І ніхто тут не знає.
Здоровань глянув на мене так, наче вперше побачив. Віскі, здавалося, не поліпшило його настрою.
— Дідько б його вхопив, хто тебе просив лізти? — спитав він.
Я всміхнувся широко, тепло й дружньо:
— Ми ж разом прийшли. Хіба забув?
Він відповів легкою білозубою усмішкою.
— Ще віскі з лимонним соком,— наказав бармену.— І не барися. Хутчіше.
Бармен заметушився, блимаючи білками очей. Я повернувся спиною до стойки й оглянув зал, де нікого вже не було, крім бармена, здорованя, мене та ще викидайла, який повз уздовж стінки, повільно, з останніх сил, з болем долаючи кожен дюйм уздовж плінтуса, як муха з відірваними крилами. Над силу пробрався поміж столиків, наче раптом постарів, позбувся ілюзій. Я спостерігав як він пересувається. Бармен поставив ще два віскі з лимонним соком. Я повернувся до стойки. Здоровань скоса глянув на викидайла і більше не звертав на нього уваги.
— Від колишнього кафе нічого не лишилось,—поскаржився він.— Тут була невеличка сцена й затишні кімнати, де можна було трохи порозважатись. Вельма співала. Руда така. Гарна. Ми вирішили вже побратися, коли я вскочив у ту халепу.
Я взяв другу склянку. Ця пригода вже почала мене дратувати.
— Яку халепу? — спитав,
— Знаєш, де я провів ці вісім років?
— Ловив метеликів.
Він тицьнув себе в груди вказівним пальцем завбільшки з банан:
— У в'язниці. Моє прізвище Меллой. За силу мене прозвала Лось Меллой. Брав Великий Бенд-банк. Сорок тисяч. Сам. Непогано, га?
— І от тепер їх витрачаєш?
Він пильно глянув на мене. Позаду почувся якийсь шум. Викидайло вже звівся на ноги, стояв, похитуючись. Він тримався за ручку дверей позаду грального столика. Потім відчинив двері і зник за ними. Клацнув замок.
— Що то за двері? — спитав Лось Меллой.
Очі бармена забігали і нарешті зупинилися на дверях, за якими зник викидайло.
— Це... Це контора містера Монтгомері, сер. Він тут бос. Там його кабінет.
— От хто може знати, де Вельма,— сказав здоровань і одним ковтком вихилив своє віскі.— Тільки б нахабніти йому не радив. Двоє вже пробували.
Він неквапно, легкою ходою, проминув зал, не боячись нічого у світі, затулив своєю широчезною спиною двері, які були зачинені. Потім шарпнув ручку, збоку відлетів шматок фільонки. Переступив поріг і причинив двері за собою.
Запала тиша. Я дивився на бармена. Він на мене. Його погляд був напружений. Він витер стойку, зітхнув. Сперся на неї правою рукою.
Я нахилився через стойку і схопив його за руку. Вона була тонка й тендітна. Усміхнувся йому.
— Що в тебе заховано там, унизу?
Він облизав губи. Глянув на свою руку, але нічого не сказав. Обличчям посірів.
— Цей хлопець грубий,— сказав я.— Він може наробити хтозна-чого. Ще й віскі. Він шукає дівчину, яку колись знав. Це кафе раніше було для білих. Зрозумів?
Бармен знову облизнув губи.
— Його не було довгий час,— сказав я.— Вісім років. Він навіть не може собі уявити, як це довго. Майже ціле життя. Він думає, що люди тут мають знати, де його дівчина. Зрозумів?
Бармен повільно промовив:
— Я думав, ви з ним.
— Ні, я сам по собі. Він спитав мене щось унизу і затягнув із собою. Я ніколи раніше його не бачив. Але мені зовсім не світило, щоб він мене зашвиргонув десь за будинок. Що в тебе там унизу?
— Обріз.
— Тс... Це незаконно,— прошепотів я.— Слухай. Ми з тобою удвох. Ще щось є?
— Є револьвер,— відповів бармен.— У коробці з-під сигар. Відпусти руку.
