Колеги не раз піддрочували його, кажучи, що йому не минути крісла головного патрона. Та ба!
Він на хвилину зазирнув до інспекторської і похмуро кинув:
— Якщо питатимуть, я в префекта.
Люка та Жанв'є, які знали комісара краще ніж будь-хто, відчули в його голосі занепокоєння і стривожено глянули на нього.
З люлькою в зубах Мегре неквапливо спустився запорошеними сходами, минув вхідну арку, привітав двох чергових і попрямував набережною Орфевр до бульвару Дю Пале.
Хоча попереду була зустріч з високим начальством, він насилу стримався, щоб не зайти до найближчого бару й не хильнути склянку чого завгодно — пива, сухого вина, аперитиву, і раптом уперше пригадав останню вечерю у Пар донів, історію з сигаретами, огляд біля дитячої колиски…
Йому не довелося діставати посвідчення — віддавши честь, вартові мовчки пропустили його до вестибюля.
— Кабінет префекта, — мовив він до ліфтера.
— У вас повістка?
Мегре сунув йому до рук пожмаканого папірця. Сюди входили тільки за викликом. Його провели до давно знайомої приймальні.
— Вам доведеться почекати…
Нічого не вдієш! Префект, теж із нових, працював тут другий рік. Молодий — зараз це стало модою. Йому ще не було й сорока років, але як випускник Вищої школи управляючих він міг посісти керівне місце в будь-якому відомстві.
"Пан Мітла" охрестили його журналісти після першої прес-конференції. Бо, подібно до кінозірок, префекти поліції тепер теж влаштовували прес-конференції, не забуваючи запросити на них репортерів телебачення.
"Панове, наш Париж, столиця світу, повинен бути зразковим містом, і наш обов'язок — ретельно його підмести. За останні роки тут оселилося аж надто багато випадкових елементів, спосіб життя яких не має нічого спільного з обов'язком та честю… Безробітні, бродяги, соціальне сміття, яке нам належить…"
П'ять на дванадцяту… Десять на дванадцяту… Чверть на дванадцяту… За столиком біля дверей куняв черговий у парадному мундирі, інколи кидаючи на комісара знудьгований погляд. А втім, вони були знайомі, бо починали свою службу в поліції майже одночасно.
Задеренчав дзвоник. Черговий ліниво підвівся, відчинив двері, жестом запросив комісара ввійти.
Великий кабінет був обставлений меблями в стилі ампір, оббитими зеленим плюшем.
. — Сідайте, пане бригадний комісар…
М'який, але добре поставлений голос із приємним тембром, тонке моложаве обличчя, ретельно зачесане біляве волосся. З газет було відомо, що кожного ранку, перш ніж сісти в своє м'яке зелене крісло, пан префект півгодини грав у теніс на стадіоні Ролан-Гарос, щоб "увійти в форму".
Від нього віяло здоров'ям, бадьорістю, охайністю. Цей елегантний костюм, певно, замовлявся в Лондоні. Префект усміхався так само, як на будь-якій із своїх фотографій, — скромно і вдоволено водночас, скоріше до самого себе, аніж до когось.
— Скажіть, Мегре…
Точнісінько, як Пардон кілька днів тому, з тією, можливо, різницею, що замість сигари він тримав між пальцями сигарету. Чи не тому, що поруч не було його дружини?
Цікаво, чи усміхався б він так само вдоволено в її присутності?
— Якщо не помиляюсь, ви служите в поліції з молодих літ?
— З двадцяти двох років.
— А скільки вам зараз?
— П'ятдесят два.
Він знав це, але все-таки запитував, так само, як Пардон, хоча і з якихось інших міркувань.
Мегре сидів похмурий і крутив у руках люльку, не наважуючись |ї натоптати. І рантом, немов кидаючи виклик долі, коротко мовив:
— Ще три роки — і на пенсію!
— Справді… Вам не набридло чекати?
