"Іди, — каже, — поговори з Мегре. Він на цьому зуби з'їв. Я його віддам у твоє цілковите розпорядження… Покладись на мене".
Комісар мовчав, його важкий погляд немов прикипів до жовтого брезклого обличчя Фюмаля.
— Я ще пам'ятаю вашого батька, — вів далі той. — У нього були такі пишні рудуваті вуса, еге ж? Але сам худий, здається, сухотний… Шкода, що він не поладнав з моїм старим. Вони вдвох могли б такі справи вершити, що ой-ой-ой…
Нігті Мегре люто вп'ялися в долоні, але він стримався, хоч від останньої фрази гостя в ньому все немов заклекотіло: ці згадки були найболючіші.
Подібно до багатьох інших сільських різників, Луї Фюмаль, батько Фердінанда, торгував ще й товаром. Він навіть орендував пасовисько, щороку скуповуючи все нові луки.
Про його жінку, матір Фердінанда, по всій окрузі ходила лиха слава. Подейкували, що вона ніколи не носила панталон, бо, як сама казала, "поки їх спустиш, то й нагоду впустиш".
Невже в усіх людей на деяких згадках дитинства немовби лежить тінь?
Як управителю Еварісту Мегре довіряли продаж худоби. Він довго відмовлявся вступати у будь-які стосунки з Луї Фюмалем. Той наполягав, і одного дня Мегре погодився. Фюмаль прийшов до нього в кабінет і поклав на стіл своє старе заяложене портмоне, що мало не тріщало од асигнацій.
Малому Мегре вже минув восьмий, але того дня він був не в школі, а вдома, бо нездужав. Мати його була ще жива і, здається, саме поралась на кухні.
Раптом він почув грюкіт дверей і побачив, як до кімнати влетів батько. Він був чимось страшенно схвильований, без капелюха, з вологими від поту вусами.
— Цей падлюка Фюмаль… — вигукнув він.
— Що він зробив?
— Я спочатку навіть уваги не звернув… Коли він вийшов, я поклав гроші до сейфу, потім подзвонив графові і лише опісля помітив на столі під цигарницею дві асигновки. Ото свиня!
Мегре вже встиг забути, скільки там було грошей, але він ще добре пам'ятав нестримний гнів страшенно ображеного батька…
— Ось я його дожену…
— Але ж він поїхав бричкою.
— Дарма. Я візьму велосипед і…
Комісар не міг пригадати, що було далі, але відтоді з їхній родині ніхто не вимовляв імені Фюмаля інакше, як із лайкою. При зустрічі вони вже ніколи не вітались. Потім була ще одна подія, але Мегре міг тільки здогадуватись про неї. Здається, Фюмаль спробував викликати у старого графа недовіру до свого управителя, і батькові довелося боронитися.
— Слухаю вас.
— Ви щось чули про мене після школи?
В голосі Фердінанда Фюмаля звучала глуха погроза.
— Ні.
— Вам відомий трест "Об'єднана м'ясоторгівля"?
— Лише з назви.
Ці два слова йому доводилось читати на вивісках м'ясних крамниць по всьому Парижу, навіть поряд із його будинком, на бульварі Вольтера. Він чув також, що дрібні м'ясники не раз виступали проти "Об'єднаної м'ясоторгівлі", та марно.
— Це я. А що вам відомо про "Дешеве м'ясо"?
— Майже нічого. Здається, ще одна "мережа" в робітничих районах та на околицях.
— Знов-таки я! — мовив Фюмаль, визивно блиснувши очима. — Ви знаєте, скільки це мільйонів капіталу?
— Це мене не цікавить.
— В моїх руках також "Північні м'ясобойні" з центром у Ліллі і "Корпорація м'ясників" з конторами на вулиці Рамбюто.
Мегре глянув на величезну тушу, що ледве вміщалась у кріслі, і з губ його мало не зірвалось: "Та це ж справжня гора м'яса!" Проте він стримався, інтуїтивно відчуваючи, що тут пахне ще неприємнішою справою, ніж зникнення місіс Брітт. йому був ненависний Фердінанд Фюмаль. Це пояснювалося не тільки згадками про дитинство. Надто вже цей ділок був самовпевнений, сповнений почуття незмірної переваги над усіма простими смертними, і це не могло не ображати кожного, хто мав з ним справу.
А втім, у манерах і в погляді гостя відчувалась явна тривога, навіть переляк, які він марно силкувався приховати.
