Щодо того, що він назвав кубічним, я не мав жодного сумніву, — це, безперечно, була кишенькова Біблія. Те, що він називав круглим, виявилось одношилінговою монетою, а третій подарунок, який мав допомагати мені так чудово і здоровому, і хворому протягом усього мого життя, був аркушик цупкого рудого паперу, де червоним чорнилом було написано таке:
"Як виготовляти конвалійну воду. Поклади квітки конвалії в біле вино і дай настоятись. Настій приймай при нагоді по одній або дві ложки. Він повертає дар слова тим, у кого відібрало мову після паралічу. Він допомагає при подагрі, заспокоює серце і зміцнює пам'ять. Квітки ж поклади в слоїк, щільно закрий його і на місяць постав у мурашник, потім витягни, і тоді побачиш у слоїку виділену квітками рідину, яку й зберігай у пляшечці; рідина корисна Для здорових і хворих, для чоловіків і для жінок".
А нижче власною рукою священика було дописано: "Також при розтягненій жилі слід утирати; а при кольці приймати по одній столовій ложці щогодини".
Я, певна річ, посміявся з усього цього, але в сміхові моєму відчувалося хвилювання. Швидше почепивши свій клунок на кінець ціпка, я перебрів річку й піднявся на пагорб на другому березі. Нарешті я вийшов на зелений широкий битий шлях, що тягся по вересовищу, і кинув останній погляд на Ессендінську церкву, на дерева навколо священикової оселі й на цвинтар, де спочивав прах моїх батька й матері.
Розділ II
ШООЗ-ГАВЗ
Перед полуднем третього дня, зійшовши на вершину пагорба, я побачив перед собою всю країну, що тяглася схилом до самого моря, а посередині цього схилу — місто Единбург, яке курилося, наче піч для випалювання цегли. На замку майорів прапор, а в затоці плавали або стояли на кітвах кораблі. Хоч відстань була чимала, я міг усе ясно розгледіти, і від побаченого моє селюцьке серце завмерло.
Незабаром я минув вівчарську оселю, де мені не дуже чемно пояснили, як дістатися до Кремонда; таким чином, запитуючи то одного, то другого, я прямував уздовж Колінтону, тримаючись весь час на захід від столиці, поки не вийшов на шлях, що вів до Глазго. Тут, на мою превелику втіху та подив, я побачив полк, що маршував під звуки флейт; попереду на сірому коні їхав старий червоновидий генерал, а позаду йшла рота гренадерів у шапках, схожих на папську тіару. Вигляд червоних мундирів і звуки веселої музики сповнили мою душу радістю буття.
Ще трохи далі мені сказали, що я вже в Кремондській парафії. Тоді я почав розпитувати про Шооз-гавз. Здавалося, що ця назва викликала в усіх якийсь подив. Спершу я подумав, що моє просте сільське вбрання, вкрите дорожньою пилюкою, погано гармоніює з величчю того місця, куди я йшов. Але після того, як два чи три чоловіки, до яких я звернувся з тим самим запитанням, однаково подивилися на мене і дали однакову відповідь, у моїй голові почала зароджуватись думка, що в самому Шооз-гавзі криється щось дивне.
Щоб розвіяти своє побоювання, я змінив форму запитання і, зустрівши простакуватого хлопчину, що їхав путівцем, стоячи на дишлі візка, спитав його, чи чув він коли-небудь про садибу, яку називають Шооз-гавз.
Юнак зупинив візок і, глянувши на мене так само, як і інші, відповів:
— Чув. А що?
— Це велика садиба? — спитав я.
— Ще б пак, — відказав він, — Будинок великий, дуже великий.
— А ще за люди там живуть? — вів я далі.
— Люди?! — вигукнув він. — Ти що, без клепки? Які там люди; Кого там можна назвати людиною!
— Що? — здивувався я. — А містер Ебінізер? [174]
— А-а, — протяг він. — Якщо тобі потрібен лерд, то він там. А яка в тебе до нього справа, хлопче?
— Мені сказали, що там може знайтись робота, — відповів я якомога скромніше.
— Що?! — вигукнув фурман таким різким голосом, що аж кінь здригнувся. — Ось що, — додав він. — Це, звичайно, не моя справа, але ти наче порядний хлопчина. Тож послухайся моєї поради і тримайся далі від того Шооз-гавзу.
Потім я зустрів чепурно вбраного маленького чоловічка в гарній білій перуці й одразу здогадався, що це перукар, який іде обслуговувати своїх клієнтів. Добре знаючи, що всі перукарі великі базіки, я навпростець запитав у нього, що за людина містер Балфор з Шооза.
— Містер Балфор? — перепитав він. — Та це ж не людина, він зовсім не схожий на людину, — і почав хитро розпитувати мене, що мені потрібно; однак я був ще хитріший, і він пішов до свого клієнта, так нічого й не випитавши у мене.
Я не можу описати, яким страшним ударом були для мене перукареві слова. Що туманніші були звинувачення, то менш вони мені подобались, бо залишали більший простір для всіляких міркувань. Що ж воно за оселя така, коли саме тільки запитання про те, де її шукати, примушувало всю парафію здригатися і здивовано витріщати очі? І що це за лерд, коли про нього скрізь іде така недобра слава? Якби я міг за годину дістатися до Ессендіна, я б відмовився від дальших шукань і повернувся б до містера Кембла. Та коли я вже забрався так далеко, то мені соромно було б зупинитися напівдорозі, доки я не з'ясую, в чому річ; хоч би тільки з самоповаги я повинен був довести справу до кінця; мені дуже не подобалось те, що почув, однак я, хоч і сповільнюючи ходу, не переставав розпитувати про дорогу і йти вперед.
