А ти, Беннете Хетч, залишишся тут, на цьому світі, і коли тебе не повісять, перш ніж ти доживеш до моїх років, то можна буде вважати, що справжній англійський дух уже загинув.
– Ти найбалакучіший йолоп в усьому Танстольському лісі, – відказав Хетч, явно стурбований таким пророцтвом. – Діставай зброю, поки не прийшов сер Олівер, та берись до діла. Якщо ти стільки базікав з Гаррі V, то у вухах у нього дзвеніло б голосніше, ніж у кишені.
В повітрі, наче велетенська бджола, просвистіла стріла. Вона влучила старому Епльярду між лопатки, прошила його наскрізь, і він упав долілиць у капусту. Хетч, зойкнувши, підстрибнув і, зігнувшись вдвоє, побіг під захисток будинку. Тим часом Дік Шелтон сховався за кущем бузку, притиснув арбалет до плеча і навів його на узлісся.
Там не ворухнувся жодний листочок. Вівці спокійно скубли траву, пташки заспокоїлись. Але на землі лежав старий, у нього між лопатками стирчала стріла на метр завдовжки, Хетч ховався за рогом будинку, Дік, зігнувшись за кущем бузку, приготувався стріляти.
– Ви бачите що-небудь? – крикнув Хетч.
– Жодна гілочка не колишеться, – відповів Дік.
– Соромно залишати його так, – сказав Беннет, нерішуче виходячи з-за будинку; обличчя його дуже зблідло. – Стежте за лісом, мастере Шелтон, пильно стежте за лісом. Хай простять нам святі гріхи наші! Який постріл!
Беннет підняв старого лучника і поклав його собі на коліна. Епльярд був ще живий, очі його то заплющувались, то розплющувались. Біль спотворював його обличчя.
– Ти чуєш мене, старий Ніку? – спитав Хетч. – Чи немає в тебе якого-небудь останнього бажання, брате?
– В ім'я Богородиці витягніть стрілу і дайте мені померти, – прохрипів Епльярд. – Я вже розпрощався з старою Англією. Витягніть стрілу!
– Мастере Діку, ідіть-но сюди та гарненько смикніть стрілу. Він зараз помре, бідолашний грішник.
Дік поклав арбалет і, щосили смикнувши стрілу, витягнув її. Бризнула цівка крові, старий лучник важко піднявся, звів руки до неба і впав мертвим. Хетч, стоячи навколішки серед капусти, гаряче молився за спасіння душі ближнього, але було видно, що навіть під час молитви він думає про щось інше – він не відривав очей від лісу, звідки прилетіла стріла. Помолившись, Хетч підвівся, зняв залізну рукавичку і витер рукою спітніле й бліде від страху обличчя.
– Тепер моя черга, – сказав він.
– Хто це зробив, Беннете? – спитав Річард, все ще тримаючи в руці стрілу.
– Бог його знає, – відповів Хетч. – Тут не менше чотирьох десятків християнських душ, яких ми з ним вигнали з домівок і садиб. Він уже сплатив свій борг, нещасний буркун; можливо, невдовзі мені доведеться сплатити і свій. Сер Деніел хазяйнує надто жорстоко.
– Якась дивна стріла, – сказав юнак, оглядаючи стрілу.
– Справді, дивна, клянусь честю! – вигукнув Беннет. – Чорна і з чорним пером. Зловісна стріла. Чорний колір, кажуть, віщує похорон. Тут щось написано… Зітріть кров. Ну, що там?
– "Епльярду від Джона-Месника", – прочитав Шелтон. – Що це означає?
– Мені це не подобається, – сказав слуга сера Деніела, похиливши голову, – Джон-Месник! Ну й ім'я ж вибрав цей негідник. Але чого ми стоїмо тут, наче мішені? Беріть його за ноги, добрий мастере Шелтон, а я візьму його за плечі й давайте занесем його в будинок. Яким же це буде ударом для бідного сера Олівера! Як він сполотніє й молитиметься, розмахуючи руками, наче вітряк крилами.