— Ви, мабуть, цікаві знати, чого я прийшов сюди?
— Не дуже.
Найкращий спосіб вивести таких типів із себе — це поставитись до них із цілковитим спокоєм та байдужістю. В погляді комісара не було ні запопадливості, ані цікавості, і це роздратувало Фюмаля.
— Чи знаєте ви, що в мене досить довгі руки, щоб дати по шиї будь-якому чиновникові?
— О!
— Навіть такому, який вважає себе незамінним.
— Це все, що ви маєте сказати?
— Ви могли помітити, що я прибув сюди як друг.
— І що далі?
— Ви ж з самого початку поставились до мене так…
— Ввічливо, пане Фюмаль.
— Гаразд, якщо ви так вважаєте! Я вирішив звернутись саме до вас тому, що не забув нашої колишньої дружби, а ви…
Вони ніколи не були друзями, навіть не товаришували. Взагалі, у Фердінанда Фюмаля в школі не було приятелів — він був страшенно відлюдькуватий, і всі однокласники його обминали.
— Дозвольте, в свою чергу, зауважити, що на мене чекає багато роботи.
— Я заклопотаний більш, ніж ви, і все-таки вибрав час, щоб сюди приїхати. Думав, що це краще, ніж приймати вас у себе…
Навіщо сперечатися? Він справді знав міністра, якому, напевне, не раз був корисний, не кажучи вже про дрібніших політиків. Це могло кепсько скінчитись.
— Вам потрібна допомога поліції?
— Ви вгадали.
— Слухаю вас.
— Сподіваюсь, все, що я тут говоритиму, залишиться між нами?
— Якщо тільки ви не вчинили злочину…
— Я не люблю жартів!
Мегре підвівся і, зціпивши зуби, підійшов до каміна, ледве стримуючись, щоб не виставити свого гостя за двері.
— На моє життя готується замах.
Комісар ледве не зронив: "Нічого дивного". Але знов примусив себе стриматись.
— Вже цілий тиждень я одержую анонімні листи, на які спочатку не звертав уваги. Люди, що досягли такого становища, як я, завжди викликають в інших заздрощі, а то й ненависть.
— Ці листи при вас?
Фюмаль витяг з нагрудної кишені таке ж товсте портмоне, як було колись у його батька.
— Ось перший. Конверт я порвав, бо не знав, що в ньому.
На жовтому папері друкованими літерами було написано олівцем:
"ТИ ЗДОХНЕШ".
Стримавши усмішку, Мегре поклав листа на стіл.
— А що в інших?
— Ось другий, одержаний наступного дня. Я зберіг конверт, на якому, як ви бачите, стоїть штамп поштового відділення, що біля Опери.
На такому ж аркуші паперу олівцем було написано:
"Я ЗДЕРУ З ТЕБЕ ШКУРУ".
Потім Фюмаль вийняв із конвертів і решту листів.
— А ось на цьому штамп зовсім не чіткий…
"ЛІЧИ СВОЇ ДНІ, ПАДЛЮКО".
— Чия це робота, як вам здається?!
— Стривайте. Листів усього сім, останній надійшов сьогодні вранці. Один із них відправлено з бульвару Бомарше, другий з поштамту на вулиці Лувр, третій — з авеню Терн.
Вони були майже однакові за змістом:
"ТОБІ ВЖЕ НЕДОВГО ЖИТИ".
"ПИШИ ЗАПОВІТ".
"ГАД".
І, нарешті, останній, який нічим не відрізнявся од першого:
"ТИ ЗДОХНЕШ".
— Ви довірите мені цю… кореспонденцію?
Здається, гість не помітив іронії в цьому запитанні.
— Якщо це допоможе вам виявити відправника, то, звичайно…
— Вам не здається, що це жарт?
— Люди, з якими я маю справу, не належать до жартунів. Що б ви про мене не думали, Мегре, я не з тих, кого легко залякати. Розумієте, не можна просуватись у житті, не наживаючи собі ворогів, але я їх ніколи не боявся і не і боюсь. На їхні погрози я завжди відповідав зневагою.
— Чому ж ви прийшли сюди?
— Тому що як французький громадянин я маю право вимагати у вас охорони моєї особи. Крім того, мені зовсім не хочеться бути підстреленим з-за рогу. Я казав про це Оскару, і він…
— Знаю. Отже, ви хочете, щоб ми призначили для вас охоронців?
