Але вірити не вірю. І боюся ризикнути: а що, як це правда?
Вона почала плакати. Він, дедалі більше дратуючись, кинув їй'
— Перестаньї
— Добре. Вже. Я перестала. Значить, ти не хочеш? Послухай, потім буде запізно!
— Та ні, якого чорта! Я не одружуюся з такими, я тобі казав.
— Добре. Тоді прощавай. Назавжди.
— А я теж не проти. Якщо ти саме цього хочеш. Але якщо ми ще колись побачимось, то ти знаєш, для чого саме. Тільки ніякого одруження. І наступного разу я вже сам подбаю, щоб було без публіки.
— Не буде ніякого наступного разу,— відказала Еллі.
Другого дня він виїхав. А тижнем пізніше мемфіські газети повідомили про її заручини. З нареченим вона була знайома з дитинства. Він працював у банку помічником касира, і про нього казали, що колись він посяде там президентське крісло. Поважний і тверезомислячий молодик, бездоганний вдачею і звичками, він десь так із рік ходив до неї зі своєрідними візитами ввічливості. Щонеділі ввечері він вечеряв у них, а коли, бувало, заїжджав до їхнього містечка мандрівний цирк, то щоразу брав квитки для себе, Еллі та її матері. Приходячи до Еллі в гості, він і після того, як оголосили заручини, ніколи не сидів з нею смерком у гойдалці. Здається, він і взагалі гадки не мав, що хтось там коли-небудь сидів поночі. Тепер на веранді було порожньо, і дні за днями спливали для неї монотонно, в якомусь притьмареному супокої. Ночами Еллі трохи плакала, але не часто; вряди-годи придивлялася в дзеркалі до своїх уст, і знов плакала, з тихим розпачем і покорою. "Принаймні я хоч маю спокій,— думала вона.— Зможу бодай прожити решту свого життя так спокійно, наче я вже мертва".
А потім раптом одного дня — без попередження, так ніби вона теж змирилася, відмовилась від своїх намірів — бабка поїхала погостювати до сина у Мілс-сіті. Будинок після її від'їзду, здавалося, став ще більший і порожніший, ніж був раніше, немов бабка була чи не єдиною живою душею в ньому. Щодня тепер приходили в дім швачки, готували весільне вбрання, а Еллі все так само супокійно й безцільно, в якійсь бездумній тупій порожнечі снувала порожніми кімнатами, і все навкруги видавалось їй таким знайомим і вмиротвореним, що вже наче й не дуже смутило її. Довгими годинами вистоювала вона біля вікна материної спальні, втупивши погляд у тоненькі вусики ломиноса, що повільно засновували віконну сітку й переповзали на дах веранди в міру того, як наставала розповня літа. Так минуло два місяці; до весілля лишалося ще три тижні. Аж це одного дня мати сказала:
— Твоя бабка хоче в неділю повернутися додому. То, може, ви з Філіпом поїдете у суботу в Мілс-Сіті, переночуєте там у дядька, а в неділю привезете її, гаразд?
За п'ять хвилин після цієї розмови Еллі стала перед дзеркалом і приглянулася до свого обличчя, як приглядаються до людини, що тільки-но уникла смертельної небезпеки. "Боже,— подумала вона,— що я хотіла зробити? Що я хотіла зробити?!"
Квапливо, але так, щоб не викликати підозри, вибравшися з дому, вона менш як за годину зв'язалася телефоном з Полем.
— У суботу вранці? — перепитав він.
— Так. Я скажу матері, що Фі... що він хоче рано виїхати, на світанку. А що це будеш ти і твоя машина, ніхто й не помітить. Я буду готова, і ми зразу й поїдемо.
— Гаразд.— Вона чула гул у дротах, чула відстань; її проймало відчуття збудженості, втечі. — Але ти знаєш, що це означає. Якщо я повернуся. Я казав тобі.
— Я не боюся. Я и досі тобі не вірю, але тепер уже не боюся ризикнути.
І знов їй чувся гул у дротах.