Мегре відчув, як кров прилинула йому до обличчя і в серці заклекотав гнів. Щоб стриматись, він почав уважно розглядати бронзові закрутки на ніжках письмового столу..
— Ви одразу почали працювати в карному розшуці? В голосі була холодна й безособова, певно, завчена лагідність.
— За моїх часів до карного розшуку новачків не брали. Я спочатку працював у районному комісаріаті… Як і більшість моїх колег…
— Простим поліцейським?
— Ні, секретарем… А потім шляховим інспектором… В уважному погляді префекта не було ні ворожості, ні симпатії.
— Отже, ви пройшли крізь усі відділи?
— Майже… Метро, універмаг, вокзали, місця розваг, гральні…
— Здається, у вас залишились про все це приємні згадки?
— Авжеж… Як і про мої шкільні роки…
— В усякому разі, ви самі про це охоче говорите…
Цього разу Мегре почервонів, як мале дитя…
— Як вас розуміти?
— Досі мені про вас розповідали інші… Ви дуже відомі, пане Мегре, дуже популярні…
Голос був такий солодкий, що можна було подумати, ніби його викликали, щоб лише поздоровляти.
— Якщо вірити газетам, у вас такі ефективні методи…
Велике цабе підвелося, підійшло до вікна 1 якусь хвилину дивилося на машини й автобуси, що проїздили повз Палац правосуддя. Коли воно знову глянуло на комісара, його посмішка була ще більш самовпевнена, ще більш самовдоволена.
— Досягши останнього щабля на службовій драбині — адже ви зараз начальник бригади, ви все-таки не змогли позбутися ваших колишніх звичок… Я чув, що ви не дуже любите сидіти в кабінеті?
— Еге ж, пане префект…
— І самі беретеся до таких справ, які слід було б доручати вашим інспекторам…
Мегре мовчав.
— Навіть не гребуєте чорною роботою…
Стиснувши зуби, Мегре почав набивати люльку.
— Кажуть, вас можна цілими годинами бачити в якихось гадючниках та інших темних місцях, де службовцям вашого рангу не годиться й носа показувати…
Він мовчки сидів у кріслі, стиснувши зуби, і не наважувався запалити. Навпроти нього, за великим столом із червоного дерева, впевнено походжав худорлявий чепурний префект.
— Можливо, свого часу ці методи були й непогані, але зараз вони безнадійно застаріли…
Мегре сам незчувся, як у його руках чиркнув сірник, примусивши здригнутися дженджуристого молодика. А втім, за якусь мить його обличчя знову розпливлося в посмішці.
— У старої поліції були свої звичаї… Наприклад, інформатори… Охоронці закону та порядку підтримували дружні стосунки з людьми, що жили поза рамками закону й порядку… За якусь незначну допомогу поліція заплющувала очі на їхні власні грішки… Ви й досі користуєтесь їхніми послугами, пане Мегре?
— Як і поліція в усьому світі.
— І теж інколи заплющуєте очі?
— Так, коли це доконче потрібно.
— А ви ніколи не замислювалися над тим, як багато води збігло за ці тридцять років?
— За ці тридцять років перед моїми очима змінилося дев'ять директорів Сюрте та одинадцять головних префектів.
Чим гірше, тим краще! Він не міг довше стримуватися і До того ж відчував себе зобов'язаним хоч у такий спосіб утерти носа цьому пихатому вискочню. За цю фразу йому б-потиснули руку всі його старі колеги по Сюрте.
Якщо префект і прийняв удар, зовні цього він не показував. Він би міг бути дипломатом. А втім, хтозна, можливо, завтра його призначать послом?!
— Ви знайомі з мадемуазель Прієр?
Аж ось коли починалася справжня атака!
— Ви гадаєте, що я повинен її знати, пане префект?
— Безперечно.
— На жаль, це ім'я я чую вперше.
— Мадемуазель Ніколь Прієр… А ви ніколи не чули про пана Жан-Батіста Прієра, доповідача Державної ради?
— Ніколи.