— Це, по-моєму, ваш обов'язок.
— А також виявили автора анонімних листів?
— Якщо зможете.
— Ви нікого не підозрюєте?
— Нікого зокрема. Хіба що…
— Кажіть.
— Попереджаю, що я нікого не звинувачую. Це нікчема. Він, можливо, здатний на погрози, але виконати їх він не наважиться.
— Хто це?
— Його прізвище Гайярден, Роже Гайярден з кооперації "Дешеві товари".
— В нього є підстави ненавидіти вас?
— Я його пустив з торбами.
— Навмисне?
— Так. Після попередження.
— Навіщо?
— Тому що він став мені впоперек дороги. Я довів його до банкрутства і сподіваюсь посадити в тюрму.
— Ви знаєте його адресу?
— Вулиця Франсуа Першого, двадцять шість.
— Він теж м'ясник?
— Не професіональний, скоріше банківський ділок. Він оперує чужими грішми, я — своїми власними. В цьому вся різниця.
— Він жонатий?
— Так. Але його дружина тут ні до чого. Він живе з коханкою.
— Ви її знаєте?
— Раніше ми часто обідали втрьох.
— А ви жонаті, пане Фюмаль?
— Уже двадцять п'ять років.
— Чому ж ви не були вчотирьох?
— Моя дружина вже давно ніде не буває.
— Вона хвора?
— Не знаю. Каже, що хвора.
— Я дещо занотую…
Метре підійшов до столу, сів і взяв олівець.
— Ваша адреса?
— Я живу у власному будинку на бульварі Курсель, п'ятдесят вісім, навпроти парку Монсо.
— Чудовий район.
— Еге ж. Мої контори містяться на вулиці Рамбюто, біля ринку, та на площі Віллет.
— Зрозуміло.
— Я не кажу про бюро в Ліллі та в Інших містах.
— У вас великий штат?
— На бульварі Курсель п'ять чоловік.
— Є шофер?
— Так. Я й досі не вмію водити машину.
— А секретарі?
— Одна особиста секретарка.
— На бульварі Курсель?
— Еге ж. У неї там є власна кімната й кабінет, але вона супроводжує мене, коли доводиться виїздити до інших міст.
— Молода?
— Як вам сказати. Років тридцять.
— Ви спите з нею?
— Ні.
— А з ким?
Губи Фюмаля скривились у презирливій посмішці.
— Я чекав цього запитання. Що ж, гаразд! Так, у мене є коханка. Раніше було кілька. Її звуть Мартіна Жійю. Я наймаю для неї кімнату на вулиці Етуаль.
— За два кроки від вашого будинку?
— Природно.
— Коли й де ви з нею познайомились?
— Торік, в одному нічному кабаре. Вона дуже тиха на вдачу і майже завжди сидить удома.
— Гадаю, у неї немає підстав ненавидіти вас.
— Я теж так гадаю.
— В неї є інший коханець?
Фюмаль спалахнув.
— Якщо й є, то це мені невідомо, — вигукнув він. — Це все, що вас цікавить?
— Ні. Ваша дружина ревнива?
— Раджу запитати в неї особисто — з притаманним вам тактом!
— Якого вона походження?
— Донька м'ясника.
— Прекрасно.
— Що прекрасно?
— Нічого. Мене цікавило ваше безпосереднє оточення… Ви самі розбираєте пошту?
— Лише ту, яку одержую на домашню адресу.
— Це приватна кореспонденція?
— Більш-менш. Решта надходить до контор на вулиці Рамбюто та площі Віллет. Нею займаються мої службовці.
— Отже, ваша секретарка…
— Вона лише розпечатує листи й передає мені.
— Ви їй показували ці послання?
— Ні.
— Чому?
— Не знаю.
— А дружині?
— Теж ні.
— А вашій знайомій?
— Ні, ні, ні!!! Це все, що ви бажаєте знати?
— Сподіваюсь, ви не заперечуватимете, якщо я відвідаю ваш дім на бульварі Курсель? Під яким краще приводом?
— Скажете, що я повідомив вас про зникнення важливих документів.
— Можливо, доведеться відвідати контори?
— Говоріть те ж саме.
— Чи можу я зустрітись з мадмуазель Жійю?
— Не заперечую.
— Дякую.
— Це все?
— Від сьогодні ми почнемо стежити за вашим будинком.