Уже вечоріло, коли я зустрів огрядну, смугляву, похмуру жінку, яка, ледве волочачи ноги, спускалася з пагорба. Коли я звернувся до неї зі своїм запитанням, вона раптом круто повернула назад, провела мене до вершини, з якої щойно зійшла, і показала на величезну будівлю, що стояла зовсім відкрита на зеленому лужку в западині найближчої долини. Навколишня місцевість була дуже гарна: повсюди височіли покриті лісом і щедро зрошені невисокі пагорби, а на полях достигав багатий, на мій погляд, урожай. Але сам будинок скидався на якісь руїни, до нього не вела жодна дорога, з його димарів не здіймався дим, а навколо не видно було нічого, схожого на сад. Серце моє завмерло.
— Оце?! — вигукнув я. [175]
Очі жінки загорілися злобою і гнівом.
— Це і є Шооз-гавз! — закричала вона. — Кров будувала його, кров зупинила його будування, кров і зруйнує його. Гляньте! — вигукнула вона знову. — Я плюю на землю і накликаю на голову власника цього будинку прокляття! Хай він ганебно сконає! Якщо ви побачите лерда, перекажіть йому те, що чули, скажіть, що Дженет Клавстон уже в тисяча двісті дев'ятнадцятий раз накликає прокляття на нього і його дім, на його комору й стайню, на слуг, гостей, дружину, коханку, дитину. Хай жахлива буде їхня смерть!
І жінка, слова якої лунали, мов якесь жахливе заклинання, раптом швидко повернулась і пішла геть. Я стояв на тому ж місці, мов укопаний, волосся в мене на голові піднялося сторч. У ті часи люди ще вірили у відьом і боялись проклять. Прокляття ж цієї жінки, яке пролунало, мов застереження, щоб я зупинився, поки ще не пізно, зовсім відібрало мені силу.
Я сів і втупив очі в Шооз-гавз. Що більше я дивився на нього, то прекрасніша здавалась мені навколишня місцевість: скрізь цвіли буйним квітом кущі глоду, на луках паслися численні отари овець, у небі так вільно пролітали граки, — на всьому позначався родючий ґрунт і благодатне підсоння; і тільки цей будинок, що нагадував казарму, зовсім не подобався мені.
Поки я сидів отак край придорожнього рову, почали повертатися з ланів селяни; але мені було так тяжко на серці, що я навіть не вітався з ними. Нарешті зайшло сонце, і тоді я помітив на тлі жовтого неба, що з димаря будинку здіймається ледве помітний димок, не більший, як мені здалося, від димка над свічкою, та все ж це був дим, а він означав вогонь, і тепло, і їжу, і якусь живу істоту, що розвела той вогонь. Ця думка втішила мене. І я попрямував уперед ледве помітною в траві стежкою.
Як на єдиний шлях до людської оселі, та стежка й справді була аж надто непомітна; але іншої я не бачив. Незабаром стежка привела мене до кам'яної арки, поряд з якою стояв будиночок без даху, а вгорі на арці виднівся герб. Очевидно, тут мав бути головний вхід, якого так і не закінчили; замість залізної брами — дерев'яні ґратчасті ворота з двох половинок, зв'язані солом'яним скрутнем; не було ні садової огорожі, ані жодної ознаки під'їзної дороги. Стежка, якою я йшов, огинала арку з правого боку і, звиваючись, вела до будинку.
Що ближче я підходив до будинку, то похмурішим він [176] здавався. Це було, очевидно, тільки одне крило незакінченої будівлі. Там, де мало бути його нутро, виднівся недобудований горішній поверх; на тлі неба вимальовувались незакінчені кам'яні сходи і помістки. Багато вікон були без шибок, і кажани влітали і вилітали з них, мов голуби з голубника.
Коли я підійшов зовсім близько до будинку, вже зовсім споночіло, і в трьох нижніх вікнах, розміщених високо над землею, дуже вузьких і добре заґратованих, заблимав мерехтливий вогник.
Невже це той палац, куди я йшов? Невже в цих стінах я маю шукати нових друзів і почати блискучу кар'єру? Адже там, у домі мого батька в Ессен-Вотерсайді, яскраве світло й вогнище було видно за милю навкруги, а двері відчинялися на стукіт кожного жебрака!
Я підходив обережно, прислухаючись, і до мене долинув брязкіт посуду та короткі вибухи сухого, різкого кашлю; але не чути було жодного звуку людської мови, навіть собака не загавкав.
Двері, наскільки я міг розгледіти їх у тьмяному світлі, були великі, дерев'яні, густо цвяховані. Серце моє завмирало, коли я підняв руку і один раз стукнув. Потім постояв, чекаючи. В домі запанувала мертва тиша; проминула ціла хвилина, і ніщо ніде навіть не ворухнулось, крім хіба кажанів над головою в мене. Я знову постукав і знову став прислухатися. На цей час мої вуха так призвичаїлися до тиші, що я навіть чув, як усередині будинку цокає годинник, повільно відраховуючи секунди; але той, хто був у цьому домі, причаївся і, очевидно, затамував віддих.
Я вже був подумав, чи не втекти мені звідси, та гнів узяв гору, і я з усієї сили заходився руками й ногами гатити в двері і голосно гукати містера Балфора. Раптом я почув над головою покашлювання; відскочивши від дверей, я глянув угору і в одному з вікон на першому поверсі побачив чоловіка у високому нічному ковпаку і розтруб дула короткої рушниці.
— Вона набита, — попередив голос.
— Я прийшов з листом до містера Ебінізера Балфора з Шооза, — сказав я у відповідь.