Вони підняли старого лучника й віднесли в будинок, де він жив. Поклавши його на підлогу, щоб не забруднити кров'ю матрац, вони почали випрямляти йому руки й ноги.
В будинку Епльярда було чисто й порожньо. Ліжко, накрите синьою ковдрою, мисник, велика скриня, два складаних стільці, відкидний стіл у кутку біля каміна – оце й усе, на стіні ще висіла зброя й лати. Хетч почав з цікавістю роздивлятись навколо.
– В Ніка були гроші, – сказав він. – Він, напевно, зібрав не менше шістдесяти фунтів. Не завадило б знайти їх. Коли втрачаєш друга, мастер Річард, то найкраща втіха – стати його спадкоємцем. Подивіться на цю скриню. Б'юсь об заклад, що там є золото. Він любив брати і страшенно не любив віддавати, цей Епльярд-лучник, упокій, Господи, його душу! Близько вісімдесяти років ходив він по землі та все збирав добро, а тепер ось лежить собі, бідний буркун; йому вже нічого не треба, і якщо ці гроші дістануться його другові, то, мені здається, йому буде веселіше на небесах.
– Не треба, Хетч, – промовив Дік, – пожалій його згаслі очі. Невже ти пограбуєш мертвого?
Хетч кілька разів перехрестився, але обличчя його було вже звичайного кольору, і його не так просто було втримати від наміру розшукати гроші. Скриня, напевно, спорожніла б, та раптом рипнула хвіртка, відчинились двері, і до кімнати зайшов високий на зріст, огрядний, рум'яний чорноокий чоловік років п'ятдесяти в стихарі й чорній рясі.
– Епльярд… – почав чоловік і враз замовк. – Ave Maria[8] – вигукнув він. – Хай спасуть нас святі! Що трапилось?
– Лихо скоїлось, сер священику, – весело відповів Хетч. – Епльярда застрілили біля дверей власного дому, і тепер він уже підходить до брами чистилища. Там, якщо кажуть правду, йому не буде потрібне ні вугілля, ні свічки.
Сер Олівер, ледве переставляючи ноги, підійшов до розкладного стільця й сів. Він був блідий і тремтів.
– Ось вона, Божа кара. О, який удар! – простогнав він крізь сльози, поквапливо бурмочучи молитви. Хетч побожно зняв шолом і став навколішки.
– Що це таке, Беннете? – спитав священик, трохи опанувавши себе. – Хто ж цей ворог, що зробив таке?
– Ось стріла, сер Олівер. Подивіться, що на ній написано, – сказав Дік.
– Ні. Таке ім'я гидко навіть вимовити! – вигукнув священик. – Джон-Месник. Справді диявольське ім'я. Та ще й чорного кольору стріла. Ця огидна стріла мені не подобається. Треба обміркувати. Хто б це міг бути? Подумай, Беннете. Хто з наших численних ворогів так сміливо кидає нам виклик? Сімнел? Дуже сумніваюсь. Уолсінгеми? Ні, вони ще до цього не дійшли. Вони ще сподіваються покарати нас за законом, коли часи зміняться. А може, Сімон Мелсбері? Як ти гадаєш, Беннете?
– А що ви думаєте про Елліса Дакуорта? – спитав Хетч.
– Ні, Беннете, це не він. Не може цього бути, – відповів священик. – Заколот ніколи не починається знизу, Беннете. Таку думку поділяють усі розсудливі літописці. Заколот починається зверху і йде вниз; коли Дік, Том і Гаррі беруть у руки алебарди, пильно придивись, кому з лордів це вигідно. Тепер сер Деніел знову приєднався до партії королеви і в неласці у лордів – прибічників йорків. Звідси, Беннете, і впав удар. Хто замішаний у цьому, я ще дізнаюсь, але головне мені зрозуміло.