— Я не збираюсь одружуватися з тобою. Еллі.
— Нічого, любий. Я ж тобі кажу, я вже не боюся ризикнути. Отже, на світанку. Я чекатиму.
Вона пішла в банк. За якусь хвилину Філіп звільнився й підійшов до неї. Обличчя її було збуджене й бліде під шаром косметики, погляд огнистий і рішучий.
— Ти повинен виконати одне моє прохання. Мені не легко це просити, але, мабуть, і виконати тобі буде не легко.
— Хоч би що це було, я зроблю. А що саме?
— У неділю повертається бабка. То мати хоче, щоб у суботу ми з тобою поїхали по неї.
— Добре. Я можу звільнитись на суботу.
— Так, але я ж казала тобі, що це буде нелегко... Бачиш, я не хочу, щоб ти їхав.
. — Не хочеш?..— Він подивився в її огнисті очі, на виснажене обличчя.— Ти хочеш сама поїхати? — Вона не відповіла, тільки втупилася в нього поглядом. Раптом вона підступила ближче й звичним рухом, в якому не було ніякої теплоти, прихилилася до. його тіла. Тоді взяла його руку й поклала собі на плече.— А-а, розумію,— промовив він.— Ти хочеш поїхати з кимось іншим.
— Так. Зараз я не можу пояснити. Пізніш я все розповім. Але мати ніколи не зрозуміє. Вона не пустить мене, якщо знатиме, що це не ти.
— Розумію...— Рука його лежала, мов нежива, Еллі підтримувала її.— Ти хочеш поїхати з іншим хлопцем.
Вона засміялася, коротко й тихо.
— Не будь дуріником. Звичайно, у компанії буває й інший хлопець. Ти цих людей не знаєш, і я теж з ними більше не побачуся до весілля. Але мама цього б не зрозуміла. Отож я тебе й прошу. Зробиш це?
— Так. Тут-нічого такого нема. Якби ми не могли довіряти одне одному, навішо тоді й одружуватись?
— Це правда. Ми повинні довіряти.— Вона відпустила його руку й подивилася на нього пильно й задумливо, з холодною допитливістю і зневагою.— І ти зробиш так, щоб мати...
— Можеш покластися на мене, ти знаєш.
— Так. Думаю, що можу.— Раптом вона простягла руку.— Прощай.
— Прощай?
Вона ще раз нахилилась до нього й поцілувала:
— Обережно! — похопився він.— Хтось може...
Справді. Ну, то бувай. До того часу, коли я поясню.— Вона відхилилася назад і подивилась на нього задумливим поглядом, заглиблена вже у щось інше.— Гадаю, більш ніколи я не завдаватиму тобі таких клопотів. І може, це піде тобі на користь. До побачення.
Це було в четвер пополудні. У суботу вранці, на світанку, коли Поль зупинив машину перед темним будинком, вона в одну мить була вже надворі й бігла через моріжок. Ще не встиг він нахилитись і відчинити дверцята, як вона вскочила в машину і вже сиділа, пориваючись усім тілом вперед, збуджена й нетерпляча, як дике звіря, що втікає від переслідувача.
— Швидше! — вигукнула вона?— Швидше! Швидше їдьмо! Але він не рушав ще якусь хвильку.
— Пам'ятаєш, що я тобі казав про нашу майбутню зустріч? Значить, згода?
— Так, згода. Кажу ж тобі, я вже не боюся ризикнути. Швидше! Швидше їдьмо! ' — * ■■ ■
А потім, через десять годин, коли дорожні знаки Мілс-сіті почали щораз частіше виростати перед машиною і зникати за нею, немов свідчення необоротності того, що сталося,— Еллі озвалась:
— Отже, ти не одружишся зі мною? Ні?
— Я вже скільки разів казав тобі це.
— Казав. Але я не вірила. Не вірила тобі. Я думала, що коли я... після того, як... Але, значить, я вже нічого не можу вдіяти?
— Ні,— відповів він.
— "Ні",— повторила вона. І почала сміятись, дедалі голосніше.
