звірів.
— Але ж і Хедвел мало не герой! Дайте йому час, нехай спробує. Він доведе, що гідний її!
— Може, й так, — розмірковував священик. — Для селища це стало б великою подією. Однак зваж, Меле! Хедвелу, можливо, все життя доведеться витратити, аби це довести.
— Хіба він не вартий нашого чекання?
Лаг узявся за патерицю й задумливо наморщив чоло. Зненацька випростався й уп'явся в дівчину очима:
— Скажи мені правду, Меле. Чи й справді ти хочеш зберегти його для Найвищої? Або просто намагаєшся
залишити посланця для себе.
— Він повинен померти так, як на це заслуговує, — відповіла вона. Але очі її уникали погляду священика.
— Цікаво... — сказав старий. — Цікаво, що ти думаєш насправді. Гадаю, ти надто близька до єресі, Меле. Ти, яка завжди виступала за чистоту віри.
Дівчина саме зібралася відповісти, як до храму заскочив торговець Вассі.
— Ходімо швидше! — заволав він. — Городник Іглаї! Він порушив табу!
Огрядний веселий городник помер жахливою смертю. Як завжди, дорогою від своєї хати до майдану він проходив повз старе колюче дерево. Ні з того ні з сього вово впало на Іглаї. Колючки прохромили його тіло наскрізь. Очевидці розповідали, що перш ніж спустити дух, він більше години карлючився й стогнав. Але помер з усмішкою на вустах.
Священик оглянув юрбу, що скупчилася навколо тіла. Дехто з селян затуляв обличчя руками, ховаючи глузливі посмішки. Наблизившись до дерева, Лаг уважно оглянув його й побачив ледь помітні сліди від пилки, які, щоб не дуже вирізнялися, були позамазувані глеєм. Старий обернувся до натовпу:
— Часто Іглаї бував біля цього дерева?
— Авжеж. Він завжди під ним обідав.
Тепер, уже не криючись, люди глузливо посміхалися з витівки Іглаї. Почулися вигуки:
— А я дивувався, чого це він завжди тут обідає!
— Повсякчас уникав компанії. Казав, що любить їсти на самоті.
— Ха! Мабуть, весь той час пиляв.
— І не кажи! Якийсь городник, ще й не дуже набожний, а от запопав собі до біса гарної смерті.
— Слухайте, люди добрі! — вигукнув Лаг.— Іглаї вчинив святотатство. Болісною смертю може нагородити лише священик.
— Нехай священиків не обходить те, чого вони не бачили, — буркнув хтось із натовпу.
— Атож, святотатство, — насміхався інший.— Іглаї помер чудовою смертю. І це головне.
Старий спохмурнів. Тут він нічим не міг зарадити. Якби свого часу він спіймав Іглаї на гарячому, то суворо покарав би його за це, так, що той уже ніколи б не наважився зробити повторну спробу і, певне, тихо й спокійно помер би в похилому віці. Однак зараз було надто пізно. Марно просити Бога покарати Іглаї на тому світі, бо городникові, який уже там опинився, нічого не варто буде самому виправдатись перед ним.
— Бачив хто, як він пиляв дерево? — запитав Лаг.
Коли б хтось і бачив, однаково не зізнався б. Усі вони заодно. Незважаючи на релігійні заборони, які втовкмачувались в їхні голови змалку, селяни затято намагалися перехитрувати священиків. Коли вже вони усвідомлять, що недозволена смерть
ніколи не дасть тієї насолоди, яку одержуєш, дотримавшись ритуалу, і заради якої працюєш усе життя! Він зітхнув. Іноді життя стає справжнім тягарем.
А через місяць Хедвел записував у щоденнику:
"Зроду не зустрічав такої раси, як ці ігатійці. Я серед них живу, їм і п'ю разом із ними, спостерігаю їхні звичаї. Я знаю й розумію їх. І от що мене страшенно вразило.
Річ у тім, що ігатійці не знають війни! Поміркуй над цим, цивілізована людино! Ніколи протягом усієї їхньої історії ні в легендах, ні в літописах не було жодної згадки про війну. Вони просто нездатні збагнути, що воно таке. Можу навести такий приклад.
Я намагався пояснити, що таке війна, Катазі, батькові незрівнянної Меле. Старий почухав потилицю й поцікавився: "Ти кажеш, багато людей убивають одне одного? І це зветься "війна"?"
"То лише один її бік,— відповів я.— Тисячі знищують тисячі".
"У такому разі, — зауважив Катага, — багато помирають водночас в один і той самий спосіб?"
"Правильно".
Він довго міркував, а тоді, обернувшись до мене, промовив: "Погано, коли багато вмирає одночасно однаковою смертю. Таке нікого не задовольнить. Кожна людина повинна помирати своєю власною смертю".
Ігатійці ніколи не сваряться між собою, в них немає родової ворожнечі, злочинів, убивств через ревнощі. І от якого висновку я дійшов: цим людям невідома насильницька смерть, за винятком, звісно, нещасних випадків. На жаль, вони трапляються тут надто часто. Та це я приписую примітивному способу життя тубільців і їхній веселій відчайдушній вдачі. Одначе навіть нещасні випадки не лишаються поза увагою й розслідуються. Такий високий рівень смертності засмучує священика, з яким ми заприятелювали, і він щоразу закликає людей до обережності.
Він гарна людина.
А тепер остання, найголовніша, новина.