— Гаразд,— сказав я.— А тепер трохи посунься. Не час влаштовувати стрілянину.
— Ще чого,— проскиглив бармен. Він намагався звільнити руку.— Ще...
Він затнувся. Очі забігали. Голова затіпалася.
Із-за дверей, що за гральним столиком, долинув глухий звук. Наче грюкнули двері. Але я так не думав. Бармен теж.
Бармен скам'янів. Я прислухався. Ніяких звуків. Я миттю досяг кінця стойки. Але прислухався занадто довго.
Двері розчахнулися. Меллой неквапом вийшов звідти і застиг. На блідому обличчі майнула широка усмішка. Армійський кольт сорок п'ятого калібру здавався в його руці іграшкою.
— Не здумайте лізти в кишені,— сказав він, не підвищуючи голосу.— Руки на стойку!
Бармен і я поклали руки на стойку.
Лось Меллой уважно оглянув зал. Обличчя його було напружене. Він мовчки попрямував через зал, скидаючись на людину, яка може й сама пограбувати банк, навіть у такому одязі.
— Руки вгору, чорнопикий! — неголосно повторив він, підходячи до стойки.
Бармен високо підняв руки. Здоровань наблизився до мене і старанно обмацав мене лівою рукою. Його подих обпалив мою шию. Потім я перестав його відчувати.
— Містер Монтгомері теж не знає, де Вельма,— сказав він.— Хотів порозумітися зі мною за допомогою цієї штуки.— Його могутня долоня торкнулася пістолета. Я повернувся й глянув на нього.
— Отак,— сказав він.— Ти ж мене знаєш. Не забувай, друже. Нагадай поліцейським нишпоркам, що головне — це обережність.— Він помахав пістолетом.
— Ну, на все добре, невдахи. Мені ще треба встигнути на трамвай,— і подався до сходів.
— Ти не розплатився за випивку,— кинув я йому навздогін. Він зупинився і пильно поглянув на мене.
— Певне, в тебе є якийсь дріб'язок,— сказав він,— тож не скупися.
Потім зник за дверима, і його кроки залунали на сходах, віддаляючись.
Бармен нахилився. Я кинувся за стойку і відштовхнув його. На полиці під стойкою лежав, накритий рушником, обріз. Поруч коробка з-під сигар, а в ній — автоматичний пістолет 38-го калібру. Я взяв і те і друге. Бармен притиснувся спиною до полиці з посудом. Я вийшов з-за стойки і ступив до розчинених дверей за гральним столиком. Там був ледь освітлений коридор у формі літери Г. На підлозі лежав непритомний викидайло. Я нахилився, узяв ножа і закинув його на чорні сходи. Викидайло дихав хрипко, кисть правиці була зламана.
Я переступив через нього і відчинив двері, на яких чорною фарбою, що місцями облупилася, було написано; "Контора".
Біля вікна на половину забитого дошками стояв подертий стіл. Тіло людини, що сиділа на стільці, було зовсім пряме. Потилиця торкалася спинки стільця. Скручена шия перехилялася через високу спинку так, що ніс стирчав до вікна.
Права шухляда столу була відчинена. Там лежала газета з плямами мастила. Пістолет, певно, було взято звідти.
На столі стояв телефон. Я поклав обріз і, перш ніж зателефонувати до поліції, пішов і зачинив двері. Так я почував себе безпечніше в кабінеті містера Монтгомері.
Коли хлопці з патрульної машини затупотіли сходами, викидайла і бармена вже не було в кафе.
Розділ 3
Вести справу було доручено людині на прізвище Налті, вузьколицьому буркуну, з довгими жовтими пальцями. Розмовляючи зі мною, він весь час тримав їх сплетеними на колінах. Лейтенант розшукової поліції, він був прикріплений до 77-ї дільниці. Розмову ми вели у порожній кімнаті, де один проти одного під стінами стояли два невеликі столи. На підлозі брудний рудий лінолеум, повітря просякнуте запахом сигарних недопалків. Сорочка у Налті була заношена до дірок, вилоги піджака загнуті... Його зовнішній вигляд засвідчував, що він людина чесна, але навряд чи підходяща для розшуку Лося Меллоя.