— Еллі! Перестань! — гукнув він.
— Добре,— погодилась вона.— Я просто подумала про бабку. Вона зовсім вискочила у мене з голови.'
Зупинившись на повороті сходів, Еллі чула, як у вітальні внизу Поль розмовляє з її дядьком і тіткою. Вона стояла непорушно, поринувши в задуму, сама — втілена цнота й незайманість, стояла у такій позі, наче на якусь мить опинилася в місці, де можна забути, звідки ти прийшов і куди маєш намір іти далі. Годинник у холі вибив одинадцяту, і вона здригнулася. Потім тихо піднялася сходами й увійшла до кімнати своєї кузини, де мала спати цю ніч. У низькому кріслі біля туалетного столика, заваленого всіляким дівчачим дріб'язком — пляшечки, коробочки пудри, фотографії, кілька бальних програмок, увіткнутих за рамку дзеркала,— сиділа бабка. Еллі зупинилася. Цілу хвилину вони дивились одна , на одну, перше ніж стара жінка заговорила:
— Мало того, що ти обманюєш своїх батьків і друзів, так ще привозиш негра в гості до мого сина!
— Бабусю!— мовила Еллі.
— Примушуєш мене сідати за один стіл із негром! .
— Бабусю! — Еллі кричала тонким шепотом, обличчя її було зне-можене й скривлене від болю. Вона прислухалась. Хтось підіймався сходами, чулися голоси — її тітки й Поля.— Цить! — вигукнула Еллі.— Цить!
— Що? Що ти кажеш?
Еллі підбігла до крісла, нахилилась і затулила долонею тонкі, безкровні уста старої жінки, і обидві в нестямі — дівчина зі страху, а бабка з люті — втупились одна в одну на відстані руки, поки кроки й голоси за дверима віддалилися й затихли. Еллі забрала долоню. Вона вихопила з-поза рамки дзеркала одну з бальних програмок, до якої був прив'язаний шовковою шворочкою дрібненький безглуздий олівчик, і написала на звороті: "Він не негр він учився у Вірджінії й Гарварді і всюди".
Бабка прочитала записку й підвела погляд.
— Гарвардський університет я можу зрозуміти, але не Вірджін-ський. Глянь, яке в нього волосся, які нігті, коли тобі треба доказів. Мені доказів не треба. Я знаю вже чотири покоління з його роду.— Вона повернула програмку Еллі.— Він не повинен ночувати під цим дахом.
Еллі взяла іншу програмку й швидко черкнула:
"Він залишиться на ніч. Він мій гість. Я його запросила. Ти моя бабуся, і ти хочеш, шоб я поставилася до гостя так, як не ставляться й до собаки?"
Бабка прочитала написане й так і сиділа з програмкою в руці.
— Він не повезе мене до Джефферсона. Я й ноги не поставлю в його машину. І ти теж. Ми поїдемо додому поїздом. Ніхто з моїх кревних більше ніколи з ним не поїде.
Еллі схопила ще одну програмку й розлючено черкнула:
"Я поїду. Ти мені не заборониш. Тільки спробуй".
Бабка прочитала й подивилась на Еллі. Погляди їхні схрестилися.
— Тоді я розповім твоєму батькові.
А Еллі вже знову писала. Ледве встигла вона скінчити, як уже підсунула аркушик бабці, і відразу, ще не прийнявши руки, спробувала забрати його назад. Але бабка встигла затиснути краєчок програмки пальцями, і вони знову схрестилися очима, а той аркушик зв'язував їх, наче якась дивовижна пуповина.
— Віддай! — вигукнула Еллі.— Віддай мені!
— Пусти! — стояла на своєму бабка.
— Стривай! — тонким пошептом кричала Еллі, тягнучи аркушик до себе, силкуючись викрутити його з рук старої.— Я помилилась. Я...
Напрочуд вправним рухом бабка затисла програмку в ту саму мить, коли Еллі вже майже вирвала її.
— Ох,— перевела подих стара і прочитала вголос:— "То й скажи йому.