— Він мешкає на бульварі Курсель, сорок два.
— Цілком можливо.
— Це дядько Ніколь, яка живе разом з ним.
— Я вам вірю, пане префект.
— А я хочу вас запитати, пане головний комісар, де ви були минулої ночі о першій годині?
Посмішка зникла, в його голосі бринів метал.
— Я чекаю на вашу відповідь.
— Це що — допит?
— Називайте це як вам заманеться, але я поставив вам конкретне запитання.
— Дозвольте запитати, яким правом?
— А таким, що я ваш начальник, а ви мій підлеглий.
— Он як…
Мегре мовчав, стискуючи побілілими пальцями чубук згаслої люльки. Ніколи ще він не відчував себе таким приниженим.
— Я ліг спати о пів на дванадцяту… До того дивився телепередачу…
— Ви вечеряли вдома?
— Еге ж…
— О котрій годині ви вийшли з дому?
— Тепер я здогадуюсь, пане префект… Близько дванадцятої мені подзвонили…
— Звичайно, ваш телефонний номер надруковано у довіднику…
— Певна річ.
— Вам не здається, що це не дуже зручно. Адже кожен жартівник може вас потурбувати, коли йому заманеться.
— Я про це теж думав. Кілька років підряд мій телефонний номер не публікувався, але мені не вдавалося довго зберігати йото в таємниці. Змінивши п'ять чи шість номерів, я дозволив друкувати його в телефонному довіднику, як усі…
— Я розумію, що це зручно для ваших інформаторів… Та й не тільки для них… Це дозволяє людям звертатися до вас особисто замість повідомити Сюрте, коли десь щось станеться… А після цього — вся слава ваша… Принаймні, в очах публіки…
Комісар мовчав.
— Отже, вам подзвонили за кілька хвилин до дванадцятої. За скільки саме?
— Я довгенько розмовляв потемки… А коли жінка увімкнула світло, було за десять дванадцята…
— Хто ж це вам подзвонив? Хтось знайомий?
— Ні. Якась жінка.
— Вона назвала вам своє ім'я?
— Не відразу.
— Тобто, не тоді, як ви буцімто розмовляли з нею по телефону?
— Ваше "буцімто" — зайве.
— Нехай так. Отже, вона призначила вам побачення в місті?
— В певному розумінні, так.
— Ви не могли б висловитись точніше?
Він починав розуміти, що пошився в дурні, і тепер доводилося признаватися в цьому перед цим усміхненим самовдоволеним слиньком.
— Вона тільки-но приїхала в Париж, де ніколи раніше не бувала…
— Пробачте…
— Я повторюю вам те, що вона мені сказала.
— І це все?
— Ні… Далі вона розповіла, що сама з Ларошелі, що їй вісімнадцять років, що її батько суддя і що приїхала вона до Парижа на запрошення своєї шкільної подруги, бо вдома задихається від батьківського піклування, а подруга писала, що в столиці жити легко й весело…
— Оригінальна історія, чи не правда?
— Мені доводилося чути історії ще менш оригінальні, але цілком правдиві. Сподіваюсь, вам відомо, скільки молодих дівчат, часом навіть із найзаможніших родин, щороку залишають…
— Дякую, я стежу за статистикою.
— Я згодний, що історія ця досить банальна, і, коли б вона на цьому закінчилася, я б, мабуть, залишився вдома. Але вона далі сказала, що поїхала з дому, не попередивши батьків, з невеличкою валізкою та лише сотнею франків… Подруга зустріла її на Монпарнаському вокзалі… Вона була не сама, а з якимось чоловіком років тридцяти, начебто її нареченим…
— Жировий король, як сказала б ворожка?
— Вони сіли в червону "ланчію" і хвилин за десять зупинилися перед готелем.
— Ви знаєте, яким саме?
— Ні.
— А в якому районі, теж ні?
— На жаль, пане префект… І нічого дивного — ця дівчина не знала Парижа, бо опинилася тут уперше.