Налті запалив недокурену сигару н кинув сірника на підлогу, де їх і так уже було повно.
— Негри. Знову вбивство негра,— сумно мовив він.— Ось чим я займаюсь після вісімнадцяти років служби. Ані грошей тобі, ані кабінету, ані навіть чотирьох рядків у графі "Заслуговує на підвищення".
Я промовчав. Він узяв моє посвідчення, переглянув його і кинув на стіл.
— Філіпп Марлоу. Приватний детектив. Отже, з тієї публіки. Чорт забери, зовні ти досить міцний. Що ти робив увесь цей час?
— Який?
— Поки Меллой скручував в'язи тому негрові?
— Був в іншій кімнаті,— відповів я.— Меллой не попереджав, що має намір скрутити комусь в'язи.
— Кепкуєте з мене,— сумовито констатував Налті.— О'кей, смійтеся на здоров'я! Кожен би так зробив. Чому б ні? Бідний старий Налті. Краще йдіть і розкажіть про нього кілька анекдотів. З Налті завжди можна покепкувати.
— Я ні з кого не хочу кепкувати,— сказав я.— Справді сталося так, що я був у сусідній кімнаті.
— Авжеж,— кинув Налті крізь клуби сигарного диму.— Я теж там був і бачив, хіба ні? Ти що не носиш з собою пістолета?
— Не для такої ж роботи.
— Якої саме?
— Я шукав перукаря, що втік од своєї жінки. Вона певна, що його можна переконати повернутися додому.
— Ти маєш на увазі чорнопикого?
— Та ні. Грека.
— Гаразд,— сказав Налті і сплюнув у кошик для сміття.— Де ви зустрілися з тим здорованем?
— Я вже сказав, що опинився там випадково. Він викинув якогось негра через двері кафе, а я, бовдур, схотів глянути, що там діється. Тоді він затягнув мене нагору.
— Підштовхуючи пістолетом у спину?
— Ні, зброї тоді у нього не було. У всякому разі він не виймав пістолета, потім, певно, взяв у Монтгомері. Він просто заніс мене нагору, мов безпомічну дитину.
— Ну, не кажи,— засумнівався Налті,— хіба так легко затягти тебе нагору?
— Навіщо сперечатися,— сказав я.— Цього чолов'ягу я бачив, а ви — ні. Він зміг би носити мене чи вас, мов брелок на годинниковому ланцюжку. Що там когось вбито, я й гадки не мав, доки він не пішов. Постріл я чув, але подумав, що то хтось вистрелив з переляку, а Меллой відняв у нього пістолет.
— Чому ти так подумав,— спитав Налті майже лагідно.— Він брав той банк з пістолетом, чи не так?
— Згадайте, як він був одягнений. Нікого вбивати він там не хотів, бо чого йому було так вбиратися. Він прийшов туди шукати дівчину, яку звуть Вельма, до арешту вона була його подружкою. Працювала у "Флоріані", чи як там звалося тоді це кафе. Саме там Меллоя колись і схопили. Ви розшукаєте його.
— Звісно,— сказав Налті.— Такого здорованя, та ще й так вдягненого. Завиграшки.
— У нього може бути інший костюм,— сказав я.— І машина, і сховок, і гроші, й друзі. Але ви розшукаєте його.
Налті знову сплюнув у кошик.
— Знайду,— сказав він.— До того, як втретє вставлятиму собі зуби. Скільки чоловік займаються цією справою? Один. І знаєш чому? Про такі речі в газетах ані рядка. Якось на Вісімдесят четвертій Східній побилися п'ять чорних. Один вже захолов. Усі меблі, стіни і навіть стеля в крові. Я пішов туди, бачу, хлопець із "Хронікл", репортер, йде з ґанку й сідає в машину, скривив міну й каже: "Негри, дідько їх забери", плюхнув на сидіння й поїхав.