– Пробачте на слові, сер Олівер, але ви помиляєтесь, – сказав Беннет. – Повітря таке гаряче. В країні почалась пожежа, я вже давно чую її запах. Бідний грішник Епльярд теж чув. Люди, даруйте на слові, ставляться до нас з такою ненавистю, що ні Йоркам, ні Ланкастерам не треба підбурювати їх. Послухайте, що я вам скажу. Ви, духовний отче, і сер Деніел, що нічим не гребує, багатьох пограбували, побили й повісили. Вас брались судити, і, я навіть не знаю чому, закон був завжди на вашому боці. І ви гадаєте, що це вам так і минеться? Пробачте мені, сер Олівер, але людина, яку ви пограбували й побили, стає ще злішою і якогось дня, коли її чорт попутає, візьме в руки лук і вгородить вам у нутрощі стрілу в метр завдовжки.
– Ні, Беннете, ти помиляєшся, – відповів сер Олівер, – і краще б тобі мовчати. Ти торохтій, Беннет, і базіка, тобі слід менше молоти язиком, а більше слухати. Запам'ятай це, Беннете, добре запам'ятай.
– Я більше нічого не скажу. Хай буде по-вашому, – відповів Хетч.
Священик підвівся з стільця і з сумочки, що висіла в нього на шиї, вийняв віск, свічку, кремінь і кресало. Хетч незадоволено дивився, як він накладав на скриню і шафу печатку з гербом сера Деніела. Після цього всі боязко залишили будинок і підійшли до коней.
– Нам слід бути вже в дорозі, – сказав Хетч, допомагаючи священикові сісти на коня.
– Становище змінилося, Беннете, – відказав священик. – Епльярда вже немає в живих, упокій, Господи, його душу, і нікому очолити охорону замку. Доведеться залишити тебе. Треба ж мати надійну людину, на яку можна було б покластися в ці дні чорних стріл. "Стріла, що вдень летить", – каже Євангеліє, забув, як далі, з мене поганий священик: я надто багато займаюсь мирськими справами. Ну що ж, їдьмо, мастере Хетч, люди, мабуть, вже зібрались біля церкви.
І вони помчали по дорозі; поли ряси священика метлялись по вітру, а хмари, що повільно скупчувалися на обрії за ними, вже заступили сонце. Проминувши три будиночки, що стояли на околиці села, вони досягли повороту і побачили церкву. З двох боків вона була оточена десятком будинків, а одразу за цвинтарем починався луг. Біля воріт на цвинтар зібралось близько двадцяти чоловік, деякі були на конях, а інші стояли біля коней. Озброєні вони були по-різному: кілька чоловік із списами, кілька з алебардами, дехто тримав у руках лук; коні декількох воїнів були забризкані грязюкою, тому що злиденні хазяї тільки що випрягли їх з плуга. Кращі коні й люди давно вже були в поході з сером Деніелом.
– Хвала хресту Холівуда, непоганий загін. Сер Деніел буде задоволений, – зауважив священик, рахуючи про себе воїнів.
– Хто йде? Стій, коли ти чесний чоловік! – прокричав Беннет.
Якийсь чоловік прокрадався цвинтарем між в'язами. Почувши голос Беннета, він перестав ховатися й щодуху побіг до лісу. Люди, що стояли біля воріт, тільки тепер помітили незнайомця і наче прокинулись. Піші почали вилазити на коней, вершники одразу ж кинулись переслідувати втікача, але їм довелося об'їжджати цвинтар. Було ясно, що здобич втече від них. Хетч, голосно вилаявшись, спрямував коня на огорожу, щоб перескочити її й наздогнати незнайомця, але кінь загарячився і скинув його в пилюку. І хоч Беннет за мить знову був на ногах і встиг схопити коня за вуздечку, час було змарновано, і втікач вже знаходився так далеко, що не було жодної надії догнати його.
Найрозумнішим з усіх виявився Дік Шелтон. Замість того, щоб даремно гнатися за втікачем, він скинув з плеча арбалет, натягнув його, поклав на тятиву стрілу й спитав у Беннета, чи йому стріляти.
– Стріляй! Стріляй! – закричав священик з кровожерною люттю.
– Застроміть в нього стрілу, мастере Діку, – сказав Беннет, – хай він звалиться на землю, як стигле яблуко.
Втікачеві лишалось зробити кілька стрибків, щоб бути в безпеці, але в тому місці рівний луг раптом переходив у горбок, і чоловік біг значно повільніше.